Думки навздогін

П'ятниця, 9 квітня 2004, 15:52
Надвечір 8 квітня, коли на табло спалахнули цифри 294, ми стали свідками тріумфу одних і глибокого шоку інших. А на ранок наступного дня прийшов час для аналізу й перших висновків. Підкреслюю – перших, бо крах політичної реформи за Медведчуком-Симоненком матиме далекосяжні й не зовсім однозначні наслідки для політичного майбутнього України, передбачити які не наважиться сьогодні, мабуть, ніхто.

Але все ж спробуємо виокремити принаймні декілька тез (навколо яких, напевно, ще сперечатимуться аналітики, й окремі з яких ще без сумніву скоригує життя).

Перше. День 8 квітня (як і всі попередні події навколо "конституційної реформи") вкотре продемонстрував абсурдність української політики, в якій декларовані цілі й реальна мотивація дій майже ніколи не збігаються.

Демократичні за суттю положення (обмеження повноважень президента, відповідальний уряд, пропорційні вибори) намагалися запровадити в ім’я того, щоб уберегти позиції нинішніх глибоко антидемократичних за природою своєю владних еліти.

Проти цих положень насмерть стояли ті, хто раніше писав саме ці положення на своїх прапорах. А послідовна позиція Мороза, який обстоював реформу саме тому, що виношував її ідею останні 10 років, стала лишень винятком, який підтвердив загальне правило.

Друге. Голосування 8 квітня не стало перемогою опозиції (яка замість обіцяної "народної революції" спромоглася цього дня лишень на черговий не надто чисельний мітинг під стінами парламенту).

Це голосування стало особистою поразкою Медведчука (який довго й ретельно розробляв бездоганний, здавалося, план). Це голосування стало водночас особистою перемогою декількох "крутих" мажоритарників (Волков, батько й син Деркачі, Ратушняк, Сивкович і "далі за списком"), які забезпечили собі право й можливість і далі перебувати на авансцені української політики в ролі "самотніх вовків" (у те, що ухвалений нашвидкуруч пропорційний виборчий закон "доживе" до чергових виборів, можуть сьогодні вірити лишень безнадійні оптимісти).

Третє. Голосування 8 квітня показало те, що провіщали вже давно – із наближенням виборів "більшість" почне "сипатися".

Лишень неподаних за реформу семи голосів фракції "Регіони України" вистачило б для її проходження – але прем’єр, як виявилося, не контролював ситуації навіть у своєму депутатському загоні.

(Думку про те, що Янукович умисно спустив реформу "на гальмах", аби спробувати стати президентом із повноваженнями Кучми, все ж відкинемо як надто сміливу).

Четверте. Ще багато років Україна житиме за незміненою Конституцією 1996 року. Звичайно, проект реформи ще можуть ставити на голосування на цій сесії.

Але, скоріш за все, результат виявиться іще нижчим, – всі "аргументи переконання" щодо неслухняних мажоритарників було, очевидно, застосовано ще перед 8 квітня.

А сподіватися, що новообраний президент (хоч ким би він був) розпочне свою каденцію зі спроб обмежити власні повноваження – теж було б принаймні наївно (хіба що цього президента зватимуть Мороз – але це, як то кажуть, із області ненаукової фантастики).

Це означатиме, що ми іще довго наражатимемося на небезпеку чергових реінкарнацій кучмізму (нехай під новими іменами – але з тими ж фаворитизмом, підкилимними розбірками біля підніжжя трону і правом першої особи бути остаточною інстанцією щодо всього, що діється в державі).

П’яте. Ціна майбутніх президентських виборів неспівмірно зростає, а відтак вони з неминучістю будуть безпрецедентно брудними й жорсткими. І якщо нинішні еліти ще готові були б допустити можливість перемоги опозиційного кандидата у випадку проведення реформи, сьогодні вони боротимуться до кінця, розуміючи, що інакше настане доба "великого перерозподілу" посад і власності.

Причому арсенал цих еліт (адміністративний та інформаційний ресурс, величезні акумульовані кошти, наявність, врешті-решт, слухняних судів, здатних зняти будь-кого з дистанції за порушення правил ведення кампанії) ще дуже й дуже значний.

Шосте. Крах реформи збільшує ймовірність сценарію Кучма-3. Адже Віктор Володимирович із Віктором Федоровичем продемонстрували нездатність забезпечити сценарії "м’якої" трансформації режиму (із гарантіями для його чільних постатей), і сьогодні керівні еліти може сконсолідувати, здається, лише сам Леонід Данилович.

Свобода маневру в президента при цьому лишається досить великою (він може, наприклад, звільнити непопулярного Медведчука й Януковича, який "наплутав" із бюджетом; призначити "прем’єра з людським обличчям" і водночас жорстко сконсолідувати управлінські й бізнесові еліти; на випадок звинувачень у авторитаризмі апелювати до України й світу: я чесно хотів парламентаризму, але цього не схотів сам парламент).

Але чи зуміє Леонід Данилович, радикально змінивши команду, скористатися з усіх тих шансів у вельми обмежений відтинок часу, який у нього лишився – залишається під питанням.

…Сьогодні важко стверджувати однозначно, Україна більше втратила чи набула, відмовившись (і надовго) від ідеї переходу до парламентсько-президентської системи влади.

Але мені було відверто не по собі, коли Юлія Володимирівна зі сльозами вдячності на очах дякувала "мужнім" Волкову з Деркачами, які "не дали здійснитися нарузі над Конституцією".

Не по собі принаймні тому, що я на хвильку уявив, як ці "мужні мажоритарники" вже завтра стіною стануть навколо свого патрона, й гарячим залізом випікатимуть "опозиційну заразу" у ввіреним їм округах.

І дай Боже не надто згуртованій опозиції (чия кампанія поки нагадує "посполите рушення" часів Речі Посполитої, на яке кожен магнат і магнатик вирушав із власними ресурсами й людьми) вчасно зрозуміти міру ризику, на який вона прирекла Україну, знову віддавши її долю в руки однієї-єдиної людини, наділеної всіма людськими чеснотами й вадами.

А заодно – й усвідомити міру власної відповідальності за те, щоб із результатів "перемоги" 8 квітня не скористався хтось зовсім інший, в кого вади явно переважають чесноти.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник




powered by lun.ua