Велика війна в Україні триває понад 4 роки. Дрони, крилаті ракети, балістика та КАБи летять на українські міста.
Тільки за липень 2026-го по Україні було випущено 376 ракет, з них 176 балістичних. Для порівняння, Росія використала проти України 300 ракет протягом всього 2024 року.
Обстріли становлять велику небезпеку для населення. За липень 2026 року внаслідок російських ударів по Києву загинули щонайменше 49 людей.
Тому ключовим питанням залишається збереження життів, а отже – наявність доступних укриттів поблизу.
Омбудсман Дмитро Лубінець під час своєї спеціальної доповіді про стан і функціональність укриттів в Україні повідомив, що станом на початок 2026 року по всій країні існує 66 574 укриття, якими можуть скористатися більше ніж 16 мільйонів осіб. Це більш як половина населення країни, але тут варто розуміти різницю – Київ стоїть під ударами росіян майже кожного дня, а Ужгород – один раз за всю війну.
У звіті, який 2 червня презентував уповноважений з прав людини, є статистика про наявність укриттів у різних регіонах України.
Найбільша кількість укриттів розташовані у Львівській, Харківській, Хмельницькій, Дніпропетровській областях і в Києві.
Столиця в цьому переліку посідає друге місце, поступаючись лише Львівщині. І хоча ситуацію тут неможливо порівнювати з пеклом прифронтових міст, цього року Київ зазнає безпрецедентного повітряного терору.
Місто переживає регулярні масовані обстріли та найбільшу кількість атак з неба за весь час повномасштабної війни. Тільки за ніч з 4 на 5 серпня по столичному регіону було застосовано більше ніж 20 балістичних ракет. Протягом першого півріччя Росія запустила по Києву та області 340 крилатих і 280 балістичних ракет, 36 "Цирконів", 5 "Кинджалів" та один "Орєшнік".
"Українська правда" розповідає, скільки є укриттів у Києві на п'ятому році війни та в якому вони стані.
В якому стані укриття
Столична влада звітує про 4,3 тисячі укриттів у місті, але не всіх охочих вони можуть вмістити. Депутатка Київради Ксенія Семенова розповідає, що якщо рахувати за нормативом у 2 квадратні метри на людину, місця для всіх не вистачить. У КМДА стверджують, що сховища можуть вмістити понад 97% мешканців столиці.
Депутатка каже, що найбільші проблеми з укриттями існують в Оболонському районі міста та на Лівому березі.
"У масивах на Оболоні багато будинків, зведених без підвальних приміщень. А на Лівому березі значно менше глибоких підземних станцій метрополітену, які традиційно є найдоступнішими та надійними укриттями для великої кількості людей, та є житлові масиви, де метрополітену просто не існує", – пояснює Ксенія Семенова.
УП їде на Троєщину, в мікрорайон, де немає метро, тому вся надія місцевих мешканців на укриття в будинках, школах і дитячих садках.
Місцева мешканка Юлія живе на проспекті Червоної Калини на початку житлового масиву в Деснянському районі Києва. За її оцінкою, на трикутнику проспекту Червоної Калини, вулиць Рейгана і Закревського в будинках є приблизно 6000 квартир, для яких функціонує лише 7 укриттів із середньою площею 150 квадратних метрів в одному, за підрахунками місцевих мешканців.
Юлія розповідає, що в самих панельних будинках, які були зведені у 80-х роках 20-го століття, підвали не пристосовані для того, щоб ховатися від повітряних атак.
"Там відсутня нормальна підлога, є відкриті труби та комунікації, а головне – відсутні евакуаційні виходи", – розповідає вона.
На мапі укриттів найближчі сховища знаходяться за 10 хвилин пішки від місця, де живе Юлія, тому вона разом із сусідами ходить ховатися в підвал колишнього ЖЕКу. Його зараз переобладнують на реабілітаційний центр для військових, проте він не фігурує на мапі укриттів.
