Санта мілітарний. Що ховає у тактичному "мішку" 31-річний командир екіпажу FPV, снайпер і пірат із різдвяним позивним
Якщо ви все ще думаєте, що Санта – це дідусь із білою бородою та мішком із подарунками з найближчого торгового центру, ви дещо заблукали в часі.
"Санта" – псевдонім Владислава, 31-річного командира екіпажу FPV в одній із бригад Збройних сил України.
"Питання командира про позивний застало мене зненацька. Сказав перше, що спало на думку. Що ви хотіли від тоді ще 20-річного хлопця?" – жартує під час розмови з УП військовий.
Він одесит. Долучився до українського війська добровольцем у 20 років. Воював на Донеччині з 2014-го по 2018-ий. Після чотирирічної паузи у військовій службі повернувся на фронт у 2022-му.
Традиційний Санта приносить подарунки лише один раз на рік – у ніч на Різдво. Мілітарний – працює впродовж усіх дванадцяти місяців.
Санта воєнного часу не вірить у дива. Не має густої сивої бороди. Оленя Рудольфа в його "резиденції" поблизу фронту заміщує кішка Кастрюлька.
Замість червоного костюму з білим хутром Санта носить камуфляжну форму. У своєму величезному тактичному "мішку" ховає "подарунки" для росіян – дрони й "ніштяки" для їх застосування. А ще – шеврон добровольчого батальйону ОУН на згадку про першого бойового командира Миколу "Буревія" Коханівського.
Окреме місце в "мішку" займають подарунки самому собі – бутерброди з червоною ікрою і рибою, хамон, суші.
"Змолоду я помилявся: чекав, коли війна закінчиться, відкладав усе на потім. Але з часом зрозумів, що не варто чекати, треба будувати цивільне життя навколо себе навіть на фронті", – ділиться з УП Санта.
Під час повномасштабної війни він професійно зайнявся снайпінгом і зібрав снайперську команду "Surma". Воював на Донеччині, Харківщині, Курщині. Після курської операції разом із командою перейшов на сторону "безпілотних королів неба" – опанував FPV. Зараз працює на Дніпропетровщині.
Санта розповідає "Українській правді", навіщо в 2014 році рвався в найгарячіші точки фронту – Донецький аеропорт і селище Піски. Як у 2018-му звільнився зі служби через нудьгу. Коли захопився снайпінгом. Чому йому довелося переводитися з однієї бригади в іншу за допомогою СЗЧ. Як воював на Курщині в статусі пірата. І через що він ненавидить FPV.
Далі – пряма мова. На прохання Санти УП не розкриває його прізвище і місце служби.
Піратські пригоди Санти
В 2014 році мені було байдуже, в якому підрозділі воювати. Головне, щоб у самому епіцентрі бойових дій. Я був дуже молодий і хотів брати участь у боях. Писав у різні волонтерські групи в соцмережах – просив "підвезти хорошого хлопчика до селища Піски або ближче до Донецького аеропорту".
Мені запропонували приєднатися до Добровольчого батальйону ОУН, який тоді воював у Пісках. До цього я не мав жодного відношення до служби і не підлягав призову через проблеми зі спиною.
На той момент фронт рухався повільно. Тоді заправляли артилеристи, мінометники, танкісти та РСЗВшники. Подекуди були й піхотні вилазки. Ми з побратимами підходили в зону прямої видимості до ворожого блокпосту, обстрілювали його і швиденько відходили до моменту, поки росіяни не відповідали артою. Тоді це було можливо, бо ми з противником жили на відстані 600 метрів одне від одного.
В нас тоді не було конкретних посад. Сьогодні з автоматом бігаєш, завтра з кулеметом, післязавтра допомагаєш побратиму на АГСі (автоматичному гранатометі – УП). Завдяки цьому довелося опанувати чимало видів озброєння. Поступово всьому вчилися.
