Кампанія комуністів: гра на утримання
Вівторок, 5 жовтня 2004, 16:50
Площа перед великим адміністративним будинком епохи соцреалізму. До забіганих представників оргкомітету поступово підтягуються люди – результат кількаденного роздавання та розклеювання маленьких листівок із запрошенням на зустріч із Петром Симоненком. Після нетривалих музичних творів тих же часів, що й згадана будівля, під гучні оплески з’являється і сам кандидат. Вірші у виконанні маленьких жовтенят, що агітують голосувати за Петра Миколайовича, і – довгоочікуваний виступ головного комуніста країни.
Ораторський талант та вміння керувати публікою у Петра Миколайовича не віднімати. "Одразу спитаю Вас, якою мовою мені до Вас звертатись?" Відбувалось це все у великому промисловому місті на Півдні України. Реакція була зрозумілою, і Симоненко продовжив промову російською.
Ця очевидна спекуляція на мовній проблемі, коротке запитання, разом із тим, є дуже важливим пунктом у програмі КПУ – надання російській мові статусу державної. І одна з важливих причин, чому жителі великих промислових центрів Сходу та Півдня України продовжують голосувати за Симоненка.
Подальше донесення до народу пунктів програми "Із людьми і для людей" відбувається на фоні постійної критики існуючої ситуації. Головна теза: олігархи Ющенка та Януковича – представники однієї системи, боротьба ведеться лише за владу як засіб досягнення своїх злочинних цілей.
Будь-хто з них у разі приходу до влади неодмінно стане Кучмою-3. "Опозиція Ющенка - це лише опозиція до Кучми і Медведчука. Усе решта, у політичній і економічній програмах – вони однакові." Єдина справжня опозиція антинародному режимові Кучми – представники лівої ідеології, що не заплямували себе корупційними та приватизаційними скандалами – КПУ. В якості допоміжних засобів - мусування тем "націоналізму" Ющенка та кримінальних зв'язків Януковича
"Злочинці", "олігархи", "зрадники", "вбивці" – це далеко не повний перелік епітетів, що їх ними нагородив Симоненко Кучму, Януковича та їх оточення. При цьому він не забував нагадувати про спільне походження капіталу у цих товаришів та Ющенка. "Це просто боротьба двох кланів за владу".
Щоправда, в більш теоретичній частині виступу, присвяченій проблемам економіки, Симоненко говорив про три клани: донецький, дніпропетровський та київський. До якого з них належить Ющенко було незрозуміло. Проте головний месидж народ сприйняв: є олігархи (з домішками "нашистів") і є комуністи.
Далі на фоні все тієї ж риторики на огляд публіки виносяться головні пункти програми "єдиного народного кандидата": "зарплати по півтори тисячі гривень, підвищення пенсій та стипендій, безкоштовне медичне обслуговування й освіта" – звичний набір ідей для будь-якого соціал-демократа. Кожен із цих пунктів викликає беззаперечно бурхливі аплодисменти і пан...товариш Симоненко переходить до наступної частини.
"Ви мене запитаєте, де я візьму гроші на реалізацію цієї програми? Все просто: "рішуча і послідовна боротьба з корупцією та організованою злочинністю; забезпечення державного контролю за цінами на товари першої необхідності; відновлення діяльності підприємств, для виробництва найважливіших видів продукції; скасування пільг тим підприємствам, користування якими не йде "на користь народу України"; залишити землю селянам і не виставляти її на продаж; націоналізація великих підприємств; "розібратися" із Національним банком; "навести порядок" у газотранспортній мережі; регулювання цін на енергоносії; припинити шахрайство і злодійство на кордоні та митниці; встановлення державної монополії на вироблення алкогольної та тютюнової продукції тощо."
Про те, як на подібні заходи реагуватимуть власники цих підприємств, Симоненко не зазначив.
Кожен пункт програми супроводжується конкретними цифрами у мільйони гривень прибутку, що їх мають принести зазначені заходи (відповідно до розробки групи харківських економістів). Зате, все чітко і зрозуміло: введення державної монополії на вироблення алкоголю – 15 млрд. до бюджету. Плюс гарантована якість продукту. Все чітко й доступно. Віктору Андрійовичу варто повчитись: фінансові розрахунки та графіки так не переконують.
Із глобального
Не міг не зачепити Петро Миколайович і питання зовнішньої політики. Беззаперечна перевага – поглибленню стосунків із Росією в рамках ЄЕП та поза ними. Категоричне "ні" вступу в НАТО. Термінова вимога вивести війська з Іраку, вислані туди "на смерть" кумівським режимом.
Тому що пролетарій
До сталевого голосу Петра Миколайовича та його безумовного ораторського таланту було додано і трішки душевності: "У мене син – лікар, і невістка лікар; я знаю, скільки вони отримують зарплати". Далі йде ще кілька реплік про трудові будні членів родини пана Симоненка, котрі покликані довести розуміння ним проблем трудового народу, не з газетних публікацій, а з життя. Душевно. Народ відчув причетність.
Наприкінці зустрічі Симоненко надав можливість ставити питання. Першим виявилось правильно сформульоване запитання українською мовою про стосунки з Морозом. Симоненко нещадно заклеймив Олександра Олександровича тавром зрадника через співпрацю з Медведчуком у процесі переговорів щодо конституційної реформи, через підтримку ним уряду Януковича та ряду інших важливих питань.
В одному з інтерв’ю на подібні закиди про свою співпрацю з Медведчуком, Симоненко говорив про випадковий збіг обставин та зацікавленості обох сторін у проведенні конституційної реформи.
"Можу поставити зворотне питання: чому вони, представники антинародного режиму, прийшли до нас? Не ми до неї пішли, а вона до нас." На противагу цій стійкій позиції комуністів, соціалісти безперечно є зрадниками – вердикт остаточний.
До кого прийшов кандидат в президенти Симоненко?
З цим усе просто: на зустрічах присутні люди похилого віку, що дало підставу звертатись до виборців словами "дорогі пенсіонери", "шановні батьки сімейств" тощо.
Добре усвідомлюючи вікову категорію своїх виборців, Симоненко вирішив якимось чином зіграти і на цьому: "Ви, "отцы симейств" повинні пам’ятати, що саме Ви маєте допомогти визначитись молоді. Ви повинні повернути собі гідний Вас авторитет і закликати їх зробити правильний вибір, щоб потім Вам не дорікали тим, що свого часу Ви не виконали цього свого соціального зобов’язання та допустили до влади олігархів, що тільки розкрадають країну. Сім’я – "ячейка общества", саме на цьому рівні повинно вирішуватись питання про вибір, що його зроблять "молоді та недосвідчені."
Це і є головні методи та заклики передвиборчої кампанії Петра Симоненка. Винятки, правда, теж є. У Львові Симоненко обмежився телефонною лінією та зустріччю з партактивом області. Висновок: "забагато людей мислять праворадикальними категоріями агресивного націоналізму."
Проте зазвичай подібною діяльністю він і обмежується.
Головний редактор газети "Комуніст" Олександр Голуб в одному з інтерв’ю сказав: "Ми самі собі політтехнологи." І це не викликає сумнівів. Комуністи діють подібним чином вже кілька виборчих кампаній підряд – все та ж незмінна кампанія "від оселі до оселі", все ті ж гасла про націоналізацію та офіційний статус російської мови.
На телебаченні Симоненко, незважаючи на офіційну опозицію до влади, яка це саме телебачення контролює, все ж періодично з’являється. Незважаючи на численні заяви лідерів комуністів про незадоволення висвітленням передвиборчої кампанії їх лідера, дослідження показують, що частота появи Симоненка на блакитних екранах набагато більша, ніж у Ющенка.
Проте, за словами Михайла Бродського, "соціаліст Мороз з’являється в ефірі, коли йдеться про лжеполітичну реформу, а комуніст Симоненко тоді, коли потрібно приклеїти Ющенкові черговий ярлик." Віднявши частину передвиборчого пафосу, можна погодитись з цим висловлюванням.