"Головна проблема цього сховища, що місць на всіх охочих там не вистачає. Той, хто прибіг першим, займає місця для сидіння, інші стоять, чекаючи відбою", – додає Юлія.
Про проблеми з укриттям розповідає мешканка Вишневого Катерина, де 6 липня через влучання російських ракет у склад боєприпасів відбулися масштабні руйнування в житловому секторі.
Вона каже, що офіційного укриття в її ЖК "Акварелі-2" немає, але на мапі в Дії є підвал поруч у сусідньому житловому комплексі "Піонерський квартал".
"Укриття закрито, коли немає тривоги. Зараз прилітає вже в момент, як тільки почалася тривога. Тобто постелитися там, щоб переночувати, не вийде.
На території нашого ЖК є паркінг. Там непогано, але він не прям під землею. І є теж підвали. І ось паркінг – одне з рішень проблеми для мешканців. Звісно, там нічого нема. Стіни просто голі, якісь залишки будівництва. Якщо приніс з собою щось посидіти – сидиш, якщо ні – то ні", – додає Катерина.
Ксенія Семенова зазначає, що проблема доступу до укриттів є актуальною і для Києва.
"Мешканці багатоквартирних будинків, де є підземні паркінги, часто категорично відмовляються пускати туди сторонніх людей. А інколи цілеспрямовано борються за те, щоб їхні паркінги офіційно виключили з переліку найпростіших укриттів.
Багато сучасних житлових комплексів мають закриту територію. Навіть якщо укриття там є, людина з вулиці фізично не може подолати паркан, щоб до нього потрапити", – пояснює вона.
Семенова додає, що місто мало б вирішувати це питання спільно з поліцією, наприклад, забезпечуючи примусовий доступ під час тривог. Проте, за словами депутатки, цим ніхто не займається.
Навіть якщо в будинках є якісні укриття, то вони можуть бути закритими. Про такі випадки УП розповідали мешканці Святошинського, Голосіївського та Дарницького районів. Наприклад, місцева мешканка Катерина з житлового масиву Позняки каже, що у них є укриття за адресою Княжий Затон, 4, але воно постійно зачинене.
"Для того, щоб його відкрити, треба йти до консьєржки цього будинку, брати ключ і відкривати самому. Одного разу ми не змогли розбудити її, інший раз вона на мене накричала, бо я потривожила її сон.
Наступне укриття для нас – це метро, до нього йти 10–15 хвилин пішки", – розповідає жінка.
30 липня в київському метро ховались понад 56 тисяч людей. Та ніч запам'яталась повідомленнями містян про те, що їх виганяють із метро або не впускають туди. У КМДА це заперечували, кажучи, що такі повідомлення могли з'явитися через прохання працівників перейти зі службових приміщень на платформи.
І хоча кількість 56 тисяч мешканців здається значною, однак це лише приблизно 1% від загального населення столиці. Про це розповідає Костянтин Маркевич, керівник civic tech ініціативи "Шорткат", яка створила чат-бот "Де укриття?" для пошуку найближчого сховища.
"Підземка фізично не здатна надати притулок усім. До того ж для багатьох містян метро залишається логістично недоступним.
Можна припустити, що максимальна місткість укриттів метрополітену сягає 70–80 тисяч осіб", – додає він.
Маркевич вважає, що загальну ситуацію з укриттями не можна однозначно назвати ні гарною, ні катастрофічною, адже вона суттєво відрізняється залежно від регіону та конкретної локації.
"Сховищ фізично не вистачає для всього населення, і вирішити цю проблему миттєво неможливо, адже укриття немає як взяти нізвідки. Просто "викопати в дворах ями і накрити їх плитами" або "відремонтувати усі придатні приміщення" – очевидна утопія, на яку потрібні колосальні ресурси. Тому держава змушена розставляти пріоритети, зокрема першочергово фінансувати ремонт укриттів у дитячих садках, школах і медичних закладах, щоби убезпечити найменш захищені категорії громадян", – пояснює він.