Так само мені в руки потрапила снайперська гвинтівка Драгунова (СГД) – стартовий пакет починаючого високоточника. В "комплекті" до СГД був досвідчений ветеран, який ділився зі мною досвідом – розповідав математичні фокуси, завдяки яким кулі починали тебе "слухатись".
Вперше я застосував снайперську гвинтівку ще в Пісках. Мав вільний час, тож вирішив початувати за ворожою позицією. Тоді мені усміхнулася удача: двоє ворожих піхотинців почали нахабно переносити БК. Я вистрілив.
Не знаю, чи влучив. Зараз дуже сумніваюся. У мене був майже нульовий настріл. Але тоді всім розказував, що вцілив (сміється). Як мінімум, ящик з боєкомплектом ворогу все ж довелося кинути.
Професійно я почав займатися високоточкою вже під час "повномасштабки".
З часом в Україні почали кампанію з легалізації добровольчих "двіжух" в підрозділи ЗСУ, НГУ тощо. Добровольчий батальйон ОУН "легалізували" майже в повному складі до Збройних сил України. Я не хотів долучатися до ЗСУ. В мене батько прослужив майже 30 років. Він часто розповідав історії про радянську спадщину в наших Збройних силах, про любов носити кругле і котити квадратне. Зараз батько воює. Дуже ним пишаюсь.
Я перейшов у інший добровольчий підрозділ – батальйон "Свята Марія". Але хвиля "легалізації" згодом наздогнала мене і там. Підрозділ, об'єднаний з іншими добробатами, став полком особливого призначення. Ми служили на Донбасі. Були прифронтові скучні задачі в Слов'янську / Краматорську, були і фронтові в Авдіївці.
В 2018 році я вирішив звільнитися зі служби.
По-перше, втомився. Війна тоді пішла на спад, стала більш контрольованою. Не було можливості робити піратські рейди, почалася "бумажна" історія – все "згідно-відповідно". Не знаю, чи взагалі адекватно таке казати, але мені, затятому авантюристу, стало нудно і нецікаво.
По-друге, після ротацій на Донбасі нас почали ставити в наряди в тилових містах. Я хотів воювати добровольцем, а не працювати охоронцем. Тому і звільнився.
Санта-снайпер
Незадовго до початку "повномасштабки" мені зателефонували побратими Емка і Гуцул, з якими починали службу ще в 2014 році.
Під час розмови мені стало соромно за те, що вони їдять тушняк без мене в Авдіївці. Подумав: чим я взагалі займаюся? Люди зараз на війні, а я сиджу в Одесі, життя живу. А як же "шлях воїна"? Тож вирішив, що варто повертатися на службу. Тим більше, росіяни нарощували сили на кордоні з Україною. Усім "старогвардійцям" було зрозуміло, що повномасштабне вторгнення неминуче.
Ми планували повертатися на службу разом із друзями – Богданом "Шульгою" Піцом та Єнотом. Єнотом цей мужній воїн став згодом. Тоді ж він був просто Кірюхою – моїм цивільним другом. Ми хотіли приєднатися до добровольчого підрозділу "Вовків Да Вінчі" без оформлень і зарплат.
Оновили все спорядження – форму, взуття, шолом, зброю. Планували бути в строю ще 1 грудня 2021 року. Однак не встигли перевести цивільні заробітки на дистанційку і дуже "любили" воювати взимку, тому вирішили перенести дату повернення на 1 березня 2022-го. Але в долі були на це інші плани.
В перші дні повномасштабного вторгнення ми чекали ворожого десанту в Одесі. Не дочекалися. В ніч на 26 лютого 2022 року ми з Кирилом мчали по Києву, де нас уже чекав Шульга.
Ми їхали порожніми дорогами столиці і відчували себе одними в цілому всесвіті. Однак це було недовго: звідкись з'явився "кортеж" із чотирьох машин. Одна з них нас "обережно" підрізала. Відкрилися двері, вилетіли екіпіровані мужики з автоматами. Згодом я розгледів у них на формі шеврони "Альфи" (центр спеціальних операцій СБУ "А" – УП). Прийняли нас "як має бути" – вивернули всю машину. Коли ми пояснили, що добровольці, вони подякували і відпустили.
