Росіян, які б підтримували українську незалежність, немає. Яким бачили життя в Україні агенти ЦРУ – дослідження УП
У березні 1967 року в поле зору інформатора ЦРУ в Римі потрапили зірки київського "Динамо" та збірної СРСР з футболу Валерій Поркуян і Йожеф Сабо. Згідно з доповіддю, яку віднайшла УП в архівах американської спецслужби, агент спілкувався з ними в готелі Lux поруч із центральним залізничним вокзалом Termini. За переказом доповідача, розмови були на загальні теми, без політики. Проте сьогодні вони сприймаються геть інакше.
Як тренер збірної незалежної України Йожеф Сабо в 1999 році поставить росіян на місце в славнозвісному матчі в московських "Лужниках". Там у присутності Путіна гол Андрія Шевченка Філімонову виб'є господарів поля зі шляху на Євро-2000.
Але тоді, навесні 1967-го, Сабо, який зі збірною СРСР щойно переміг "Рому" в товариському матчі та відсвяткував свій 27-й день народження, міг лише мріяти про українську незалежність. Він шкодував, що футболісти "Динамо" вимушені грати за кордоном під вивіскою виключно радянської, а не української національної команди. І що спортсменів з України сприймають суто як радянських.
"Обидва, але перш за все Сабо, дуже цікавилися діяльністю української еміграції, та, здається, були задоволені її досягненнями, – повідомляв таємничий інформатор. – Сабо дуже зрадів, коли почув про запланований Світовий Конгрес Українців, і запитав чи схвалять його на Заході. Обидва були достатньо вражені тим, що їм розповіли про українську еміграцію, її школи, публікації, культурні установи тощо".
Частина архівів, що їх ЦРУ час від часу викладає у відкритий доступ, цінні й цікаві деталями про побут, економічну ситуацію, суспільні настрої в УРСР, ставлення до політики Москви. До того ж допомагають зрозуміти, як формувалось сприйняття України владою та спецслужбами в США.
На основі розсекречених документів ЦРУ "Українська правда" розповідає про шлях України до незалежності після Другої світової.
"Хіба за це ми воювали?"
У перші повоєнні роки в СРСР випустили кілька брошюр для українців за кордоном із закликом повертатися додому.
"Вони вихваляють життя в Україні, наголошують на щасті й процвітанні, – йшлося в тогочасній доповіді ЦРУ. – Наголошується, що репатріанти користуються тими ж правами, що й будь-які інші громадяни, і не зазнають жодної дискримінації".
Серед бонусів, що їх обіцяли "совєти": одноразові виплати в розмірі 60 рублів, допомога продуктами, будівельними матеріалами; безкоштовне навчання в університетах, стипендії, відпочинок у санаторіях у Криму і навіть можливість обіймати керівні й партійні посади.
"Багато репатріантів у своїх листах і свідченнях (надрукованих у брошюрах – УП) розповідають, як добре вони почувалися після повернення до України, – зазначав аналітик ЦРУ. – Наприклад, репатрійований шахтар з Донбасу стверджує: його зарплата становить 9500 рублів на місяць. А інженер вугільної промисловості збільшив свій заробіток з 3000 до 5000 рублів на місяць".
За даними, якими вихвалялася тоді Москва, в повоєнну Україну до кінця 1940-х повернулись орієнтовно 1 мільйон 200 тисяч українців. Але скільки людей захотіло би вернутися, якби вони знали про реальний стан речей в УРСР?
"В Україні процвітає націоналізм, – доповідали у Вашингтон. – Це призвело до жорстоких антипартизанських заходів і депортацій у 1947, 1948, 1950 роках і навіть на початку 1951 року. Великоросам нав'язують переконання, що Україна – зрадницька нація".
Станом на кінець 50-х – початок 60-х, зазначалося у звіті, серед колишніх солдатів були поширені антирежимні настрої. Часто вони скаржилися: "Коли Жуков хотів, щоб ми взяли Берлін, він обіцяв покінчити з колгоспами, дати нам землю. Але після того, як все закінчилося, ми повернулися до тих самих страждань, що й раніше. Хіба за це ми воювали?".
"Українці були категорично проти колективізації, – пояснював причини ненависті до радянської влади автор іншого звіту в 1953-му. – Ця політика забрала їхню землю, худобу, інше особисте майно, а також певні свободи. Свободи віросповідання не існувало одразу після революції. Церкви руйнували або перетворювали на склади чи клуби. Священників убивали або відправляли до Сибіру. Більшість українців були і завжди будуть проти режиму".
Читайте також: "З метою підриву радянської влади". Як 1966 року над Києвом встановили український прапор та як це пов'язано з окупацією Бучі
"Зректися власної душі"
Один із документів за 1954 рік містив розповідь мешканця української столиці про голод 1947 року. Кияни та представники інших областей їхали на захід України, де на той момент були дещо кращі продовольчі умови.
В напрямку європейського кордону вирушали тисячі людей. Там вони обмінювали власний одяг, зокрема й речі своїх дітей, на зерно та картоплю. Товарні поїзди заповнювали вщент, пасажири подорожували на дахах, підножках вагонів.
"Колективізація ще не була проведена в Західній Україні, – розповідав неназваний киянин агенту ЦРУ. – Принаймні в Луцькому районі Волинської області. Фермер, який взяв мене на роботу, мав близько п'яти гектарів орної землі, на якій він вирощував пшеницю, жито, ячмінь, овес". У господаря було два коні, корова, кілька овець, багато птиці, зокрема курей, качок та гусей. Але дуже скоро й на цих відносно вільних землях СРСР все зміниться.
"Пам'ятаю, опір створенню колгоспів був настільки сильним, а фермери настільки озлобленими, що після того, як один із них у сусідньому селі висловив свій намір вступити до колгоспу та підняв руку на зборах, наступної ночі на його будинок напали. Йому відрубали руку сокирою", – згадував очевидець.
"У той час ходило багато чуток про український націоналістичний рух, українських партизанів, яких називали "бандерівцями", – ділився він. – Я залишався в селі, доки колгоспи ще не були остаточно організовані, а населення мало високий рівень життя, багато їжі, і вони ще могли продавати свою продукцію".
У 1951 році ЦРУ, яке збирало інформацію про всі аспекти життя в СРСР, не могло пройти повз відкритий лист, написаний кимось в українську еміграцію.
"Дорогі брати й сестри, страждання, які ми зараз зазнаємо "у власній країні", не мають собі рівних в історії України, – йшлося у зверненні. – Український селянин животіє з голодною пайкою у проклятих колгоспах. Український робітник, так само голодуючи, віддає останні сили на шахтах Донбасу або важкій роботі на заводах. Український інтелігент мусить зректися власної душі. Українська жінка стала справжньою рабинею "соціалістичного раю".
Автор листа розповідав про те, скільки зерна, молока, яєць й інших продуктів мають щорічно віддати селяни, які не хочуть йти в колгоспи. А також про штрафи, конфіскацію майна, репресії, заслання в Сибір.
"У 1949 році селянам платили 5 карбованців за 100 кілограмів жита, але один кілограм житнього хліба в державних магазинах (інших немає) коштує 1,90 карбованця. Взуття для десятирічної дитини офіційно коштує 80 карбованців. Якщо у селянина немає молока, він має здати 10 кілограмів масла замість 250 літрів молока; він отримує 5,60 карбованця за один кілограм його масла, і якщо бажає купити те саме масло в магазині, має заплатити 35 карбованців за один кілограм".
"На заході України є села, де 20% населення депортовано у Сибір. Візьмемо для прикладу село Ямниця Станіславського району (сьогодні передмістя Івано-Франківська – УП). Воно налічувало близько 600 сімей: 200 з них вислано до Сибіру; 70 осіб було заарештовано та ув'язнено; і 200 вбито більшовиками, з них 180 загинуло в лавах ОУН-УПА".
