Погляд обивателя, або Про здатність лідерів опозиції до компромісу
Понеділок, 6 вересня 2004, 14:03
"...і сказала вона: "Дайте ій немовлятко живим,
а забити – не забивайте".
А та каже: "Хай не буде ні мені, ні тобі – розтинайте."
(Перша книга царів. 3. Соломонів суд)
Усі знають біблійну історію про двох жінок, які не могли дійти згоди - кожна стверджувала, що є матір’ю дитини; і про те, як цар Соломон розсудив цю суперечку, наказавши розтяти мечем дитя навпіл і дати кожній половину.
Одна з них одразу відмовилася від цього поділу на користь другої, інша ж стояла на своєму – "розтинайте". Відомо також, що мудрий Соломон у першій жінці признав справжню матір і віддав їй дитя.
Ця мудрість зі Старого Заповіту мимоволі приходить на думку, коли дивишся на дії лідерів нашої опозиції, які є головними кандидатами у президентських перегонах.
У нікого, хто знає цих достойників, і чув їхні виступи, і був на їхніх зустрічах з виборцями, не закрадеться сумнів, що головною метою їхнього політичного буття, їхньою місією є визволення народу від пануючого режиму і влаштування у країні нормального людського життя.
З іншого боку - мало не щодня з їхніх виборчих штабів та від людей з їхнього близького оточення звучать погано приховані взаємні антипатичні нотки, колючі шпильки, а то і відверте гарчання.
Здається, що вони твердо вирішили "порозтинати" опозиційний електорат на частини, так щоб сталося ото біблейське – НІ МЕНІ, НІ ТОБІ.
Здавалося б, висока й благородна мета – повалення існуючого режиму - фундаментальна справа для кожного із них. Але кожному із них тоді мало би бути зрозуміло, що мета ця не є остаточною.
Відсунення від влади людей, які за 13 років незалежності зуміли сповна показати українському суспільству, висловлюючись по-горбачовськи, "хто є ху..." – є умовою лише необхідною, але далеко не достатньою. Адже лише на новому фундаменті, у демократичних умовах, без силового тиску і переслідувань, без прополіскування наших мізків у газетних і телевізійних канавах можна говорити про майбутню цивілізовану Україну.
І цей спільний фундамент законності і здорового глузду однаково потрібний для реалізації програм оздоровлення країни і Симоненку, і Морозу, і Ющенку (як би хто до них не ставився).
Але чим ближче до виборів, тим менше надії, що ці люди, а особливо їх численна свита (яка і робить короля), здатні на взаємний компроміс заради многостраждального народу, чиї інтереси вони взялися відстоювати.
Якщо вважатимемо за вихідну аксіому те, що наша опозиція відстоює інтереси народу, а влада будь-якою ціною хоче зберегти награбоване, то слід все ж з прикрістю зазначити, що влада палкіше і щиріше любить своє багатство, ніж опозиція – свій народ.
Або іншими словами – для правлячих кланів більшим лихом є втратити свої мільярди доларів, ніж для опозиції втратити любов і надію народу.
Звідки такі висновки запитає читач? А ось звідки. Коли поглянути на тих політиків, що підтримують Януковича, то серед них ми знайдемо багато таких, хто має владні амбіції, ну напевно, не менші, ніж Янукович.
Це і колишній прем’єр Пустовойтенко, і голова НБУ Тігіпко і багато інших. Та і бізнесової гармонії між кланами годі шукати. Але коли запахло "смаленим", усім їм вистачило здорового глузду заховати подалі (можливо тимчасово) свої амбіції і протиріччя й об’єднатися навколо єдиної кандидатури.
Наші ж опозиціонери ніби змовилися дратувати народ взаємними звинуваченнями і демонстрацією непоступливості.
Хочеться запитати товариша Симоненка, який регулярно чіпляється до колег з опозиції зі своїми ідеологічними заморочками, чи не вважає він і товариша Сталіна запроданцем Заходу і політичним простачком за те, що той в ході ІІ світової війни "забув" про антикомунізм Черчіля й Рузвельта і був їм вірним і надійним союзником, як цього вимагала загальна справа – перемога над фашизмом.
