Місяць перший – політ нормальний
Середа, 9 березня 2005, 10:56
Ті, хто думав, що марно вбивав у радянських вузах час на вивчення істмату та історії КПРС, помітно підбадьорилися: недаремно конспектувався Ленін та йшла боротьба зі сном на лекціях. Ці знання знову актуальні, у всіх революцій дійсно є спільні закони. Один з найголовніших: після революційних захоплень завжди насувається контрреволюція.
Україна не виняток, хоча, слава Богу, час вносить свої корективи у перебіг подій, і до формування "білих" армій не дійшло. Проте, очевидно, що "вчорашні" тремтять, бо є від чого. Хтось труситься за те, що накоїв, хтось – через втрату важко створюваного статусу. Страх часто спонукає до жахливих дурниць, отож лідери Помаранчевої революції повинні бути готовими до боротьби з контрреволюцією.
Дивний перебіг подій у справі Гонгадзе, саботаж Верховною Радою пропозицій про зміну митних тарифів та відставку голови Держкомінформу Чижа, масовий вихід на пенсію (та вихідні допомоги, від розміру яких можна знепритомніти) армії чиновників в лампасах і без, що може обвалити бюджет, - це без сумніву симптоми контрреволюції.
Ігнорування сучасних реалій консерваторами з обох Рухів, демарші "уересерівських" кінематографістів з манією величі, буркотіння підприємців, яким гірко визнавати себе контрабандистами, але засвоювати методику законного розмитнення не хочеться, - це теж контрреволюція.
Протидіяти їй не складно – ефективними перетвореннями та реальними результатами. Серед них обов'язково повинні бути припинення утримання державою десятків тисяч нероб, що зручно примостилися під вивіскою "Творча інтелігенція" і не задумуються, чому Стінг та Лассе Хальстрьом не випрошують бюджетні кошти і звання "заслужених".
А ще - повна ліквідація специфічного іміджу України, як країни фальсифікату, де смак пива "Оболонь світле" у різних торгових точках коливається від класичного "лайту" до класичного шмурдяку, що розливають по таємних підвалах. І усвідомлення громадянами з "вищого світу", що за все зроблене вони отримали раніше, тому треба не вимагати посад, пільг і поваги за минулі заслуги, а працювати.
Диво, але поки що дії влади майже бездоганні. Невідворотні розчарування кадровими призначеннями і робочими суперечками в новій команді разом із заявами зневажених та ображених про "зраду ідей і духу Майдану" (про що, здається, не говорив лиш Янукович) – це замало для висновків про політичні помилки. Тим більш, коли до них на повному серйозі включають "політичний підтекст" відбору на Євробачення. Тут вже стає незручно за критиканів.
Адже давно ясно, що думка групи осіб, які самі себе чимось називають – байдуже, "експертами" чи "народними артистами" - часто не відповідає думці мільйонів, що і є принципом Євробачення. Навряд чи співачка, яка вже багато років співає сірі одноденки у манері Уїтні Г'юстон з минулого тисячоліття, із своїм титулом "вічно перспективної", могла б виступити краще за "Ґринджоли", що підірвали пів-України.
І не треба аргументів про красу, бо це не конкурс "Міс школи", або про вокальні дані, бо йдеться не про церковний хор. Дівчині треба міняти продюсера (я не експерт, тому мені можна вірити).
З тої ж антивладної опери бридка кампанія навколо уявного антисемітизму Томенка, який лише озвучив те здивування, яке давно у всіх виникало, коли якийсь невідомий немолодий дядько біля Кучми називав себе народним артистом України, називав свою жінку народною артисткою України і поводив себе як Френк Сінатра.
Зрозуміло, що, напевно, це дуже подобалося йому, його друзям та рідним, але при чому тут держава? Варто було віце-прем'єру засумніватися, що це нормально, як виникло ідіотське звинувачення у переслідуванні владою єврея за його єврейство. Що ж, за класиком, "патріотизм – останній притулок негідника".
От, власне, і все. Якщо так піде далі, то незабаром виявиться, що найсерйознішими прорахунками влади є колір краваток Ющенка та макіяж Тимошенко. Тоді Україна вступить в Євросоюз значно раніше 2015 року.
Поза сумнівом, чого найбільше бракує новій владі, то це вартої уваги (та поваги) опозиції. Та, що себе такою називає, іншого епітета, крім "потішна", не викликає, попри факт, що гроші за нею зовсім не потішні. Змій Горинич з Вітренко, Корчинського та Чорновола (е-ех, яке прізвище зіпсував!), як і всі мутанти, явно нежиттєздатний. Загальний на трьох брак совісті, виховання та відповідальності неможливо компенсувати епатажем, хамством і брехливістю навіть за умови повного матеріального забезпечення.