Читайте також: Повернення України. УП показує оцифровані в США столітні фотоархіви легіону Українських січових стрільців
"Подібні до первісної людини"
Магазини добре забезпечені продуктами лише перед великими комуністичними святами – такою 70 років тому була реальність, зокрема, в індустріальному Сіверськодонецьку (до 2024 року – Сєвєродонецьк) на Луганщині.
В інші дні – постійний дефіцит товарів. "Нову партію олії розпродавали протягом кількох годин після того, як вона була недоступна тижнями, – йшлося в одній із доповідей з Донбасу за кілька років до хрущовської відлиги. – Калоші були доступні в червні, а літнє взуття у грудні".
За даними інформатора, стандартний раціон робітничої сім'ї складався з води й чорного хлібу на сніданок, капустяного супу, картоплі й крупи на обід та каші з молоком на вечерю. Щоправда, родини у Сєвєродонецьку мали змогу поповнювати свої запаси продуктами, які вирощували на полях за 20 кілометрів від міста. Туди раз на тиждень, у неділю, робітників відвозили заводські автобуси.
У документі ЦРУ відзначали "певну напруженість" між українцями та росіянами в Сєвєродонецьку. Доповідач пояснював її "незначним суперництвом, спричиненим національною гордістю серед частини українців".
"Часто ходили чутки про рух опору, який діяв на Західній Україні, – йшлося в листі. – Коли росіяни чули ці історії, то сміялися й не сприймали їх всерйоз. Натомість українці вірили їм, переказували з гордістю".
"Населення у Сєвєродонецьку було переважно українським, – продовжував автор, який деякий час жив на Донбасі. – Робітничий клас складався майже повністю з українців, включаючи великий відсоток селян. Однак більшість чиновників були росіянами. Всі культурні заходи, включаючи театральні вистави й кінопокази, були російською мовою та російського походження. Вивіски магазинів та етикетки на продуктах харчування були російською. Тим не менш, я не чув жодних скарг від українців щодо очевидної русифікації цього регіону".
"На мою думку, середньостатистичний радянський громадянин подібний до первісної людини, – викладав один з інформаторів спостереження за життям у місті Рубіжне на Луганщині. – Він задовольняється достатньою для втамування голоду кількістю хліба та найнеобхіднішим одягом. Порівняти свій рівень життя із рівнем життя інших народів могли лише ті з радянських громадян, хто був за кордоном.
Я знав кількох продавчинь з українських державних магазинів, які провели воєнні роки в Німеччині (вочевидь як остарбайтери – УП). Ці дівчата розповідали нам, як їм сподобалося перебування в Німеччині та як вони хотіли б повернутися туди на роботу".
Читайте також: Перший емігрант. Українець, який врятувався від кілерів, втік 1865 року в США і допоміг купити Аляску
"Маленький, товстий, лисий приятель"
Хрущовська відлига, лібералізація, наміри наздогнати й перегнати США – після смерті Сталіна могло здаватися, що попереду у громадян СРСР щасливе майбутнє. Проте система продовжувала рухатися до поразки.
У доповіді ЦРУ за 1960 рік щодо ситуації у Львові наводили декілька анекдотів, що демонстрували ставлення до радянської влади.
"Одного разу американські астронавти висадилися на Марс, – переповідали люди жарт. – Поки вони займалися замірами, плануванням, до них підійшов марсіанин і запитав: "Що відбувається?". Американці розповіли про те, що саме збираються будувати. "Хвилиночку! – зупинив їх марсіанин. – Тут вже був маленький, товстий, лисий приятель, який сказав, що скрізь буде кукурудза".
У тому ж звіті агент доповідав: українців серед робочого класу Львова 40%, а у східних регіонах 70% робітників – місцеве українське населення. Економічна ситуація покращилася наприкінці 50-х. Культурне життя "досить добре розвинене в Україні", де 125 театрів, з яких "приблизно 100 – українські".