Нові ЖК та мамади – чи є рішення проблеми?
Експерт з питань безпеки, будівельник з 35-річним досвідом цивільного і військового будівництва та лідер групи експертів Safety Shelters Сергій Распутний розповідає, що сучасні укриття будували в 50–60-х роках минулого століття під час гонки ядерних озброєнь.
"Це справжні бомбосховища з масивними дверима, як на підводних човнах. Призначалися лише для вузького кола людей, оскільки захистити 100% населення було технічно й фінансово неможливо.
Для решти населення створили паліатив (тимчасове рішення) – звичайні підвали переобладнали на протирадіаційні укриття, просто заклавши вентиляцію мішками з піском", – пояснює він.
За його словами, такі підвали мали захищати від ядерного попелу, але фактично не рятували від вибухових хвиль чи уламків. Крім того, експерт наголошує, що виживання в такому сховищі не мало сенсу, адже після удару місто перетворювалося на "ядерну пустелю".
Після здобуття незалежності Україна затвердила свої державні будівельні норми (далі – ДБН), що повинні визначати, яким має бути укриття. "Але наш ДБН 1997 року був просто перекладом радянських документів 1985–1987 років, через що в 2022 році система безпеки виявилася абсолютно не готовою до сучасних викликів", – додає Распутний.
Головний архітектор проєктів і керівник майстерні в українській архітектурній компанії Archimatika Олександр Столовий у коментарі УП розповідає, що після початку великої війни з Росією ДБН щодо того, як будувати укриття, були суттєво змінені.
"Якщо раніше будівельні норми дозволяли забудовникам обмежуватися формальностями, перетворюючи звичайні підземні паркінги на так звані "укриття" за допомогою кількох пластикових баків, то сьогодні ситуація виглядає інакше.
Сучасне укриття в новобудові – це не просто підвал, а повноцінна автономна інженерна споруда. Нові стандарти вимагають, щоб такий простір міг функціонувати абсолютно незалежно від міських мереж протягом 48 годин. Це означає обов'язкову наявність власних генераторів, систем опалення, санітарних вузлів, запасів води та спеціально облаштованих спальних місць, які заздалегідь розраховані на певну кількість людей", – пояснює він.
За його словами, тепер таке сховище нагадує міцну капсулу, інтегровану в загальну конструкцію паркінгу.
"Для її створення використовують шар бетону, який вдвічі товщий за звичайний, та значно щільніше армування. Проте така надмірна кількість металу в стінах створює несподівану проблему – вона діє як екран, повністю блокуючи мобільний зв'язок. Нові норми зобов'язують встановлювати всередині Wi-Fi роутери", – додає він.
Крім цього, за словами Столового, в нових житлових комплексах вже створюються мамади.
Мамад – це індивідуальна кімната безпеки, яка проєктується та будується безпосередньо всередині житлової квартири. Ця концепція була розроблена в Ізраїлі в 1990-х роках і стала обов'язковим будівельним стандартом для захисту цивільного населення від ракетних обстрілів у цій близькосхідній країні.
Сергій Распутний каже, що така кімната створюється як монолітна залізобетонна капсула. Вона оснащується вибухостійкими металевими дверима, які щільно зачиняються, та сталевими віконницями (жалюзі). Площа вікна в таких приміщеннях зазвичай мінімізована.
"Мешканці використовують його як звичайну житлову кімнату – спальню, кабінет або найчастіше як дитячу кімнату. Це дозволяє батькам не будити дітей серед ночі під час тривоги, адже ті вже сплять у безпечному місці.
Радянські підвали та сучасні паркінги збирають сотні людей в одному місці, перетворюючи їх на масову мішень. Мамади ж розосереджують людей по всьому будинку. Навіть при прямому влучанні монолітний каркас мамада здатен витримати навантаження і врятувати життя родині, тоді як решта будинку може зазнати руйнувань", – додає він.