Потужній і в опозиційному плані потенційно перспективній донецькій групі, що об'єктивно просто зобов'язана претендувати на провідні позиції в державі, варто задуматися над більш сучасним обличчям. Яке, принаймні, спокійно могло б відповідати на питання "де служив", "який ВУЗ закінчив" і "чи можна яйцем звалити кабана". Найбільше це потрібно самому Януковичу, активність якого наводить на думки про мазохізм, тому що він викликає єдину асоціацію: "Фальсифікаціям – ні, махінаціям – ні, понятіям – ні, ні – брехні…" І то надовго. І є шанс, що після "Євробачення - 2005" назавжди.
Припала ж порохами тактика комуністів заперечувати все, до чого не ліпиться слово "радянський", явно є реалізацією програми "Як набрати мінімум на парламентських виборах 2006 року". Раніше, чим країні було гірше, тим їм краще. Ситуація змінилася до навпаки, і, схоже, наступне десятиліття – не їх.
Ну а есдекам, як кажуть, ніхто не винен – треба було шанувати закон. Зараз вони чудово ілюструють український феномен часів Кучми: хто найбільше ганьбить Україну своєю поведінкою, той найголосніше обурюється "паплюженням країни". Проте дивують заяви про видатну роль київського "Динамо" Суркісів у створенні позитивного іміджу України за кордоном.
Тому що там пам'ятають не лише участь команди у євротурнірах, жоден з яких, до речі, так і не був виграний. Згадують ганебну історію середини 90-х років про спробу підкупу іспанського судді, якому Суркіс запропонував шубу (досі не зрозуміло, навіщо мешканцю сонячної Іспанії шуба?). Пам'ятають безпрецедентну відміну рішення УЄФА про дискваліфікацію клубу після візиту групи київських мільйонерів у штаб-квартиру організації. А ще історію того ж періоду про насильницьке вилучення югославського клубу з групи команд-кандидатів в Лігу чемпіонів заради включення туди "Динамо", знову ж таки після візиту Суркісів в УЄФА.
А ще в резерві підозріла спроба екс-динамівця Сукіасяна навесні минулого року "замутити" вилучення з чемпіонату Європи збірної Греції; безглузде та презирливе щодо законодавства оформлення українського громадянства росіянам Кормільцеву, Серебренікову та Яшкіну (хто це?); зрадницька пропозиція Суркіса президенту Росії замінити поляків в якості партнера по організації спільного футбольного чемпіонату...
Тим часом український вболівальник думає, чи можна вважати українською команду, яка складається з представників симпатичних, але все ж таки чужих країн, чи вже варто вболівати за німецький "Байер", де українців на полі не менше ніж у "Динамо". Тобто один.
Не забулося і як закрилася опозиційна газета "Всеукраинские ведомости" — після динамівського позову лише за цитату повідомлення інформагентства про продаж Шевченка "Мілану". Пригадується, тоді "Динамо" рішуче заперечувало факт продажу. Як завжди з чесним виглядом.
Якщо керівники "Динамо" думають, що такі речі примножили славу України, то їх можна тільки привітати з таким оригінальним світосприйняттям. Розчулює наївна упевненість юристів, що без рішення суду непорядна людина не може вважатися непорядною. Може.
У той час, як опозиція ніяк не визначиться, її роль фактично виконують ЗМІ. Тому тенденційна уїдливість олігархічних медіа, що обстрілюють кожен крок "помаранчевих", може тільки вітатися новою владою. Хоча, звичайно, смішно, коли журналісти та журналістки статеводозріваючого віку намагаються видаватися компетентнішими за професійних економістів, управлінців та юристів, без вагань даючи останнім поради з усіх питань.
У підсумку бачимо групи все ще розгублених кучмівських фаворитів, вчорашніх союзників Ющенка із їх мрією замість протягнутої руки підставити ногу, самозакоханих провідників двох Рухів, що вперто йдуть шляхом Руху третього. І все це на тлі величезної маси зневірених і байдужих, зрозуміти яких неважко, достатньо підняти підшивки газет за 1994 рік після обрання Кучми президентом.
Подібність тодішньої фразеології із сьогоденням вражає: "безкомпромісна боротьба з корупцією", "чисті руки", "реформа системи влади і правоохоронних органів ", "європейські цінності". Тоді закінчилося еміграцією мільйонів та придушенням свободи слова (поняття, яке після оприлюднення обставин смерті Гонгадзе набуло страшного змісту).
Тим часом активно працюють і міліціонери, що зовсім недавно по всій Україні влаштовували репресії та провокації, і чиновники, що змушували підлеглих брехати та фальсифікувати, і журналісти, що розпалювали національну ворожнечу, і купа найрізноманітніших хабарників...
Вони нікуди не ділися, навіть з посад, вони в очікуванні свого шансу. І лише від команди Ющенка залежить чи обійдеться без гасла "Всі на боротьбу з контрреволюцією".
Україна не виняток, хоча, слава Богу, час вносить свої корективи у перебіг подій, і до формування "білих" армій не дійшло. Проте, очевидно, що "вчорашні" тремтять, бо є від чого. Хтось труситься за те, що накоїв, хтось – через втрату важко створюваного статусу. Страх часто спонукає до жахливих дурниць, отож лідери Помаранчевої революції повинні бути готовими до боротьби з контрреволюцією.
Дивний перебіг подій у справі Гонгадзе, саботаж Верховною Радою пропозицій про зміну митних тарифів та відставку голови Держкомінформу Чижа, масовий вихід на пенсію (та вихідні допомоги, від розміру яких можна знепритомніти) армії чиновників в лампасах і без, що може обвалити бюджет, - це без сумніву симптоми контрреволюції.
Ігнорування сучасних реалій консерваторами з обох Рухів, демарші "уересерівських" кінематографістів з манією величі, буркотіння підприємців, яким гірко визнавати себе контрабандистами, але засвоювати методику законного розмитнення не хочеться, - це теж контрреволюція.
Протидіяти їй не складно – ефективними перетвореннями та реальними результатами. Серед них обов'язково повинні бути припинення утримання державою десятків тисяч нероб, що зручно примостилися під вивіскою "Творча інтелігенція" і не задумуються, чому Стінг та Лассе Хальстрьом не випрошують бюджетні кошти і звання "заслужених".
А ще - повна ліквідація специфічного іміджу України, як країни фальсифікату, де смак пива "Оболонь світле" у різних торгових точках коливається від класичного "лайту" до класичного шмурдяку, що розливають по таємних підвалах. І усвідомлення громадянами з "вищого світу", що за все зроблене вони отримали раніше, тому треба не вимагати посад, пільг і поваги за минулі заслуги, а працювати.
Диво, але поки що дії влади майже бездоганні. Невідворотні розчарування кадровими призначеннями і робочими суперечками в новій команді разом із заявами зневажених та ображених про "зраду ідей і духу Майдану" (про що, здається, не говорив лиш Янукович) – це замало для висновків про політичні помилки. Тим більш, коли до них на повному серйозі включають "політичний підтекст" відбору на Євробачення. Тут вже стає незручно за критиканів.
Адже давно ясно, що думка групи осіб, які самі себе чимось називають – байдуже, "експертами" чи "народними артистами" - часто не відповідає думці мільйонів, що і є принципом Євробачення. Навряд чи співачка, яка вже багато років співає сірі одноденки у манері Уїтні Г'юстон з минулого тисячоліття, із своїм титулом "вічно перспективної", могла б виступити краще за "Ґринджоли", що підірвали пів-України.
І не треба аргументів про красу, бо це не конкурс "Міс школи", або про вокальні дані, бо йдеться не про церковний хор. Дівчині треба міняти продюсера (я не експерт, тому мені можна вірити).
З тої ж антивладної опери бридка кампанія навколо уявного антисемітизму Томенка, який лише озвучив те здивування, яке давно у всіх виникало, коли якийсь невідомий немолодий дядько біля Кучми називав себе народним артистом України, називав свою жінку народною артисткою України і поводив себе як Френк Сінатра.
Зрозуміло, що, напевно, це дуже подобалося йому, його друзям та рідним, але при чому тут держава? Варто було віце-прем'єру засумніватися, що це нормально, як виникло ідіотське звинувачення у переслідуванні владою єврея за його єврейство. Що ж, за класиком, "патріотизм – останній притулок негідника".
От, власне, і все. Якщо так піде далі, то незабаром виявиться, що найсерйознішими прорахунками влади є колір краваток Ющенка та макіяж Тимошенко. Тоді Україна вступить в Євросоюз значно раніше 2015 року.
Поза сумнівом, чого найбільше бракує новій владі, то це вартої уваги (та поваги) опозиції. Та, що себе такою називає, іншого епітета, крім "потішна", не викликає, попри факт, що гроші за нею зовсім не потішні. Змій Горинич з Вітренко, Корчинського та Чорновола (е-ех, яке прізвище зіпсував!), як і всі мутанти, явно нежиттєздатний. Загальний на трьох брак совісті, виховання та відповідальності неможливо компенсувати епатажем, хамством і брехливістю навіть за умови повного матеріального забезпечення.
Потужній і в опозиційному плані потенційно перспективній донецькій групі, що об'єктивно просто зобов'язана претендувати на провідні позиції в державі, варто задуматися над більш сучасним обличчям. Яке, принаймні, спокійно могло б відповідати на питання "де служив", "який ВУЗ закінчив" і "чи можна яйцем звалити кабана". Найбільше це потрібно самому Януковичу, активність якого наводить на думки про мазохізм, тому що він викликає єдину асоціацію: "Фальсифікаціям – ні, махінаціям – ні, понятіям – ні, ні – брехні…" І то надовго. І є шанс, що після "Євробачення - 2005" назавжди.
Припала ж порохами тактика комуністів заперечувати все, до чого не ліпиться слово "радянський", явно є реалізацією програми "Як набрати мінімум на парламентських виборах 2006 року". Раніше, чим країні було гірше, тим їм краще. Ситуація змінилася до навпаки, і, схоже, наступне десятиліття – не їх.
Ну а есдекам, як кажуть, ніхто не винен – треба було шанувати закон. Зараз вони чудово ілюструють український феномен часів Кучми: хто найбільше ганьбить Україну своєю поведінкою, той найголосніше обурюється "паплюженням країни". Проте дивують заяви про видатну роль київського "Динамо" Суркісів у створенні позитивного іміджу України за кордоном.
Тому що там пам'ятають не лише участь команди у євротурнірах, жоден з яких, до речі, так і не був виграний. Згадують ганебну історію середини 90-х років про спробу підкупу іспанського судді, якому Суркіс запропонував шубу (досі не зрозуміло, навіщо мешканцю сонячної Іспанії шуба?). Пам'ятають безпрецедентну відміну рішення УЄФА про дискваліфікацію клубу після візиту групи київських мільйонерів у штаб-квартиру організації. А ще історію того ж періоду про насильницьке вилучення югославського клубу з групи команд-кандидатів в Лігу чемпіонів заради включення туди "Динамо", знову ж таки після візиту Суркісів в УЄФА.
А ще в резерві підозріла спроба екс-динамівця Сукіасяна навесні минулого року "замутити" вилучення з чемпіонату Європи збірної Греції; безглузде та презирливе щодо законодавства оформлення українського громадянства росіянам Кормільцеву, Серебренікову та Яшкіну (хто це?); зрадницька пропозиція Суркіса президенту Росії замінити поляків в якості партнера по організації спільного футбольного чемпіонату...
Тим часом український вболівальник думає, чи можна вважати українською команду, яка складається з представників симпатичних, але все ж таки чужих країн, чи вже варто вболівати за німецький "Байер", де українців на полі не менше ніж у "Динамо". Тобто один.
Не забулося і як закрилася опозиційна газета "Всеукраинские ведомости" — після динамівського позову лише за цитату повідомлення інформагентства про продаж Шевченка "Мілану". Пригадується, тоді "Динамо" рішуче заперечувало факт продажу. Як завжди з чесним виглядом.
Якщо керівники "Динамо" думають, що такі речі примножили славу України, то їх можна тільки привітати з таким оригінальним світосприйняттям. Розчулює наївна упевненість юристів, що без рішення суду непорядна людина не може вважатися непорядною. Може.
У той час, як опозиція ніяк не визначиться, її роль фактично виконують ЗМІ. Тому тенденційна уїдливість олігархічних медіа, що обстрілюють кожен крок "помаранчевих", може тільки вітатися новою владою. Хоча, звичайно, смішно, коли журналісти та журналістки статеводозріваючого віку намагаються видаватися компетентнішими за професійних економістів, управлінців та юристів, без вагань даючи останнім поради з усіх питань.
У підсумку бачимо групи все ще розгублених кучмівських фаворитів, вчорашніх союзників Ющенка із їх мрією замість протягнутої руки підставити ногу, самозакоханих провідників двох Рухів, що вперто йдуть шляхом Руху третього. І все це на тлі величезної маси зневірених і байдужих, зрозуміти яких неважко, достатньо підняти підшивки газет за 1994 рік після обрання Кучми президентом.
Подібність тодішньої фразеології із сьогоденням вражає: "безкомпромісна боротьба з корупцією", "чисті руки", "реформа системи влади і правоохоронних органів ", "європейські цінності". Тоді закінчилося еміграцією мільйонів та придушенням свободи слова (поняття, яке після оприлюднення обставин смерті Гонгадзе набуло страшного змісту).
Тим часом активно працюють і міліціонери, що зовсім недавно по всій Україні влаштовували репресії та провокації, і чиновники, що змушували підлеглих брехати та фальсифікувати, і журналісти, що розпалювали національну ворожнечу, і купа найрізноманітніших хабарників...
Вони нікуди не ділися, навіть з посад, вони в очікуванні свого шансу. І лише від команди Ющенка залежить чи обійдеться без гасла "Всі на боротьбу з контрреволюцією".