Також у листі приділили увагу міжетнічним стосункам: "Українці не дуже люблять росіян. Вони називають їх "кацапами", "Кацапендрією" та "старшими братами". Останній термін зазвичай використовується в саркастичному тоні. Коли селяни хочуть когось висміяти, кажуть: "Гей, ти, старший брате!".
Українське населення, особливо українська інтелігенція, симпатизує ідеї незалежності України. Навіть ті, хто проти цього, підтримує ідею надання значних прав українцям. Росіян, які б підтримували українську незалежність, немає. Хтось каже, що Україна, друга після Росії за величиною республіка, набуває все вагомішого значення, тому заслуговує на більшу увагу. Але переважна більшість вважає, що українців не існує, і що всі вони – росіяни".
У дослідженні про репресії в СРСР, яке керівництво ЦРУ отримало 1972 року, аналітики розповіли про наслідки хрущовської відлиги у вигляді потужного дисидентського руху, що з'явився в СРСР. Згадували про арешт Івана Дзюби, автора праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?". Про заслання В'ячеслава Чорновола, який влаштував протест на прем'єрі "Тіней забутих предків" у Києві та виступив з промовою в Бабиному Яру щодо антисемітизму в СРСР. А також про генерала Петра Григоренка, який став дисидентом і боровся за права кримських татар.
В моменті 1960-ті та 70-ті були дуже неочевидною прелюдією до розпаду СРСР. У 80-ті планова економіка остаточно показала свою неспроможність. Вітер змін після брежнєвського застою дмухав через усі щілини залізної завіси. Проте навіть в останнє для імперії десятиліття мало хто міг передбачити крах Союзу, найбільш відчайдушні тікали на Захід.
В середині 80-х комусь із високопосадовців у США поклали на стіл копію статті The Washington Post "Втеча колишніх громадян СРСР у світ дитячої мрії". У ній, зокрема, розповіли історію сержанта Миколи Мовчана з Житомирщини, який 1983 року, опинившись на війні в Афганістані, втік у США.
За два роки після цього 22-річний біженець мав роботу в Нью-Йорку, права на водіння авто та можливість їздити на машинах, які йому надавали нові друзі.
"Він любить готувати вдома і, якщо у нього обмаль часу, робить те, що роблять багато американців: прямує за Біг Маком, – писала газета. – Можливо, колись він купить машину, але велика кількість варіантів його бентежить. "У Радянському Союзі, – згадував він зі сміхом, – є лише кілька базових моделей: "Волга", "Жигулі", "Москвич", "Запорожець"".
"Мовчан сказав, що йому було огидно бачити, як радянські солдати стріляють по афганських цивільних особах у відповідь на партизанські напади, і він вирішив здійснити дитячу мрію – втекти з Радянського Союзу", – повідомляло видання.
Читайте також: Фатальний герой. Життя та загибель Василя Стуса як передбачення російсько-української війни
"Щось телепатичне"
"Перебудова", до якої вдався Михайло Горбачов, не змогла врятувати СРСР від ідеального шторму, що набирав силу з року в рік.
У дослідженні "Радянське суспільство у 1980-х: проблеми та перспективи" йшлося про труднощі, з якими стикалася влада, і які призводили до зростання політичного інакомислення. На думку аналітиків, головним викликом для нового політбюро було народне невдоволення зниженням якості життя, а не етнічні, культурні питання.
"Цей народний настрій негативно впливає на економічну продуктивність і може поступово підірвати довіру до режиму, – доповідали у високих американських кабінетах. – Таке невдоволення вже призвело до окремих забастовок і демонстрацій. Інші прояви невдоволення – злочинність, корупція та алкоголізм (УРСР, згідно з доповіддю, на другому місці після РРФСР – УП) – також очевидні. Вони негативно впливають на радянські економічні цілі, шкідливі для соціального клімату загалом, і ще більше погіршуються повільними темпами економічного зростання".
