Санітарний кордон

34 перегляди
Неділя, 2 травня 2004, 20:39
У дні, коли Європа – принаймні, на офіційному урядовому рівні – усіма силами готується до свята з нагоди розширення, мене все частіше запитують, як на це все дивляться з України. Що думають аутсайдери про цей чужий Першотравень? Що це за почуття – раз і назавжди усвідомити себе "неєвропейцями"?

Насправді зараз занадто пізно запитувати про це: 1 травня для нас нічого не зміниться. Датою нашого відділення від майбутнього було 1 жовтня 2003 року, коли Польща й Угорщина ввели обов'язкові візи. У той день на нашому західному кордоні виник новий варіант залізної завіси – санітарний кордон.

Звичайно, нас все одно будуть пускати в Європу, але попередньо пропустивши через абсолютно цивілізоване, треба зазначити, сито процедур, перевірок і обмежень. Але цим будуть займатися не завжди цивілізовані польські або, скажемо, угорські прикордонники. При цьому європейці будуть спиратися на цілком виправдану підозру, що ми – далеке антитіло, яке може принести Європі тільки шкоду.

Прикметник "санітарний" недвозначно вказує на певні заходи для уникнення заражування. Як при виході з зони, зараженої ящуром, вас пропускають через особливий коридор з тирсою, просоченою дезинфекційним засобом, який огидно пахне. Залізна завіса була, принаймні, більш шаноблива!

Це правда, що в нашій країні ми всі небезпечно заражені. Заражені фатальною політикою, яку так самовбивчо і вперто проводить наше керівництво, заражені бідністю, дурістю, пасивністю, невірою. До того ж заражені Росією – я зовсім свідомо використовую цю метафору, віддаючи собі звіт, що вона суперечлива і, як тепер прийнято говорити, політично некоректна.

Я також розумію, що є два способи взаємодії з зараженими організмами: можна їх лікувати або ретельно ізолювати від тих, хто вважається здоровими. Другий варіант набагато прагматичнее і простіше: як ампутація. Перший – незрівнянно дорожче і складніше, як довга і звивиста дорога на верблюді, в кінці якої – вушко від голки. До того ж він вимагає великих зусиль з боку "хворого".

А оскільки ці зусилля практично не можна побачити неозброєним європейським поглядом, з нами, зважаючи на все, намагаються вчинити другим способом – способом ампутації. Ця дивна країна, яка за 12 років незалежності не змогла ні створити більш-менш привабливе власне обличчя, ні сформулювати виразну геополітичну ідею, ця країна, з погляду найважливіших гравців "старої Європи", нічого іншого і не заслуговує.

Парадоксально, але прозахідно налаштовані українці за останні десять років одержували значно більше підтримки і розуміння з боку США, ніж з боку ЄС. Європейська сторона не запропонувала нічого нового, лише ідею "буферної зони", якій уже сто років, такої сірої території між Росією і Заходом, єдине призначення якої – не заважати їхньому, тобто Росії і Заходу, партнерству.

У цьому зв'язку починаєш зовсім по-іншому розуміти евфемізм "нові сусіди", який звучить оптимістично. "Нові сусіди" – це ті, хто про всяк випадок відгороджують Європу від не зовсім зручної Росії. Це знову дає українському керівництву привід повернутися до своєї улюбленої антизахідної риторики, з безкрилим крилатим висловом "У Європі нас ніхто не чекає".

З цим я, до речі, згодний – якщо під "нами" розуміти цю правлячу суміш з номенклатури, нового криміналу і ручних органів безпеки. Таких "нас" у Європі дійсно ніхто не чекає. І правильно робить.

Переклад "Інопреса"


Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua