Тиша, окупація, свобода – саме в такій послідовності промовляє ці слова Злата. Їй 17 років, вона родом із Херсону й залишалася в місті під час російської окупації 2022-го.
Зі Златою ми вперше бачимось у Zoom на загальній зустрічі учасників театрального проєкту "Мій дім". Його придумав режисер Андрій Май, теж херсонець. Дев'ятеро підлітків з Херсону та Високопілля, селища на Херсонщині, мають написати короткі п'єси про життя в рідному місті. Не змовляючись, майже всі автори та авторки вирішують писати про окупацію, яку вони пережили на початку повномасштабного вторгнення.
Зараз їм від 14-ти до 17-ти років. Досі мешкають у прифронтовому місті. Ходити по ньому небезпечно. Росіяни влаштовують тут людожерські сафарі, полюючи на людей дронами. Тож більшість шкільних занять проходить онлайн. І більшу частину часу підлітки проводять вдома. Так триває четвертий рік поспіль.
Під час зустрічі майже ніхто не включає відео. Тому частину групи я запам'ятовую за юзерпіками, серед яких є кілька котиків і персонажів з аніме. Zoom і юзерпіки вказують на те, що зустріч відбувається в 21 столітті. Обставини, за яких ми зустрічаємось – на те, що за кілька тисяч років людство так нічого і не зрозуміло.
Підлітки розказують про свій досвід перебування в окупації буденно. Впадає в око контраст між напівдитячими голосами і змістом того, про що вони розповідають.
"У мене був день народження. Тоді біля двору зупинився танк орків. Вони тата поставили на коліна".
"У мене не було випускного – мою школу розбомбили. Я любила свою школу".
"Вони забирали людей уночі".
"По машинах, що їхали попереду, почали стріляти".
"Я їжджу відпочити від війни до Миколаєва".
"Мій тато волонтер – я хочу написати про тата. Можна?".
Мало не зривається лише Злата, коли вимовляє ім'я свого хрещеного. Вона цього не говорить прямо, не може, але зрозуміло, що він загинув.
Війна в довгу прибирає звичку розповідати деталі – бо вони болючі і невимовні. Тож тут орієнтиром слугує інтонація. Всі, хто в темі – а в темі всі, – зчитують її миттєво. Я кілька разів виключаю відео – навіщо підліткам бачити мій вираз обличчя. Рятуюся тим, що обговорюю з ними технічні деталі – як оформлювати текст та коли дедлайн.
Голоси
На відміну від дорослих підлітки не порушують дедлайни. Тож майже усі дев'ять текстів приходять вчасно. У теми "Окупація Херсонщини" з'являється свій голос. Як за аватаркою з котиком після увімкнення відеозв'язку виникає обличчя людини.
Злата описує перші дні окупації. Загибель хрещеного і те, як вона та її мама були змушені переховуватись в інших квартирах, бо їх розшукували росіяни. Одночасно їй потрібно було відвідувати онлайн-уроки в школі. Її доконало питання вчительки: "А чого ти не зробила зайчика з фетра?". В її тексті трагедія та абсурд йдуть поряд. Крім запитання про зайчика з фетра, вражає фраза – "Морг розбомбили".
Події в монолозі Марії "Херсон з майбутнього" відбуваються в 2052 році. Її героїня – це вона, тільки через тридцять років – прогулюється містом та згадує нинішню війну. Херсон майбутнього виглядає як місто мрії, і контрастом йдуть цілком реалістичні спогади авторки.
"…Тоді місто нагадувало руїни - усюди, на будь-якій вулиці, був хоча б один дім, в який прилетіло".
"У нас були декілька зон в місті. Червона – найнебезпечніша. Туди не їздила ні швидка, ні пожежна, лише поліція, і то лише тоді, коли була безпечна ситуація. Наступна зона – жовта. Вона – щось середнє: жити можна, але є проблеми. І зелена зона була найбільш безпечною. А потім червона зона стала розширятися і поглинати жовту та зелену".
У тексті Марії згадується зруйнована вщент центральна міська бібліотека, яка носить ім'я Олеся Гончара. В 1942-му він запише в блокноті:
Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.