З початку 80-х ЦРУ звертало увагу на скорочення російського населення в СРСР на тлі збільшення мусульманського. Потенційними гарячими точками називали в основному центрально-азіатські республіки, а також окуповані балтійські країни.
"Слов'янське ядро", враховуючи білорусів і українців, які традиційно обіймають важливі посади в радянському істеблішменті, все ще становитиме 69% від загальної кількості населення. Але національна образа (в оригіналі nationalist resentment – УП) на росіян в Україні зберігається".
Справжнім "чорним лебедем" для Москви стала аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 року.
"Найбільше довіру до режиму вона підірвала в Україні, Білорусі та країнах Балтії, – повідомлялося в документі за 1987 рік. – Невдоволення діями режиму загострило в цих регіонах давнє народне розчарування. Громадяни продовжують критикувати високопосадовців. Деякі вважають, що реакція режиму на аварію викрила нещирість політики гласності Горбачова".
"Чорнобиль" спричинив протести екологів, політичні демонстрації під прикриттям природоохоронних гасел. "Українська політика оживає", – повідомила 1989 року аналітична записка про народний фронт "Рух", що "швидко розвивається, піднімає національну свідомість та згуртовує людей навколо підтримки суттєвої автономії України".
"Український націоналізм не є для Москви такою ж нагальною проблемою, яку вони мають в Балтії, але існує тенденція до загострення, що може призвести до меншого контролю з боку Москви, і навіть до повної незалежності Західної України", – прогнозували в ЦРУ незадовго до того, як вся Україна проголосила самостійність.
Те, що згідно з пропагандою КПРС створювали навічно – від "найкращих" економіки, освіти й науки у світі до дружби народів, – на стику 1980-х і 1990-х виявилося чи то колосом на глиняних ногах, чи то хатою на курячих лапках, мешканці якої мали пройти неабиякі випробування, щоби рухатися далі.
Про те, яким плутаним був цей поступ України, що його спробує зупинити Кремль за допомогою зброї, восени 1990 року свідчить репортаж московської "Литературной газеты" з Луганська. Співробітники ЦРУ переповіли його у своєму вже давно не таємному листі:
"Ситуація в місті з півмільйонним населенням нагадує бій між боксером-важковаговиком, який має досвідченого тренера, та новачком, який спирається на підтримку глядачів. Під опікою обласного комітету компартії є консервативна облрада, а на противагу їм міськрада із сильним демократичним блоком. Хто переможе? Чи отримає місто нокаут, якщо обласна влада влаштує йому економічну блокаду?
Хтось намагається налаштувати росіян проти українців. Хтось – робітників проти кооператорів. Хтось хоче зіштовхнути луганчан (які не працюють на шахтах – УП) із шахтарями (в одному з магазинів вивісили повідомлення: "Килими продаються тільки гірникам"). А працівників вугільної промисловості – з демократами, бо кажуть, що перехід на ринкову економіку доведе до безробіття.
Коли письменник та економіст Василь Селюнін відвідав Луганськ і прочитав чотири лекції про "ринок", перед його прибуттям облкомітет партії надіслав вказівки вузівським пропагандистам дати бій Селюніну під час виступу, тому що він хоче дестабілізувати ситуацію.
В цілому, можна подумати, що все, що коїться в Луганську, відбувається майже по всій країні, якби не одна особливість. Десь пів року тому, немов НЛО, почали з'являтися не зовсім чутки й навіть не розмови, а щось телепатичне, якась передача ідей на відстані. Неясно, звідки вони йшли, але їхня суть швидко стала загальновідомою: автономія.
Спочатку цю ідею промовляли пошепки: автономія. А потім вголос: автономія, територіальна автономія. Це виплеснулося на вулиці.
У Луганську раптом згадали, що 1918 року існувала Донецько-Криворізька республіка, створена Артемом. Але чому зараз? Можливо, через те, що Луганщина фактично бойкотувала рішення українського парламенту про перехід на київський час, і це стало передвісником того, що Луганськ хоче відокремитися?".
Євген Руденко – УП