Експерт з "Архіматики" Олександр Столовий зазначає, що такі квартирні укриття не розраховані на пряме влучання важкої ракети чи авіабомби. Тому якщо весь будинок буде знищено, вони навряд чи врятують. Проте мамад гарантовано захищає від 90% інших загроз (уламки, вибухова хвиля, часткове руйнування будинку), що робить його одним із найефективніших рішень для збереження життів у сучасних реаліях.
"В Україні цей підхід поки що масово не реалізований через відсутність відповідних нормативних баз та технічні складнощі", – пояснює він.
За словами Столового, якщо для новобудов рішення вже знайдені і закріплені в нормах, то старий житловий фонд – хрущовки та панельні будинки — залишається найбільш вразливим.
"Облаштувати надійне укриття у їхніх підвалах технічно неможливо через недостатню висоту приміщень та відсутність необхідних комунікацій.
Єдиним реальним виходом є будівництво окремих підземних споруд для цілих мікрорайонів у радіусі пішохідної доступності до 500 метрів. Такі укриття довелося б ховати глибоко під землею, наприклад, під шкільними стадіонами чи спортивними майданчиками. Однак реалізація таких проєктів вимагає колосальних фінансових витрат і стикається зі значними технологічними складнощами", – додає архітектор.
Олександр Столовий розповідає, що реальність полягає в тому, що жодне стандартне укриття в житловому будинку не розраховане на пряме влучання ракети – воно неминуче буде зруйноване.
"Його єдина, але життєво важлива функція – врятувати людей від вибухової хвилі та смертоносних уламків скла і бетону при падінні снаряда поблизу", – підсумовує архітектор.
***
Велика війна точиться більше ніж 4 роки, і Росія тільки збільшує свої ракетні та дронові атаки. Ніхто не знає, скільки ще війна може тривати.
Костянтин Маркевич вважає, що усвідомлення цього вимагає від людей відмови від інфантильних ілюзій, бо жодна держава у світі не здатна побудувати ідеальне укриття під кожним під'їздом – не тому, що влада байдужа, а тому, що це технічно неможливо.
"Ми звикли брати відповідальність за своє здоров'я: коли хворіємо, ми шукаємо лікаря чи їдемо в клініку, а не вимагаємо збудувати лікарню просто у нашому дворі. Такий самий дорослий підхід ми маємо застосовувати і до власної безпеки", – розповідає творець чат-боту "Де укриття".
Він каже, що кожен громадянин повинен виконати три пункти.
Перший – дослідити логістику. "Знайти найближчі укриття та чітко розрахувати реальний час, який потрібен, щоб до них дістатися".
Другий – особисто перевірити стан сховища. "Не чекати на сирену, а заздалегідь сходити до обраного укриття: переконатися, що воно взагалі відчинене, і подивитися, в яких умовах доведеться перебувати".
Третій – скласти план дій на випадок браку часу. "Розуміти свої дії під час швидких атак, наприклад, балістикою, коли добігти до укриття фізично неможливо, особливо з високих поверхів. Необхідно заздалегідь визначити й облаштувати найбезпечніше місце безпосередньо у квартирі".
Зі свого боку, держава та міста мають перейти від виправдань до відкритої та чесної комунікації. Замість обіцяти неможливе потрібні зрозумілі алгоритми дій: як люди можуть отримати грант чи співфінансування на ремонт підвалу, де можна облаштувати сховище. Куди звертатися і, найголовніше, як допомогти найвразливішим сусідам. Бабусі та дідусі не завжди мають доступ до чат-ботів чи мап в інтернеті, і вони повинні чітко знати, куди їм іти.
Укриття – це не лише бетонні стіни. Це спільна відповідальність, здатність самоорганізовуватися і дбати про тих, хто поруч, не чекаючи дива.
Володимир Фомічов, УП