Щотижневий моніторинг телевізійних новин дійсно це засвідчує. Безумовно, Симоненкові дають висловитись і щодо поточної ситуації, зробити кілька заяв, проте головним ньюзмейкером він не стає, радше просто коментує. Причина проста: Симоненкові не треба активно себе рекламувати, його салогани давно відомі, його виборці – дуже консервативні, їм не потрібна динаміка подій, що їх висвітлюють новини, їм потрібен їх "втрачений рай".
Було, щоправда кілька заяв, що претендували на важливі новини. 10 серпня Симоненко запропонував, у разі його перемоги на виборах, посаду прем’єр-міністра Морозу. Наступного дня Мороз ввічливо відмовився, мовляв, "говорити про це зарано, треба спершу повернути владу народові."
Ще раніше було підписання угоди "про чесні вибори" з Олександром Олександровичем і категорична відмова підписати аналогічний документ із Віктором Андрійовичем.
Сюди ж можна віднести "обмін люб’язностями" із Наталею Вітренко: Петро Миколайович звинуватив її у грі на боці влади з метою відбирання голосів у комуністів; Вітренко заявила про те, що питання про "образу честі та гідності" вирішуватиме суд, і не забула додати її вічну тезу про зраду комуністами ідей марксизму.
Проте зазвичай прізвище Симоненка з’являлось у рубриці "Передвиборча хроніка": "лідер КПУ П.Симоненко зустрічався з виборцями Чернігова (Дніпропетровська, Запоріжжя, Мелітополя), де звинуватив соціалістів у співпраці з олігархами (Ющенка - у продажності режиму; Кучму – у геноциді українського народу; американців – у розв’язанні війни в Іраку)."
Ще одна причина появи прізвища Симоненка у ефірі – оголошення рейтингів кандидатів. Рейтинг Симоненка коливається в межах 7-8%. Проте це не є приводом засмучуватись для комуністів, вони закликають не довіряти цифрам. Подібної думки дотримуються і деякі соціологи.
Директор "Соцісу" в ефірі програми "Саме той" сказав, що "електорат Симоненка дуже цікаво себе поводить, тримає свою думку при собі, не висловлюючи її навіть під час соцопитувань." Це дало підстави стверджувати про вищий ніж 7-8% рейтинг Симоненка в день голосування.
Таке мляве протікання кампанії дозволяє разом із тим зробити чимало висновків, що будуть доволі невтішними для комуністів.
Лірично-ленінське
Ленін послідовно та наполегливо критикував парламентські методи боротьби. І хоча її можливість і допускалась за відсутності революційної ситуації для завоювання часткових реформ, проте головними для "вождя пролетаріату" залишались позапарламентські методи боротьби.
Досвід ХХ століття спростував тези про насильницьку боротьбу, натомість запропонувавши нові її види – на рівні свідомості мас; саме за це зараз і борються політичні партії. Головними стратегами наразі є не революціонери, а професійні політтехнологи, яким і довірено продумування стратегій на цьому полі бою.
Натомість наразі очевидним є відхід вірних "ленінців" з КПУ від тези про "позапарламентську боротьбу": головна діяльність українських комуністів зосереджена саме в представницькому органі (тому відключення прямих трансляцій засідань Верховної Ради викликало хвилю обурення серед членів КПУ – вони втратили ледь не єдину можливість демонструвати свою позицію).
У той час як на рівні виконавчих органів вищого рівня діяльність комуністів впевнено прямує до нуля; не робиться спроб розширити коло прихильників (чи то-пак – електоральну базу). Всі ці проблеми яскраво проявились саме зараз – коли КПУ "вийшла в люди" із передвиборчою агітацією.