Мене взяли в 7-ий тактичний центр Сил спеціальних операцій (ССО). Після кількох "БРок" (бойових розпоряджень – УП) цей підрозділ розформували. Одного "прекрасного" ранку я прокинувся вже не в ССО, а в звичайній "ЗСУшній" бригаді.
Згодом зібрав невелику команду з восьми бійців у цій військовій частині – хтось служив із часів АТО, дехто новобранці. Нам обіцяли бойові розпорядження, а по факту катали з полігона на полігон по Миколаївській області. Нам, канєшно, класно жилося – окремі кімнати з плазмами, трьохразове харчування – аll inclusive. Але в той час Херсон, Харківщину звільняли.
Ми рвалися в бій, а не охороняти майно на полігонах. Посварилися з командуванням. Навіть просили знайомого з Міністерства оборони, щоб звідти подзвонили і вставили пістон за нас.
Ми намагалися перевестися з тієї бригади і в Головне управління розвідки, і в Нацгвардію. Всюди успішно пройшли співбесіди, але командування нас не відпускало.
Коли вийшли зі штабу після чергового конфлікту, випадково зустрілися з дуже класним дядьком – командиром окремого взводу снайперів цієї бригади. В цивільному житті він був вітровим тренером Національної збірної України з високоточної стрільби на чемпіонаті світу в Канаді. Це була любов з першого погляду. Всією групою зайшли в його взвод.
Найкраще, що може бути для командира – голодний до війни особовий склад. Наш так і казав: "Мені потрібні голодні бійці". Він дуже багато часу нам приділяв і багато чому нас навчив.
Ми поїхали в Серебрянський ліс. Нарешті отримали те, що хотіли. І я вважаю, досить непогано справилися. За короткий строк вибилися в лідерство по кульових ураженнях у бригаді.
Читайте також: Працює снайпер. Історія пострілу, якого доти не робив ніхто в світі
Відрядження на "північний полюс" України
В 2024-му в нашій бригаді настали такі часи, коли командування збирало списки добровольців "Правого сектору" і розганяло по різних підрозділах. Проти декого з бойових комбатів відкривалися кримінальні справи за надуманими звинуваченнями – за те, що берегли своїх бійців. А ті невеликі добровольчі осередки, типу нашого, пресували – давали "задачі 200".
Коли дивом виконали одну з таких задач і повернулися на базу, командування звинуватило нас у тому, що "влаштували перестрілку". Ми посміялись.
Після чергової невдалої спроби переводу в інший підрозділ, вирішили переводитися через СЗЧ. На жаль, це був єдиний можливий для нас варіант.
До слова, майже всі з нашого тодішнього взводу, хто не скористався цим способом переведення, загинули. Лише один військовий повернувся після чергової "задачі 200". Він втратив верхню кінцівку. Це були хороші і самовіддані бійці, які могли й досі бути корисними війську…
Ми з командою узгодили плани переведення з іншою бригадою, проконсультувалися з юристами і перейшли до реалізації задуманого. Цей бюрократичний процес потребував часу. Спочатку треба було дочекатися відкриття кримінальних проваджень і оголошення нас у розшук.
В цей час якраз відкрився курський фронт. Ми вирішили випробувати свої сили в цій операції. Ми неофіційно працювали на Курському напрямку. Так само неофіційно взаємодіяли з іншими підрозділами – через особисті знайомства з бійцями.
Коли ми заходили на Курщину, боялися, що в старій бригаді про це дізнаються і спробують повернути нас назад. Тому нічого не публікували в соцмережах і не використовували свій шеврон. А заходили під піратським прапором із фразою царя Леоніда І "Come and take it".
