В Україні налічується одинадцять офіційних державних свят. І цієї неділі ми відзначимо найхимерніше з них: День Конституції.
День Основного Закону, який ніколи не вважався і не вважається справжнім незаперечним законом.
У ХХ столітті українцям довелося десятиліттями жити в країні фейкових конституцій. Конституція СРСР 1936 року, Конституція УРСР 1937 року, Конституція СРСР 1977 року, Конституція УРСР 1978 року: всі вони привчали наших співвітчизників до того, що Основний Закон виконує суто декоративні функції та дуже слабко пов'язаний із реальним життям.
І коли 1996-го було прийнято Конституцію незалежної України, багато хто ставився до неї приблизно так само. Її стали сприймати не як збірку найвищих правил – а як красивий декоративний елемент, яким можна знехтувати в разі практичної необхідності.
Задовго до великої війни у нас не надто церемонилися з Основним Законом.
Ні 2010-го: коли Віктор Янукович влаштовував конституційний переворот і розширював власні повноваження.
Ні 2014-го: коли потрібно було швидко узаконити усунення Януковича від влади.
Ні 2017-го: коли Петро Порошенко забирав українське громадянство у свого опонента Міхеіла Саакашвілі.
Ні 2019-го: коли Володимир Зеленський та його команда опановували так званий "турборежим".
Сумнівну конституційність тих чи інших політичних рішень майже завжди сприймали в Україні за належне.
Військова доцільність важливіша за політичну: відповідно, після 24 лютого 2022 року на Основний Закон почали зважати ще менше, ніж раніше.
"Якщо запити воєнного часу розходяться з чинною Конституцією, а змінювати її під час війни не можна, то тим гірше для Конституції", – значна частина українського суспільства сповідує саме такий підхід.
Наприклад, у 6 статті Основного Закону зафіксовано принцип розподілу влади.
У 113 статті найвищим органом виконавчої влади названо Кабінет міністрів України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді.
А ось про такий впливовий орган, як Офіс президента, в Конституції взагалі не сказано жодного слова.
Проте будь-яка війна створює запит на єдиноначальність.
Фактично нинішня Україна є суперпрезидентською республікою, і це не надто засмучує наших співвітчизників.
Влітку 2022 року 79% опитаних українців вважали, що президент може втручатися в діяльність парламенту та уряду всупереч принципу розподілу влади. І навіть зараз більш як половина респондентів – 52% – вважають цю неконституційну практику виправданою.
Громадяни, які виступають за дотримання конституційного розподілу повноважень, були і залишаються в меншості.
Багатьох ще до повномасштабного вторгнення не влаштовувала 10-та стаття Конституції, де, зокрема, сказано: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання та захист російської, інших мов національних меншин України".
Заразом когось дратувала і стаття 24: "Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками".
У ході війни одна з найпоширеніших в Україні мов стала офіційно вважатися "мовою ворога". Як наслідок, рішення міських рад про запровадження мовних мораторіїв виявляються вищими за Конституцію. Широко поширений публічний хейт співгромадян, які говорять не тією мовою.
А в столичній книгарні "Сенс" взагалі додумалися викреслювати з Основного Закону неугодний фрагмент і дарувати відредаговані екземпляри покупцям.
Потроху втрачає актуальність і 15 стаття Конституції: "Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена".
Жорстока війна не сприяє збереженню ідеологічної різноманітності. Навпаки, вона заохочує ідеологічну консолідацію.
З'ясовується, що в багатьох випадках лояльні громадяни мають думати однаково.
Виникає потреба в державних ідеологах і цензорах, які виробляють єдино прийнятну оцінку тих чи інших подій та персоналій. І де-факто цю роль виконує Український інститут національної пам'яті, наділений новими розширеними функціями.
Отже, Конституцію нерідко ігнорують, коли вона входить у суперечність із суворою атмосферою воєнного часу. Але ще примітніше, що Конституцією нехтують навіть тоді, коли вона дозволяє вдаватися до суворих і непопулярних заходів.
Візьмемо одне з найнеприємніших нововведень останніх років – закриття кордонів для військовозобов'язаних чоловіків.
Чи передбачено щось подібне в рамках чинної Конституції? Так. Стаття 33 гарантує громадянинові "право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом".
Теоретично після 24.02.2022 можна було внести відповідні зміни до закону "Про порядок виїзду з України та в'їзду в Україну громадян України", і конституційність такого кроку не викликала б жодних сумнівів.
Але, звісно, на практиці ніхто не став обтяжувати себе зайвим правовим педантизмом.
Попри формальну норму Конституції, обмеження на виїзд чоловіків із України вже п'ятий рік регулюються не законом, а підзаконним актом – постановою Кабміну № 57 – та внутрішніми інструкціями ДПСУ. Такий шлях виявився значно простішим і зручнішим.
Неминучим закручуванням гайок у період війни присвячено більшу частину статті 64: "В умовах воєнного чи надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права та свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції".
Однак на практиці подібні нюанси цікавлять головним чином професійних адвокатів чи омбудсмена Дмитра Лубінця.
А звичайний вітчизняний силовик чи радикальний активіст не схильні заглиблюватися в юридичні тонкощі та з'ясовувати різницю між 28-ою, 29-ою, 30-ою та 31-ою статтями Конституції.
Широко поширена думка, що під час війни можна обмежувати будь-які права і свободи громадян: на те вона і війна.
Дотримання правових норм вважається недоречним, коли на карту поставлено долю країни та нації.
Загалом, за звичною зневагою до Конституції проступає щось більше – несхвальне ставлення до самого поняття права.
Дотримання певних правил починає сприйматися як непотрібний баласт, який тільки сковує Україну в розпал екзистенційної війни.
Після 24.02.2022 емоційні коментатори часто згадують про "закони воєнного часу".
Але чи справді людям, які вживають це словосполучення, необхідні якісь закони – навіть найсуворіші? Навряд.
Зазвичай їм потрібне свавілля воєнного часу. Можливість чинити так, як вони вважають за необхідне в даний момент: без будь-яких правових стопорів і правових наслідків.
Рік за роком кровопролитна війна підштовхує наше суспільство до думки, що правила – це справа слабких і малодушних.
Саме такі громадяни, відчуваючи свою вразливість і безпорадність, найчастіше апелюють до норм Основного Закону. А ось сила та сміливість асоціюються з ігноруванням будь-яких правил – як на міжнародній арені, так і всередині країни.
Багато хто з нас уже повірив, що для сильних і сміливих синів України не існує жодних перешкод, і що їхню сталеву волю та зухвалість ніщо не повинно стримувати.
Але колись активні воєнні дії таки завершаться. Сильним та сміливим українцям доведеться повертатися до мирного життя і якось співіснувати один з одним – а заразом і з мільйонами скромних обивателів.
Знекровлена країна змушена буде шукати новий modus vivendi. І декоративна Конституція 1996 року навряд чи нам у цьому допоможе.
Михайло Дубинянський