Часто повторювані заяви про розгалужену систему партійних осередків, зокрема у виконанні Алли Александровської, не є виправданням. Ці самі партійні осередки є цілком самодостатніми, такі собі "речі в собі". На місцевому рівні ведеться боротьба не за ("умы", свідомість мас, покращення добробуту населення), а лише проти, зазвичай – проти місцевих штабів інших опозиціонерів. Результат: до партійної роботи та агітації не долучаються нові люди, середній вік партійців усе збільшується.
Показовим був виступ голови мандатної комісії Володимира Оплачка на засіданні ЦК, на якому було вирішено висунути кандидатуру Симоненка на виборах. Він повідомив, що із 300 делегатів, висунутих на з’їзд областями, шестеро – у віці до 30 років, 11 – у віці до 40 років, 32 – у віці до 50 років, 141 – у віці до 60 років і 110 – у віці понад 60 років. Причому більшість із них вступили до КПУ 20 і більше років тому і лише 29 – після 1993 року. Коментарі, як-то кажуть зайві.
Відсутність роботи на місцях є не єдиною причиною відсутності нових кадрів та нових прихильників. Проблеми проявились не лише у функціональному плані. КПУ фактично втратила монополію на ідеологію соціального захисту, таким чином розчинившись серед іншим партій, котрі теж не мають нічого проти "підвищення зарплат, пенсій, стипендій; відновлення промисловості України; безкоштовного медичного обслуговування й освіти" та інших благ-досягнень соціал-демократії європейського зразка.
Емансипаторська боротьба теоретичного марксизму наразі повністю втрачена. Симоненко не пропонує звільнити свідомість пролетаріату, він пропонує звільнити Кучму. І це суттєво.
Та молодь, яка подібні політичні заклики могла б сприйняти, голосує переважно за Ющенка чи, у крайньому випадку, - за Мороза; це переважно студентство, діти новонародженої буржуазії. Ідеї ж про забезпечення робочими місцями є більш актуальними для вихідців з пролетарських сімей, це та частина молоді, котра могла б пристати на ліву ідеологію, якби її подали в зрозумілій для них формі. Проте комуністи цього не роблять. І цей сегмент молоді, надивившись "Бригади", проголосує за Януковича. І переконання "батьків сімейств" не подіє.
Причина подібної "кризи жанру" не стільки в тому, що українські комуністи забули тезу Леніна про позапарламентську боротьбу. Очевидно, вони досі не усвідомили, куди перемістилось поле бою. Потрібен терміновий up-grade. Проте комуністи звиклись з роллю вічного "наздоганяючого" в Україні.
Вони прийняли Конституцію, вони не завадили приватизації, вони звикли бути об’єктом маніпуляцій з боку влади. Найяскравіше це проявилось на минулих президентських виборах, де було розіграно "червону карту", за прикладом Росії. Наслідком подібних подій в Росії стало те, що цього літа в лавах КПРФ відбувся внутрішній заколот: частина комуністів зібрали альтернативний з’їзд партії на чолі з товаришем Семігіним, на якому було прийнято рішення про зняття Зюганова з посади.
Проте ці події не стали достатнім стимулом для активізації Петра Симоненка та очолюваної ним партії. Що свідчить про відсутність не лишень боротьби за емансипацію населення, але і будь-якої боротьби взагалі.
Ще один суттєвий момент: Симоненко і Янукович (обидва – вихідці з Донецьку) планують збирати урожай на одному і тому ж електоральному полі – російськомовному населенні Сходу та Півдня України.
Відсутність активних дій у КПУ може привести до перетікання частини його електорату до Януковича, який проводить дуже активну агітацію (яка почасти переходить в психологічну атаку). Про ефективність останньої можна сперечатись, а проте певні негативні наслідки для Симоненка очевидні.
Втрата комуністами своєї ідентичності несе загрозу не лише їх партійній структурі. Вони були своєрідним буфером, що не давав можливість активізувати прихильників ліворадикальних ідей, мовляв, є ж партія, котра "за народ".
Разом із тим, перетворення цих ідей на суцільну риторику даватиме зелене світло радикальнішим групам, котрі претендуватимуть на звання єдиноправильних захисників інтересів пролетаріату.