Ми працювали на Курщині близько двох місяців. Якщо відверто, досі не розумію мети цієї операції, враховуючи її тривалість. По суті, це перетворилося на операцію з відтягування наших сил. Зараз основна проблема в армії – нестача особового складу. Ми не можемо дозволити собі тримати довгу лінію фронту такий тривалий час.
Чи шкодую я про цю поїздку? Ні. Чи сподобалося мені на Курщині? Не сподобалося. Але якщо відмотати час назад, чи поїхав би я знову? Однозначно так.
Санта і екіпаж FPV
Мені кортіло швидше легалізуватися в новій бригаді, але технічно це було непросто, бо в Державному бюро розслідувань (ДБР) чомусь не хотіли відкривати кримінальну справу. Довелося самостійно розшукувати слідчого, просити про внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР).
Поки тривав увесь цей цирк, ми з командою почали неофіційно допомагати своєму нинішньому підрозділу, зокрема паяли дрони. Зараз ми спеціалізуємося на FPV, а не на снайпінгу.
В сферу FPV я прийшов як валіза без ручки. В моє навчання треба було вкладати час і великі гроші. В новій бригаді ні часу, ні грошей на мене не жаліли. Робили все, аби опанував новий для себе засіб ураження.
Командування в цьому підрозділі – люди про війну. Всі вони на своїх місцях і мають велику повагу серед особового складу.
Знаєте, що я вам скажу: мабуть, ще гірше мати хорошого командира, ніж поганого. Якщо ти не згоден із поганим командиром, іноді можеш його, грубо кажучи, послати. А от, якщо командир хороший, то йому неможливо відмовити. Навіть якщо він під час моєї відпустки подзвонить і скаже: "Братан, треба", я слова проти не скажу.
Зараз у мене комфортні умови роботи: на позиції є інтернет, можна зварити чай, каву, "мівінку" і навіть нагріти бліндажик. Загалом мені дуже подобається по цей бік монітору.
Але як пілот FPV офіційно заявляю, що ненавиджу пілотів FPV і взагалі безпілотники (жартує). "Наламали" нам (снайперам – УП) роботу. Ці засоби фактично витіснили мене з "нуля". Якщо серйозно, вони вартують поваги, бо змінили війну як таку.
Багато разів нам із побратимами доводилося тікати машиною від російських FPV. Але постійно вигравати в цю лотерею неможливо. Одного разу втекти не вдалося. Влітку 2025-го ворожий FPV розбив мій екіпаж під час заїзду на позицію. Один із бійців загинув, не дочекався народження своєї першої дитини. Інший втратив ногу.
Мені тоді пощастило. Було легке поранення – осколок влучив у голову, але навіть не пробив череп. Тільки шрам залишився на згадку про зустріч з "Рубіконом". Так росіяни розбили мій перший екіпаж.
У командуванні бригади намагалися нас не напрягати, дали можливість відновитися. Ми "зализали рани" і сколотили другий екіпаж. Але, на жаль, ситуація повторилася – ворожий FPV відпрацював по нашій позиції. Ми залишилися без вмотивованого бійця, а 13-річна дитина – без батька. Зараз працюємо непостійним складом і формуємо новий екіпаж.
Я страшенно сумую за снайпінгом. Занадто багато зробив, щоб просто так відпустити цю справу. Коли щось виходить, складно це кидати.
Одразу після переведення я часто себе обманював, що в мене буде можливість стріляти паралельно з пілотуванням. Поки не склалося, але ще не вечір. Я іноді відвідую полігон, щоб не втрачати навички. Впевнений, що вони мені ще знадобляться.
З 20 років в мене лише війна і все. Я не дивлюся різдвяні фільми і серіали, не відзначаю свята. Ми самі живемо у цікавому фільмі, де є головними героями.
Друзі, ви можете фінансово підтримати екіпаж Санти.
Посилання на монобанку
Номер карти: 4874100022954591
Ангеліна Страшкулич, УП