"Спрут" – всередині нас

5 переглядів
Четвер, 8 липня 2004, 14:11
Часто радикальні гасла – лише сліпе бажання стрибнути вище голови. Воно ніби й добре: є щира мета змінити "щось" чи змінитись самому, – на іншу сторону, однак, самими лише бажаннями нечасто вдається вирішити справу. Та бувають все ж випадки, коли намагання, хоч яким би наївним воно не видавалось, в кінцевому підсумку, таки, увінчується успіхом, і виклик системі у цьому щасливому збігу обставин не стає лише війною з вітряками, а призводить до важливих суспільних змін.

Одним таким, на перший погляд, неправовим, наївним і навіть в чомусь обурливим кроком започатковано великий антикорупційний скандал у чеському футболі.
Все почалось по-дитячому весело і просто.

Радек Ваня, такий собі любитель-футболіст, втомившись від корумпованості команд і суддів у своїй аматорській лізі, вирішив, що "прийшла пора щось робити" – ах, який же знайомий багатьом нам порив! Ваня, однак, поміркував, що листи в Федерацію футболу чи заяви у поліцію не будуть добрим інструментом викорінення корупції, і вирішив усе набагато простіше: дзвінком до приятелів з Чеського Телебачення (аналог нашого УТ-1).

Друзі-телевізійники виявились охочими допомогти, і невдовзі на центральному телебаченні Чехії уся країна змогла побачити детективну історію: прихованими камерами знято як на бензоколонці представник футбольного клубу передає судді перед грою пакунок з грошима.

Країна вибухнула. Вибухнуло від люті також і керівництво Федерації футболу Чехії: "Як так! Хабарництва у нас немає!" – і відсторонило, про всяк випадок, підозрюваного в хабарництві суддю від матчів, заодно дискваліфікувавши й опального футболіста, що "навів тінь на честь чеського футболу" на невизначений термін.

Згодом лише, під тиском медій, Федерація футболу скасувала своє безглузде рішення щодо футболіста, але перші шпальти газет і топ-новини в телебаченні на довгі дні були прикуті до корупції у спорті.

Не вдаючись у суть і розвиток корупційної афери, – зрештою, в Україні цим цікавляться виключно футбольні кола, – пропоную звернути увагу саме на суспільний, громадянський аспект цієї справи. Як одній людині вдалося так сколихнути суспільну свідомість?

Під тиском медій і громадської думки, за фактом хабарництва поліція Чехії порушила кілька кримінальних справ і вже дійшло до "добровільних" відставок топ-менеджменту чеського футболу. В країні ведуться публічні дебати на тему хабарництва, люди мають впевненість в тім, що "усе в їхніх руках".

Дослідження проблеми корупції в спорті привернуло увагу до питання корупції в інших галузях суспільного життя, проводяться нескінченні дебати, обговорення, скликаються форуми – одне слово: люди вибухнули.

От де, подумалось, країна, в якій її громадяни відчувають себе не об’єктами, а суб’єктами політичного життя! Видається, що на даному етапі становлення в нашій державі основ громадянського суспільства, варто уважніше вивчати і засвоювати основні принципи його функціонування і основні його прояви.

Так в чому ж наша проблема? Проблема наша бачиться саме у зневірі "щось змінити" і "щось зробити". Ця індиферентна пасивність вживлювалась в наш народ сотнями років, і, здається, таки засіла глибоко всередині кожного з нас.

Ось вам приклад з життя. Студіюючи в Києві, я на кожні вихідні справно їздив додому. Зручнішим для мене видавалися поїздки автостопом: швидше, дешевше, цікавіше. Природньо, їздити довелося і у дорогих автах, з водіями "нових українців", і на старезних опелях з "перевізниками до столиці ковбаси і хліба" (увага, податківці!).

Ведучи розмови із багатьма людьми із абсолютно різними сферами інтересів, освітою, політичними поглядами і естетичними смаками, волею-неволею, рано чи пізно доводилося переходити на тему доріг, чи радше їх відсутності.

Скільки разів доводилося чути у різній інтерпретації фразу: "А чого ми така країна? Бо крадуть всі. От подивись, якою ми їдемо дорогою – одні вибоїни. А знаєш чого? Бо керівник автодорожнього підприємства замість того, щоб дати 2 тони асфальту, дає півтори, а решту – собі на дачу", – ну і так далі. Думаю, кожному з нас доводилося чути подібні міркування водіїв.

Слухати цю життєву філософію вдвадцяте, мені вже не вистачало сил, і одного разу, просто заради цікавості, я почав захищати цю за відомо програшну тему, ліниво пояснюючи, що це "наслідки панування радянської системи в наших головах і душах", і тут мені прийшла в голову думка, яка повністю змінила моє ставлення до цієї вже аж нудної мені теми: "А що, якби директором цього дорожньо-ремонтного підприємства був я?

Тоді б я, дійсно, усе робив "по-людськи", дороги були б в ідеальному стані". У цих напівсонних блуканнях моєї свідомості, приспаної монотонним буботінням водія і загойданої стокілометровою швидкістю авта, міркував собі далі: "Дійсно, якби були у мене під відповідальністю 100 тон асфальту, я б усе адміністрував належно. Тоді б усі були задоволені.