У 2025-му рудоволоса Ангеліна у свої тринадцять надрукує в гуглдоці:
"Стоїмо. Блокпост. Росіяни ходять повільно, зброя дзвенить об метал грудей".
Ангеліна пише про те, як боялась, що її батька заберуть у полон росіяни, якщо дізнаються, що він служив. Про дідуся, який поїхав на роботу 24 лютого 2022-го і не зміг повернутись додому. Вона назве цей текст "Дорога крізь страх". У нього буде металевий залізний присмак. У війни, як у хвороби, є ознаки, якими вона мітить тексти тих, хто з нею зіткнувся.
Діти війни швидко дорослішають. У п'єсі Поліни "Коли ми стали іншими" героям від дев'яти до одинадцяти років. Усі події відбуваються у дворі. Перша сцена – це початок війни. Четверо друзів дають одне одному слово "пережити війну разом". Проте у фіналі залишаються тільки дві подружки, які жують соломку. Ця соломка проходить рефреном через п'єсу – як символ, що нагадує про мирне життя.
Герої вдаються до того ж прийому у спілкуванні, який використовують дорослі – коли не можеш розрадити близьку людину, ти або жартуєш, або говориш про побут. Рефлексії знищують. Жарти рятують. А йогівське "тут і зараз" набуває свого первісного сенсу.
Тато Елеонори – волонтер. Вивозить людей та тварин з фронтової зони. Поки тато у "відрядженні", мама та донька місця собі не знаходять. Про один із таких днів Елеонора пише у своєму творі.
Чотирнадцятирічні Марія та Сашко з Високопілля розповідають про зіткнення з окупантами три роки тому. Їхні історії нагадують записи в щоденнику. В день, коли Марії виповнилося одинадцять років, її селище окупували. Батьки-фермери, які розводили свиней, ще зранку поїхали розвозити свіже м'ясо односельцям. "Безкоштовно", – як напише Марія. І потім пояснить: "Тому що людям не було що їсти".
Її п'ятнадцятирічний брат пішов рубати дрова. Вона та її півторарічна сестра сиділи в літній кухні, коли до двору під'їхали окупанти:
"І ось виходить така картина: стоять десь три – чотири окупанти, і йде мій брат із топором у руках. Тоді окупанти заходять у двір, і якраз прибігають батьки. І ось між літньою кухнею і будинком стоїмо по зросту: мій брат, я і моя сестра. Біля входу до будинку стоять окупанти, які поставили мого тата на коліна та направили на нього автомат, а навпроти них – моя мама. Їм потрібен був військовий квиток мого тата…".
Батьки Сашка довго не могли наважитись на від'їзд. Мати була проти, тато наполягав. Одного ранку тато кудись пішов, потім повернувся дуже схвильований, сказав мамі, що потрібно терміново збиратися і виїжджати до Кривого Рогу. Мама заплакала, але спакувала документи, речі.
"В гаражі тато відкрив машину – мамин сріблястий Daewoo Matiz. Ми повісили на дзеркала білі хустинки і зубною пастою на дверях написали "ДЕТИ". Тато сказав нам сідати. Він сам сів за кермо й повіз нас до виїзду з Високопілля".
На блокпосту один бородань у брудному пальті вистрілив у повітря і наказав всім виходити з піднятими руками. У Сашка конфіскував мобільний телефон. Тата забрали в чорний бус, мамі наказали їхати далі. Колона з машин рушила степом. І тоді сталося страшне.
Сашко пише: "Я помітив у посадці якийсь блік, але не звернув уваги. Через кілька хвилин на поле виїхала БМП. Ми зупинилися, а група спереду поїхала далі – по них відкрили вогонь". Тата Сашка відпустили через місяць.
Іван пише про те, як вперше зрозумів, що смерть близько. З початком повномасштабної війни в його сім'ї з'явилася нова традиція: вони почали їздити на відпочинок до Миколаєва, що розташований за 50 кілометрів від Херсона. Година на машині – і ти у місті, в якому присутня ілюзія миру: діти грають на вулицях, парочки прогулюються.
В минулі роки ця дорога вважалась відносно безпечною. Проте влітку того року Іван побачив на узбіччі палаюче авто, в яке щойно влучив дрон. У той день Іван зрозумів, що на місці людей, які перебували в палаючій машині, могли бути він та його близькі.