Прикладом подібного може стати активізація діяльності партії епатажного Едуарда Лімонова в Росії, яка активно працює саме з молоддю, не несе на собі вантаж відповідальності за негатив, що був в СРСР, і може спокійно закликати до революційних методів боротьби.
Ораторський талант та вміння керувати публікою у Петра Миколайовича не віднімати. "Одразу спитаю Вас, якою мовою мені до Вас звертатись?" Відбувалось це все у великому промисловому місті на Півдні України. Реакція була зрозумілою, і Симоненко продовжив промову російською.
Ця очевидна спекуляція на мовній проблемі, коротке запитання, разом із тим, є дуже важливим пунктом у програмі КПУ – надання російській мові статусу державної. І одна з важливих причин, чому жителі великих промислових центрів Сходу та Півдня України продовжують голосувати за Симоненка.
Подальше донесення до народу пунктів програми "Із людьми і для людей" відбувається на фоні постійної критики існуючої ситуації. Головна теза: олігархи Ющенка та Януковича – представники однієї системи, боротьба ведеться лише за владу як засіб досягнення своїх злочинних цілей.
Будь-хто з них у разі приходу до влади неодмінно стане Кучмою-3. "Опозиція Ющенка - це лише опозиція до Кучми і Медведчука. Усе решта, у політичній і економічній програмах – вони однакові." Єдина справжня опозиція антинародному режимові Кучми – представники лівої ідеології, що не заплямували себе корупційними та приватизаційними скандалами – КПУ. В якості допоміжних засобів - мусування тем "націоналізму" Ющенка та кримінальних зв'язків Януковича
"Злочинці", "олігархи", "зрадники", "вбивці" – це далеко не повний перелік епітетів, що їх ними нагородив Симоненко Кучму, Януковича та їх оточення. При цьому він не забував нагадувати про спільне походження капіталу у цих товаришів та Ющенка. "Це просто боротьба двох кланів за владу".
Щоправда, в більш теоретичній частині виступу, присвяченій проблемам економіки, Симоненко говорив про три клани: донецький, дніпропетровський та київський. До якого з них належить Ющенко було незрозуміло. Проте головний месидж народ сприйняв: є олігархи (з домішками "нашистів") і є комуністи.
Далі на фоні все тієї ж риторики на огляд публіки виносяться головні пункти програми "єдиного народного кандидата": "зарплати по півтори тисячі гривень, підвищення пенсій та стипендій, безкоштовне медичне обслуговування й освіта" – звичний набір ідей для будь-якого соціал-демократа. Кожен із цих пунктів викликає беззаперечно бурхливі аплодисменти і пан...товариш Симоненко переходить до наступної частини.
"Ви мене запитаєте, де я візьму гроші на реалізацію цієї програми? Все просто: "рішуча і послідовна боротьба з корупцією та організованою злочинністю; забезпечення державного контролю за цінами на товари першої необхідності; відновлення діяльності підприємств, для виробництва найважливіших видів продукції; скасування пільг тим підприємствам, користування якими не йде "на користь народу України"; залишити землю селянам і не виставляти її на продаж; націоналізація великих підприємств; "розібратися" із Національним банком; "навести порядок" у газотранспортній мережі; регулювання цін на енергоносії; припинити шахрайство і злодійство на кордоні та митниці; встановлення державної монополії на вироблення алкогольної та тютюнової продукції тощо."
Про те, як на подібні заходи реагуватимуть власники цих підприємств, Симоненко не зазначив.
Кожен пункт програми супроводжується конкретними цифрами у мільйони гривень прибутку, що їх мають принести зазначені заходи (відповідно до розробки групи харківських економістів). Зате, все чітко і зрозуміло: введення державної монополії на вироблення алкоголю – 15 млрд. до бюджету. Плюс гарантована якість продукту. Все чітко й доступно. Віктору Андрійовичу варто повчитись: фінансові розрахунки та графіки так не переконують.
Із глобального
Не міг не зачепити Петро Миколайович і питання зовнішньої політики. Беззаперечна перевага – поглибленню стосунків із Росією в рамках ЄЕП та поза ними. Категоричне "ні" вступу в НАТО. Термінова вимога вивести війська з Іраку, вислані туди "на смерть" кумівським режимом.
Тому що пролетарій
До сталевого голосу Петра Миколайовича та його безумовного ораторського таланту було додано і трішки душевності: "У мене син – лікар, і невістка лікар; я знаю, скільки вони отримують зарплати". Далі йде ще кілька реплік про трудові будні членів родини пана Симоненка, котрі покликані довести розуміння ним проблем трудового народу, не з газетних публікацій, а з життя. Душевно. Народ відчув причетність.
Наприкінці зустрічі Симоненко надав можливість ставити питання. Першим виявилось правильно сформульоване запитання українською мовою про стосунки з Морозом. Симоненко нещадно заклеймив Олександра Олександровича тавром зрадника через співпрацю з Медведчуком у процесі переговорів щодо конституційної реформи, через підтримку ним уряду Януковича та ряду інших важливих питань.
В одному з інтерв’ю на подібні закиди про свою співпрацю з Медведчуком, Симоненко говорив про випадковий збіг обставин та зацікавленості обох сторін у проведенні конституційної реформи.
"Можу поставити зворотне питання: чому вони, представники антинародного режиму, прийшли до нас? Не ми до неї пішли, а вона до нас." На противагу цій стійкій позиції комуністів, соціалісти безперечно є зрадниками – вердикт остаточний.
До кого прийшов кандидат в президенти Симоненко?
З цим усе просто: на зустрічах присутні люди похилого віку, що дало підставу звертатись до виборців словами "дорогі пенсіонери", "шановні батьки сімейств" тощо.
Добре усвідомлюючи вікову категорію своїх виборців, Симоненко вирішив якимось чином зіграти і на цьому: "Ви, "отцы симейств" повинні пам’ятати, що саме Ви маєте допомогти визначитись молоді. Ви повинні повернути собі гідний Вас авторитет і закликати їх зробити правильний вибір, щоб потім Вам не дорікали тим, що свого часу Ви не виконали цього свого соціального зобов’язання та допустили до влади олігархів, що тільки розкрадають країну. Сім’я – "ячейка общества", саме на цьому рівні повинно вирішуватись питання про вибір, що його зроблять "молоді та недосвідчені."
Це і є головні методи та заклики передвиборчої кампанії Петра Симоненка. Винятки, правда, теж є. У Львові Симоненко обмежився телефонною лінією та зустріччю з партактивом області. Висновок: "забагато людей мислять праворадикальними категоріями агресивного націоналізму."
Проте зазвичай подібною діяльністю він і обмежується.
Головний редактор газети "Комуніст" Олександр Голуб в одному з інтерв’ю сказав: "Ми самі собі політтехнологи." І це не викликає сумнівів. Комуністи діють подібним чином вже кілька виборчих кампаній підряд – все та ж незмінна кампанія "від оселі до оселі", все ті ж гасла про націоналізацію та офіційний статус російської мови.
На телебаченні Симоненко, незважаючи на офіційну опозицію до влади, яка це саме телебачення контролює, все ж періодично з’являється. Незважаючи на численні заяви лідерів комуністів про незадоволення висвітленням передвиборчої кампанії їх лідера, дослідження показують, що частота появи Симоненка на блакитних екранах набагато більша, ніж у Ющенка.
Проте, за словами Михайла Бродського, "соціаліст Мороз з’являється в ефірі, коли йдеться про лжеполітичну реформу, а комуніст Симоненко тоді, коли потрібно приклеїти Ющенкові черговий ярлик." Віднявши частину передвиборчого пафосу, можна погодитись з цим висловлюванням.