А що, невже я ні разу не зміг би "завести собі на дачу" (зауважую, що ані дачі, ані знань з матеріалознавства у мене насправді немає , і міркував я виключно гіпотетично) бодай одну тону цього асфальту? Адже це б ані на йоту не погіршило "ідеальності" стану моєї дороги? Це ж крапля в морі? Бо ж заасфальтувати доріжку – це "свята" справа. Завезти якусь машину-другу собі на дачу – "невеликий гріх", зате зробимо доріжки, "як в людей" (тепер вже увага, психіатри, це типовий комплекс неповноцінності, що свідомо нав’язувався нашому народу: "як в людей"), а якщо щось залишиться – продамо, щоб добудувати "верандочку".

Не хочу переобтяжувати Вас, дорогий читачу, розвитком цих міркувань, але очевидно Ви вже здогадалися, що за такою логікою можна зайти так далеко, що замість 50 тон асфальту на дорогу буде виділено в кращому випадку 25 – бо ж "нормативи завжди завищені, до того ж дорогу завжди можна підлатати. Та й взагалі, 25 тон – це в самий раз" і так далі. (Охочих прослідкувати, до чого призводить подібна логіка відсилаю до відомого героя Ільфа і Петрова "завхоза второго дома Старсобеса Олександра Яковича")

Видається мені, що такі міркування-спокуси, у тій чи тій формі, відвідують переважну більшість наших керівників, і саме таку логіку "доцільності" вони застосовують при управлінні суспільним (нашим з вами) майном.

Та чи є це проблема тільки керівників? Хіба автодорожній працівник в оранжевій засмальцьованій жилетці, що під палаючим сонцем кладе з ранку до ночі асфальт "не має права" "взяти бодай трошки для себе"? І так, від початкових 50 тон непомітно для людського ока залишається якихось 10. Ось вам і уся арифметика "постреволюційної доцільності".

Поважаючи право кожного на свої власні висновки, все ж дозволю собі кілька узагальнених, до яких дійшов у ході своїх міркувань.

По-перше, проблема України не у зовнішніх ворогах, не у змові проти нас "ляхів", "москалів" і "жидів", а у нас самих.

По-друге, пострадянський український народ є носієм цієї хвороби тотально і звинувачувати керівництво (держави, підприємства, колгоспу) є те ж саме, що виводити тарганів з допомогою мухобійки.

По-третє, ця хвороба, що пронизала спосіб мислення кожного з нас, не є "смертельною" і проти неї є добрі ліки.

Лікування розпочинається із встановлення правильного діагнозу, тому кожен з нас мав би:
а) знайти в собі цю вживлену хворобу під назвою "менталітус постсовєтікус"; б) не намагаючись її викорінити "махом", просто усвідомити, що "так жити не можна" і пробувати применшити її в собі, а головне, не дати їй виникнути у своїх дітях, які мають щастя народитися в Незалежній Україні, а отже, й шанс бути вільними від цього під’яремного недугу.

При усій своїй тотальності, все ж, "менталітус постсовєтікус" має одного найбільшого і непереможного ворога – це час. Попри усі порівняння України з Польщею і Прибалтикою, які "за дванадцять років зуміли зробити ривок, а ми тупцюємо на місці", варто зазначити, що ми вже обрали напрямок, і навіть запрягли коней (а найспритніші вже навіть зрушили).

Тож головне тепер, кожному з нас, ведучи свою власну упряж життям, не забувати, що всі ми волею долі також впряжені до спільного "воза" під назвою "Україна", і хоч далеко йому до "вольв" з "мерседесами", все ж той віз наш, і варто нам лише узятись як слід, і почати жити людяно, та ще, щоб не роздирали нашого воза "лебідь", "рак" і "щука" у різні боки – на Схід, на Захід, хто-куди. У нас є свій шлях, і своя доля. Ми мудрий народ, що маємо мудрих предків і ще мудріших нащадків! Тим і керуймося!

Пам’ятаймо, що чиновник в мерії, міліціонер в ОВІРі і навіть Президент, хто б ним не був і не став, призначений Нами. Сам не виробляючи ніяких матеріальних вартостей, він живить себе і родину із податків, заплачених Нами, і має поставлене Нами завдання координувати певні, визначені знову ж таки Нами, суспільні відносини. Не біймося вимагати поваги до себе! Це наша країна і ми у ній повинні бути господарями!

Знаєте, колись радянську людину на Заході можна було впізнати за тим, як вона бігала "скуповуватись" у магазини, пізніше – за сумкою в клітинку. Та все ж це не головні атрибути пострадянського синдрому. Головне, чим ми відрізняємось від країн розвиненої демократії – це брак самоусвідомлення і самоповаги. Маю тверду певність, що так буде не завжди.

Ваші відгуки і коментарі запрошую надсилати на e-mailo-andriychuk@operamail.com

Олесь Андрійчук, Докторант Карлового Університету, Прага



Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua