Пильнуймо своє… і своїх

3 перегляди
Середа, 9 березня 2005, 16:17
За Бердяєвим, кожен процес становлення, формування з "Ніщо" певної вартості, лежить на межі між світом творення і хаосом. Цьому граничному моментові притаманний феномен химер-привидів, котрі є, по суті, домішками "Ніщо" до "креативу народження".

Доки свідомість людини не зміцніє, ці привиди вирують в думках і відчуттях, непокоячи молоду душу фантасмагоричними страхами. Згодом, дух і свідомість людини опановує, приборкує привидів. Однак, існують випадки, коли вони знову виринають, у багатьох з нас трансформуючи природний страх у маніакальні фобії.

Українська держава та український нарід також перебуває на світанку свого політичного становлення. Тому слід бути дуже обережним і обачним із діями, що можуть бути потрактовані ще досі опанованою привидами та страхами суспільною свідомістю значної частини нації.


Люструвати не можна амністувати

"Люстрація" і "амністія" — два поняття, якими в останні часи залюбки оперують, намагаючись віднайти у них рецепти століттям формованих у українців хвороб. Два граничних заходи, перший — репресивний, другий — лібералізаційний.

Обидва в сучасних реаліях є малоефективними, але кожен може стати вкрай шкідливими. Існують сотні прикладів того, як суспільній обструкції піддавались люди, котрі, почасти, в силу злочинного їх зомбування, почасти з переконання, голосували за іншого кандидата.

Як не згадати Ніцше, котрий казав, що справжній чоловік ніколи не ставатиме на груди переможцю. Це тим більш актуально в стосунку до співгромадян, з якими належить будувати нову державу.

Зрештою, і поляки, і чехи провели люстрацію. Отриманий ними суспільний досвід — тема окремої статті, тут лише зазначимо, що люстрація допомогла у розбудові держави в ідеологічному сенсі, однак ставлення до громадян, котрих вона, бодай якось, стосувалась було надто неетичним.

І при амністії, і при люстрації повинні бути або дуже повні дані про кожного "підсудного", або застосовуватись принципово об'єктивні критерії. Ані те, ані інше, в Україні неможливе. Бо за формальними ознаками люстрації можна було б піддавати багатьох нинішніх керманичів, особливо на регіональному рівні. Так само й амністувати можна було б практично кожного.

Автор був неприємно заскочений, коли десь наприкінці грудня один волинський телеканал продемонстрував пафосно-героїчне обличчя якогось місцевого політика, котрий так впевнено, в камеру заявляв: "Ми перемогли! Ми будемо робити порядок! Ми не можемо підвести людей, котрі повірили нам, і вийшли за нас на вулиці!" Виникло питання: "Хто це "ми"? З чого ти взяв, що саме тобі повірили люди?".

Таких випадків по усій Україні — безмір. І треба добре пильнувати, щоб показне заповзяття, і удаване геройство не знівелювали людської віри і довіри. Про яку, приміром, правову державу може йтися, коли новопризначений голова обласної адміністрації звільняє працівника ДАІ за те, що сам спровокував його на дачу "десятки". Причому це подається як вершина принциповості.

Такі дії є настільки еклектичними, наскільки неправомірними, і нагадують похід "в народ" переодягненого царя. Хоч до компетенції голови облдержадміністрації не входить звільнення працівників правоохоронних органів, але все ж, чи поплатився за хабарництво хтось із вищих керівників обласного ДАІ? Чи може хабарництво на дорогах припинилось?

Звичайно, критикувати завжди просто, але ця критика є щирим бажанням звернути увагу, що без зміни психології людей, без згуртування довкола національної ідеї — побудови процвітаючої європейської держави — усе може обмежитись випадковим "пальцем в небо" звільненням міліціонерів та одиничними показовими процесами на кшталт справи "Динамо Київ".

Блохін як "лівий крайній"

Отже, про футбол. Можна по-різному ставитись до фігури Блохіна, бо, дійсно, у ній уособлено кілька іпостасей: "Блохін як геніальний футболіст", "Блохін як успішний тренер", "Блохін як сірий політик". Автора, приміром, дуже обурює його манера спілкування з пресою, але ініційована кампанія із позбавлення Блохіна депутатського мандату є нелогічною, бездарною та шкідливою.

Чому нелогічною: Блохін очолює збірну майже рік, а звернення до суду направлено тільки зараз. У чому справа? Може голова регламентного комітету Верховної Ради не знав раніше, що його колишній соратник по Комуністичній фракції очолює збірну?

Тож видається, що політик Блохін, який покинув своїх ідейних побратимів, перейшовши до лав владної на той час СДПУ (о), був тоді "не по зубам" "борцям з двома мафіозними кланами", а тепер — саме час показати депутату-перебіжчику справжню "політику партії".

Чому бездарною: У Верховній Раді є десятки осіб, які суміщають (а, напевне, сотня, які суміщали) посади в органах законодавчої та виконавчої влади або в бізнесі. Добра половина депутатів є почесними головами, президентами та ректорами потужних комерційних структур. Посада головного тренера збірної на тлі цієї "еліти" виглядає безневинним хобі.

Зрештою, одним розчерком пера його можна призначити "почесним" головним тренером, а посаду головного тренера віддати котромусь з асистентів чи взагалі тимчасово скасувати. Це навряд чи вплине на періодичність появи Блохіна в сесійній залі. На контраргумент "закон є закон" можна відповісти не менш аксіоматичним "закон один для всіх".

Чому шкідливою: футбол в Україні має мільйони уболівальників. До помаранчевої революції це була чи не єдина ділянка суспільного життя, що єднала різні ментальні частини України: що може заставити десятки тисяч донеччан під звуки "Ще не вмерла…" гордо тримати руку на серці, оперезавшись синьо-жовтим прапором, як не гра збірної з футболу.

Перманентна відсутність успіхів, необхідних для самоствердження нації, згуртовувала надії мільйонів українців довкола можливої участі збірної України в фінальній частині чемпіонату світу чи Європи. Кількаразові спотикання за "чверть-кроку" від успіху, ще більше посилювали прагнення перемог. Помпезне гасло Федерації футболу "Наша мета 2000" народним гумором переспівувалась у "Нашу мету 3000" та анекдотами на кшталт "українські футболісти знову потішили вболівальників: цього разу македонських".

І лише зараз, українська збірна впевнено лідирує у "групі смерті", маючи усі шанси потрапити до Німеччини на чемпіонат світу 2006 року. Природно, що успіхи команди нерозривно пов'язані з фігурою її головного тренера. А оскільки футбол — гра непередбачувана, до того ж, на відміну від результату, гра української команди не відповідає бажаному рівню, вже за 2-3 зустрічі картина може змінитись, і надії мільйонів вболівальників знову розтануть.

Для Блохіна, в такому разі, вже готовий чудовий аргумент, на кшталт: "Усі ми пам'ятаємо, який був результат команди до моменту полювання на мене. Зізнаюсь відверто, працювати в такій атмосфері надзвичайно складно, але я вдячний хлопцям, які підтримали мене. Вони дуже нервували, і це позначилося на грі, та я йду з посади з високо піднятою головою. Нехай ця поразка залишаться на совість тих, …" і так далі, в цьому дусі.

Найприкріше, однак, в тому, що корпоративний конфлікт між колишньою і нинішньою фракціями Блохіна, у свідомості людській набуває ознак "розборок" між новою та старою владою. Цей суспільний негатив вміло трансформовується продуцентами виборчих технологій у міф "ну, от бачите, усі вони однакові, одні були при владі — притискали інших, тепер ці прийшли, і роблять те ж саме".

"Ґринджоли": "Фальсифікаціям — Ні!"

Можна довго дискутувати над тим, кого і як репрезентувала співачка Ані Лорак, але одразу після її несподіваної поразки у фіналі відбірного конкурсу на "Євробачення-2005" у суспільстві почали колувати закиди про фальсифікації та "технічне сприяння" гурту "Ґринджоли" з боку представників організаційного комітету.

Власне, дискусії почалися ще раніше, бо гурт "Ґринджоли" не проходив жодних відбірних стадій конкурсу, а увійшов до фіналу на вітрі постреволюційної доцільності. Але припустимо, що ситуація з відбірними конкурсами була приблизно такою ж, як і майже усе інше, за що бралося керівництво НТКУ.

У ситуації, коли під сумнів було поставлено легітимність існування влади як такої, легітимність відбірних конкурсів була сумнівною поготів. Так і кортіло сказати словами героїні фільму: "Ну царь, ну Иван Грозный — а что ж здесь удивительного!". І дійсно, ну, пройшли у фінал поза конкурсом — з ким не буває.

Але вже п'ять хвилин по оголошенню результатів, на Інтернет-форумі "Української правди" з'явилася промовиста тема "Ґринджоли": "Фальсифікаціям — Ні!". Назва вкрай символічна, оскільки має підтекстове навантаження "за що боролись — на те напоролись".

Знаходячись далеко — і в сенсі відстані, і в сенсі інтересів — від українського шоу-бізнесу, отримуючи інформацію про скандал лише із ЗМІ, немає сенсу ані вірити, ані спростовувати ці закиди. В цій ситуації доводиться покладатись на інтуїцію і здоровий глузд, а вони переконують, що за молодіжний гімн революції могли б проголосувати і вдесятеро більше глядачів, ніж за будь-яку іншу композицію.

Крім того, виступ "Ґринджол" на "Євробаченні" став би добрим нагадуванням подій і відчуттів, що невпинно відходять до історії, допоміг би усьому світові відчути і побачити дух революції, зрештою "Разом нас багато!" може стати візитівкою усієї держави.

Годі казати, виступ "Ґринджол" на "Євробаченні" — це найкращий і найефективніший варіант з-поміж усіх можливих. І саме оптимальність цього варіанту є джерелом для спокусливих думок про те, що це розуміють і ті, від кого залежить технічне забезпечення проведення голосування.

Проте дискусія про "благу неправду" є вічним філософським питанням. Зрештою, "Євробачення" — це серйозний шоу-проект, а закони жанру та вимоги успішності у акціях такого рівня часом вимагають елементів скандалу.

Значно важливішим є питання про те, які дивіденди можуть винести — і вже виносять — політичні опоненти влади. Бо йдеться про бренд "Фальсифікаціям — ні!". Його треба шанувати і пильнувати, аби не виринали підстави для злосливих констатацій: "Ну от, почалося те ж саме".

Мораль

Більшість людей довірили владу президентові не тому, що не було іншої альтернативи, не задля запобігання більшому злу, а тому, що бачать у ньому відображення прийнятних для себе етичних рис.

Тому високі суспільні вимоги екстраполюються на усю владну вертикаль. Проблема ж її у тім, щоб зберегти, а комусь, може, й досягти, тих високих критеріїв совісності, які очікуються народом від народної влади.

А цього зробити неможливо без високого рівня суспільного контролю за кожним кроком влади. Щоб не було, як в тім прислів'ї: "Переплив море, та й при березі втопився".


Олесь Андрійчук магістр міжнародного права, аспірант кафедри європейського права (Карлів університет, Прага), інтерн Торговельно-економічної місії України при посольстві України в Чехії, стипендіат програми ім. Лейне Кірклянда (комісія Фулбрайта в Польщі).


Читайте нас також у Telegram. Підписуйтесь на наші канали "УП. Кляті питання" та "УП. Off the record"



powered by lun.ua