Щотижневий моніторинг телевізійних новин дійсно це засвідчує. Безумовно, Симоненкові дають висловитись і щодо поточної ситуації, зробити кілька заяв, проте головним ньюзмейкером він не стає, радше просто коментує. Причина проста: Симоненкові не треба активно себе рекламувати, його салогани давно відомі, його виборці – дуже консервативні, їм не потрібна динаміка подій, що їх висвітлюють новини, їм потрібен їх "втрачений рай".
Було, щоправда кілька заяв, що претендували на важливі новини. 10 серпня Симоненко запропонував, у разі його перемоги на виборах, посаду прем’єр-міністра Морозу. Наступного дня Мороз ввічливо відмовився, мовляв, "говорити про це зарано, треба спершу повернути владу народові."
Ще раніше було підписання угоди "про чесні вибори" з Олександром Олександровичем і категорична відмова підписати аналогічний документ із Віктором Андрійовичем.
Сюди ж можна віднести "обмін люб’язностями" із Наталею Вітренко: Петро Миколайович звинуватив її у грі на боці влади з метою відбирання голосів у комуністів; Вітренко заявила про те, що питання про "образу честі та гідності" вирішуватиме суд, і не забула додати її вічну тезу про зраду комуністами ідей марксизму.
Проте зазвичай прізвище Симоненка з’являлось у рубриці "Передвиборча хроніка": "лідер КПУ П.Симоненко зустрічався з виборцями Чернігова (Дніпропетровська, Запоріжжя, Мелітополя), де звинуватив соціалістів у співпраці з олігархами (Ющенка - у продажності режиму; Кучму – у геноциді українського народу; американців – у розв’язанні війни в Іраку)."
Ще одна причина появи прізвища Симоненка у ефірі – оголошення рейтингів кандидатів. Рейтинг Симоненка коливається в межах 7-8%. Проте це не є приводом засмучуватись для комуністів, вони закликають не довіряти цифрам. Подібної думки дотримуються і деякі соціологи.
Директор "Соцісу" в ефірі програми "Саме той" сказав, що "електорат Симоненка дуже цікаво себе поводить, тримає свою думку при собі, не висловлюючи її навіть під час соцопитувань." Це дало підстави стверджувати про вищий ніж 7-8% рейтинг Симоненка в день голосування.
Таке мляве протікання кампанії дозволяє разом із тим зробити чимало висновків, що будуть доволі невтішними для комуністів.
Лірично-ленінське
Ленін послідовно та наполегливо критикував парламентські методи боротьби. І хоча її можливість і допускалась за відсутності революційної ситуації для завоювання часткових реформ, проте головними для "вождя пролетаріату" залишались позапарламентські методи боротьби.
Досвід ХХ століття спростував тези про насильницьку боротьбу, натомість запропонувавши нові її види – на рівні свідомості мас; саме за це зараз і борються політичні партії. Головними стратегами наразі є не революціонери, а професійні політтехнологи, яким і довірено продумування стратегій на цьому полі бою.
Натомість наразі очевидним є відхід вірних "ленінців" з КПУ від тези про "позапарламентську боротьбу": головна діяльність українських комуністів зосереджена саме в представницькому органі (тому відключення прямих трансляцій засідань Верховної Ради викликало хвилю обурення серед членів КПУ – вони втратили ледь не єдину можливість демонструвати свою позицію).
У той час як на рівні виконавчих органів вищого рівня діяльність комуністів впевнено прямує до нуля; не робиться спроб розширити коло прихильників (чи то-пак – електоральну базу). Всі ці проблеми яскраво проявились саме зараз – коли КПУ "вийшла в люди" із передвиборчою агітацією.
Часто повторювані заяви про розгалужену систему партійних осередків, зокрема у виконанні Алли Александровської, не є виправданням. Ці самі партійні осередки є цілком самодостатніми, такі собі "речі в собі". На місцевому рівні ведеться боротьба не за ("умы", свідомість мас, покращення добробуту населення), а лише проти, зазвичай – проти місцевих штабів інших опозиціонерів. Результат: до партійної роботи та агітації не долучаються нові люди, середній вік партійців усе збільшується.