А може Черчіль, британський військовий міністр часів громадянської війни і активний натхненник інтервенції до новопроголошеної Радянської Росії, зрадив своїм ідеологічним переконанням, коли через двадцять років, у розпал німецької агресії на СРСР, висилав на смерть британських моряків і льотчиків із караванами військового спорядження до Мурманська.
Ні панове, ніхто з цих великих політиків собі не зраджував. І кожен із них вміло відстоював свої державні інтереси, але лише - в контексті Спільної Перемоги над спільним ворогом. А те що інтереси були різні, то світ це побачив одразу, тільки-но закінчилася війна.
Згадується ще один історичний епізод, коли у 1919 р. до Пілсудського прийшло кілька людей з його оточення і гарячково почали розповідати йому про останні витівки політичних супротивників із польської правиці.
Пілсудський слухав, скільки зміг, а потім, спалахнувши, обірвав колег по партії непарламентською фразою: "Мені до ду.. ваші протиріччя, мені потрібно якнайшвидше створити армію і відстояти Польщу ! Забирайтеся геть...".
Так і хочеться сказати нашим опозиційним кандидатам на президента:
"Шановні лідери опозиції! Припиніть взаємне поборювання. Станьте нормальними союзниками. Хоча б до виборів. Створіть народу України нормальні умови для волевиявлення. А народ розбереться що до чого. Не ріжте нас на шматки своїми поділами, не стравлюйте нас, як гладіаторів у римському цирку. Досить, що це цинічно робить влада, не гребуючи для цього ні брехливим словом, ні кримінальним кулаком, ні вибухівкою. Якщо ж провладні сили і на цей раз виграють вибори, скориставшись вашим невмінням йти на компроміс, народ України цього вам не простить".
За кілька тисяч років людської цивілізації багато було на землі різних фараонів, князів, царів та інших владик – кажучи по-сучасному – політичних лідерів.
Але в пам’яті людей і в історії залишилися лише ті, які зуміли піднятися над дріб’язковими амбіціями, звільнитися від чіпкого і надмірного впливу свого оточення, які здатні були відрізнити головне від другорядного і, вирішуючи стратегічну задачу, ніколи не плутали першу дію з другою, або з третьою.
Решті ж політиків, які не зрозуміли цього, історія відвела скромне місце - на своєму смітнику.
а забити – не забивайте".
А та каже: "Хай не буде ні мені, ні тобі – розтинайте."
(Перша книга царів. 3. Соломонів суд)
Усі знають біблійну історію про двох жінок, які не могли дійти згоди - кожна стверджувала, що є матір’ю дитини; і про те, як цар Соломон розсудив цю суперечку, наказавши розтяти мечем дитя навпіл і дати кожній половину.
Одна з них одразу відмовилася від цього поділу на користь другої, інша ж стояла на своєму – "розтинайте". Відомо також, що мудрий Соломон у першій жінці признав справжню матір і віддав їй дитя.
Ця мудрість зі Старого Заповіту мимоволі приходить на думку, коли дивишся на дії лідерів нашої опозиції, які є головними кандидатами у президентських перегонах.
У нікого, хто знає цих достойників, і чув їхні виступи, і був на їхніх зустрічах з виборцями, не закрадеться сумнів, що головною метою їхнього політичного буття, їхньою місією є визволення народу від пануючого режиму і влаштування у країні нормального людського життя.
З іншого боку - мало не щодня з їхніх виборчих штабів та від людей з їхнього близького оточення звучать погано приховані взаємні антипатичні нотки, колючі шпильки, а то і відверте гарчання.
Здається, що вони твердо вирішили "порозтинати" опозиційний електорат на частини, так щоб сталося ото біблейське – НІ МЕНІ, НІ ТОБІ.
Здавалося б, висока й благородна мета – повалення існуючого режиму - фундаментальна справа для кожного із них. Але кожному із них тоді мало би бути зрозуміло, що мета ця не є остаточною.
Відсунення від влади людей, які за 13 років незалежності зуміли сповна показати українському суспільству, висловлюючись по-горбачовськи, "хто є ху..." – є умовою лише необхідною, але далеко не достатньою. Адже лише на новому фундаменті, у демократичних умовах, без силового тиску і переслідувань, без прополіскування наших мізків у газетних і телевізійних канавах можна говорити про майбутню цивілізовану Україну.
І цей спільний фундамент законності і здорового глузду однаково потрібний для реалізації програм оздоровлення країни і Симоненку, і Морозу, і Ющенку (як би хто до них не ставився).
Але чим ближче до виборів, тим менше надії, що ці люди, а особливо їх численна свита (яка і робить короля), здатні на взаємний компроміс заради многостраждального народу, чиї інтереси вони взялися відстоювати.
Якщо вважатимемо за вихідну аксіому те, що наша опозиція відстоює інтереси народу, а влада будь-якою ціною хоче зберегти награбоване, то слід все ж з прикрістю зазначити, що влада палкіше і щиріше любить своє багатство, ніж опозиція – свій народ.
Або іншими словами – для правлячих кланів більшим лихом є втратити свої мільярди доларів, ніж для опозиції втратити любов і надію народу.
Звідки такі висновки запитає читач? А ось звідки. Коли поглянути на тих політиків, що підтримують Януковича, то серед них ми знайдемо багато таких, хто має владні амбіції, ну напевно, не менші, ніж Янукович.
Це і колишній прем’єр Пустовойтенко, і голова НБУ Тігіпко і багато інших. Та і бізнесової гармонії між кланами годі шукати. Але коли запахло "смаленим", усім їм вистачило здорового глузду заховати подалі (можливо тимчасово) свої амбіції і протиріччя й об’єднатися навколо єдиної кандидатури.
Наші ж опозиціонери ніби змовилися дратувати народ взаємними звинуваченнями і демонстрацією непоступливості.
Хочеться запитати товариша Симоненка, який регулярно чіпляється до колег з опозиції зі своїми ідеологічними заморочками, чи не вважає він і товариша Сталіна запроданцем Заходу і політичним простачком за те, що той в ході ІІ світової війни "забув" про антикомунізм Черчіля й Рузвельта і був їм вірним і надійним союзником, як цього вимагала загальна справа – перемога над фашизмом.
А може Черчіль, британський військовий міністр часів громадянської війни і активний натхненник інтервенції до новопроголошеної Радянської Росії, зрадив своїм ідеологічним переконанням, коли через двадцять років, у розпал німецької агресії на СРСР, висилав на смерть британських моряків і льотчиків із караванами військового спорядження до Мурманська.
Ні панове, ніхто з цих великих політиків собі не зраджував. І кожен із них вміло відстоював свої державні інтереси, але лише - в контексті Спільної Перемоги над спільним ворогом. А те що інтереси були різні, то світ це побачив одразу, тільки-но закінчилася війна.
Згадується ще один історичний епізод, коли у 1919 р. до Пілсудського прийшло кілька людей з його оточення і гарячково почали розповідати йому про останні витівки політичних супротивників із польської правиці.
Пілсудський слухав, скільки зміг, а потім, спалахнувши, обірвав колег по партії непарламентською фразою: "Мені до ду.. ваші протиріччя, мені потрібно якнайшвидше створити армію і відстояти Польщу ! Забирайтеся геть...".
Так і хочеться сказати нашим опозиційним кандидатам на президента:
"Шановні лідери опозиції! Припиніть взаємне поборювання. Станьте нормальними союзниками. Хоча б до виборів. Створіть народу України нормальні умови для волевиявлення. А народ розбереться що до чого. Не ріжте нас на шматки своїми поділами, не стравлюйте нас, як гладіаторів у римському цирку. Досить, що це цинічно робить влада, не гребуючи для цього ні брехливим словом, ні кримінальним кулаком, ні вибухівкою. Якщо ж провладні сили і на цей раз виграють вибори, скориставшись вашим невмінням йти на компроміс, народ України цього вам не простить".
За кілька тисяч років людської цивілізації багато було на землі різних фараонів, князів, царів та інших владик – кажучи по-сучасному – політичних лідерів.
Але в пам’яті людей і в історії залишилися лише ті, які зуміли піднятися над дріб’язковими амбіціями, звільнитися від чіпкого і надмірного впливу свого оточення, які здатні були відрізнити головне від другорядного і, вирішуючи стратегічну задачу, ніколи не плутали першу дію з другою, або з третьою.
Решті ж політиків, які не зрозуміли цього, історія відвела скромне місце - на своєму смітнику.