Крім іншої мерзоти, війна робить підлу річ – вона позбавляє юність ілюзії безсмертя. Забирає відчуття польоту.
Після того, як дочитую текст Івана, я забиваю в YouTube "траса Херсон – Миколаїв". На першому ж відео, яке випадає, бачу херсонські степи, які так лірично описує хлопець, і палаючі цивільні машини на узбіччях.
Листи з війни
В грудні 2025-го на сцені Молодого театру відбувся показ проєкту "Мій дім", побудований на текстах херсонців. Режисер постановки Андрій Май. Він запросив підлітків до Києва. На маршруті Херсон – Миколаїв вони їхали в супроводі поліції та під прикриттям земних замінників янголів – РЕБів.
За словами Андрія, на першій репетиції було важко – актори плакали, коли читали тексти.
"Для мене найважливіше в цьому проєкті дати голосам дітей прозвучати. Щоб вони відчули підтримку. Зрозуміли, що їх досвід важливий. Крім цих підлітків є ще тисячі дітей в Херсоні, які мовчать. Тому що їм болісно говорити про свій досвід", – пояснює Май.
Віолетта написала п'єсу про випускний в школі, який мав відбутися у 2024 році. Але не сталося. Його вдалося організувати на сцені Молодого театру.
В її п'єсі випускний проходить уві сні героїні. Там всі танцюють під популярний хіт корейської групи. В Молодому театрі під кей-поп вальсували і глядачі, і актори. Суміш вальсових рухів і кей-попу здавалася такою ж нереальною, як випускний у херсонській школі в наш час. Але саме те, що це відбувалося, надавало випускному новий і сучасний сенс.
Після того, як діти повернулися додому, їхні батьки сказали Андрію те, заради чого все і мало відбутись саме так: "Ми щасливі. Бо вперше після повномасштабного вторгнення побачили очі дітей, які сяють".
Понад десять років тому працівники бібліотеки Гончара створили віртуальний проєкт, який називався "Листи з війни". Він складався з відцифрованих щоденників і листів херсонців часів Другої світової. Серед них були записи херсонських школярів сорокових років. Сьогодні в інтернеті можна знайти лише загальні фото пожовклих трикутників і сторінок із зошитів тих школярів.
У тексті Марії про Херсон майбутнього ця бібліотека, що була розбомблена росіянами три роки тому, в 2052-му відбудована і має сім поверхів. За аналогією з "Листами з війни" можна уявити, що в майбутньому голоси авторок та авторів проєкту "Мій дім" будуть представлені тут вже на іншій виставці.
Уявляю її в аудіоформаті: тексти, начитані голосами підлітків. Проходитиме вона на неіснуючому зараз сьомому поверсі, дах буде скляним, і крізь нього можна буде бачити, як небом курсують цивільні літаки.
Відвідувач зможе піднятись сюди на ліфті, взяти навушники, сісти в одне з безкаркасних крісел, натиснути кнопку відтворення і зануритись у спогади дітей – слухати їхні голоси, що зрештою зіллються в гомін, який відображатиме наш час у всій його вбивчій щемкості:
"Я – Марія. Мені 14 років. Я би хотіла розповісти про свій 11-ий день народження".
"Ми швидко збирали речі: мама – документи, я – теплий одяг, ноутбук і свій маленький квадрокоптер".
"Нас знову обшукали, викидаючи речі на землю. Діти плакали, а я ніби нічого не відчував".
"Я дивлюсь, як вогонь обіймає кузов машини… Вона схожа на розірвану консервну банку".
"Ми продовжували годувати тварин. Навіть після звільнення Херсону, аж до того часу поки нам спалили дім".
"Планую стати військовим медиком, коли мені буде 18–19 років, якщо, звичайно, повномасштабне вторгнення не закінчиться. Це моє бажання і мій обов'язок".
"Немає людей. Немає шуму. Немає світла. Лише тиша і вибухи".
Марія, Сашко, Іван, Віолетта, Поліна, Ангеліна, Елеонора, Марія, Злата.
Вік: 14, 15, 16, 17.
Оксана Савченко, для УП