Показовим був виступ голови мандатної комісії Володимира Оплачка на засіданні ЦК, на якому було вирішено висунути кандидатуру Симоненка на виборах. Він повідомив, що із 300 делегатів, висунутих на з’їзд областями, шестеро – у віці до 30 років, 11 – у віці до 40 років, 32 – у віці до 50 років, 141 – у віці до 60 років і 110 – у віці понад 60 років. Причому більшість із них вступили до КПУ 20 і більше років тому і лише 29 – після 1993 року. Коментарі, як-то кажуть зайві.
Відсутність роботи на місцях є не єдиною причиною відсутності нових кадрів та нових прихильників. Проблеми проявились не лише у функціональному плані. КПУ фактично втратила монополію на ідеологію соціального захисту, таким чином розчинившись серед іншим партій, котрі теж не мають нічого проти "підвищення зарплат, пенсій, стипендій; відновлення промисловості України; безкоштовного медичного обслуговування й освіти" та інших благ-досягнень соціал-демократії європейського зразка.
Емансипаторська боротьба теоретичного марксизму наразі повністю втрачена. Симоненко не пропонує звільнити свідомість пролетаріату, він пропонує звільнити Кучму. І це суттєво.
Та молодь, яка подібні політичні заклики могла б сприйняти, голосує переважно за Ющенка чи, у крайньому випадку, - за Мороза; це переважно студентство, діти новонародженої буржуазії. Ідеї ж про забезпечення робочими місцями є більш актуальними для вихідців з пролетарських сімей, це та частина молоді, котра могла б пристати на ліву ідеологію, якби її подали в зрозумілій для них формі. Проте комуністи цього не роблять. І цей сегмент молоді, надивившись "Бригади", проголосує за Януковича. І переконання "батьків сімейств" не подіє.
Причина подібної "кризи жанру" не стільки в тому, що українські комуністи забули тезу Леніна про позапарламентську боротьбу. Очевидно, вони досі не усвідомили, куди перемістилось поле бою. Потрібен терміновий up-grade. Проте комуністи звиклись з роллю вічного "наздоганяючого" в Україні.
Вони прийняли Конституцію, вони не завадили приватизації, вони звикли бути об’єктом маніпуляцій з боку влади. Найяскравіше це проявилось на минулих президентських виборах, де було розіграно "червону карту", за прикладом Росії. Наслідком подібних подій в Росії стало те, що цього літа в лавах КПРФ відбувся внутрішній заколот: частина комуністів зібрали альтернативний з’їзд партії на чолі з товаришем Семігіним, на якому було прийнято рішення про зняття Зюганова з посади.
Проте ці події не стали достатнім стимулом для активізації Петра Симоненка та очолюваної ним партії. Що свідчить про відсутність не лишень боротьби за емансипацію населення, але і будь-якої боротьби взагалі.
Ще один суттєвий момент: Симоненко і Янукович (обидва – вихідці з Донецьку) планують збирати урожай на одному і тому ж електоральному полі – російськомовному населенні Сходу та Півдня України.
Відсутність активних дій у КПУ може привести до перетікання частини його електорату до Януковича, який проводить дуже активну агітацію (яка почасти переходить в психологічну атаку). Про ефективність останньої можна сперечатись, а проте певні негативні наслідки для Симоненка очевидні.
Втрата комуністами своєї ідентичності несе загрозу не лише їх партійній структурі. Вони були своєрідним буфером, що не давав можливість активізувати прихильників ліворадикальних ідей, мовляв, є ж партія, котра "за народ".
Разом із тим, перетворення цих ідей на суцільну риторику даватиме зелене світло радикальнішим групам, котрі претендуватимуть на звання єдиноправильних захисників інтересів пролетаріату.
Прикладом подібного може стати активізація діяльності партії епатажного Едуарда Лімонова в Росії, яка активно працює саме з молоддю, не несе на собі вантаж відповідальності за негатив, що був в СРСР, і може спокійно закликати до революційних методів боротьби.
