Серпень 2026 року приніс нам знакові новини з Європи. Керівництво Європейського Союзу нарешті пішло назустріч офіційному Києву та ускладнило процедуру отримання тимчасового захисту для громадян України. Тепер від них вимагається підтвердження того, що вони перетнули кордон легально і не порушують правила військового обліку на Батьківщині. В офіційних документах ЄС вже фігурує термін "Rezerv+".
Попервах це нововведення породило хаос і плутанину. Відкрилася безліч непродуманих моментів і непередбачених нюансів. Нові вимоги в одних країнах Євросоюзу помітно відрізняються від вимог в інших країнах Євросоюзу, і в перспективі їх навряд чи вдасться повністю уніфікувати.
Але, так чи інакше, Європа справді намагається скоротити кількість потенційних біженців із України. Рано чи пізно це мало статися.
І самі собою нинішні кроки ЄС не виглядають чимось надзвичайним. Набагато цікавіше те, на якому саме етапі війни це було зроблено.
Ще кілька років тому вважалося, що посилення правил для українських біженців збігатиметься з деескалацією та поступовим загасанням активних бойових дій в Україні. Що менше наші співвітчизники потребуватимуть захисту, то важче його буде отримати. Це здавалося цілком логічним.
Однак, як ми знаємо, жодної деескалації в 2025–2026 роках не сталося. Все відбулося достоту навпаки. З кожним місяцем російсько-українська війна ставала і стає дедалі інтенсивнішою, жорстокішою і більш руйнівною. Страждання цивільного населення України – тих самих отримувачів тимчасового захисту – невблаганно виходять на новий рівень. Саме на цьому тлі для українців починають потихеньку закручувати гайки у Євросоюзі.
У 2023–2024 роках Європа без вагань надавала тимчасовий захист військовозобов'язаному жителю Ужгорода чи Чернівців, який практично не відчував війни. Причому статус, набутий у ті часи, зберігає свою актуальність і зараз.
Але у 2026-му європейська бюрократія вже не завжди готова йти назустріч військовозобов'язаному киянину, який постійно чує вибухи ворожої балістики та з високою ймовірністю проведе найближчу зиму без світла, води та опалення.
Уявімо лікарів, які вчора опікувались пацієнтом зі зламаним пальцем, а сьогодні відмовляють у допомозі пацієнтові з відкритим переломом руки. Вчора вони вважали серйозним захворюванням сильний нежить, а сьогодні не надають значення двосторонньому запаленню легень. Приблизно така еволюція чужого співчуття до українців.
Що важче цивільному населенню України, то менше за кордоном схильні жаліти наших співвітчизників.
І йдеться не лише про бюрократичні нововведення: в тій же Польщі стихійні напади на українських біженців набули найбільшого розмаху саме тоді, коли великі українські міста опинилися перед перспективою справжньої гуманітарної катастрофи. Це може здатися шаленим парадоксом – але лише на перший погляд.
Багато людей думають, ніби міра співчуття до жертви має якось корелюватися з її важким становищем. Що їй гірше, то більше її жаліють. Що більше страждань, то більше співчуття.
Однак на практиці це зовсім не так.
Ступінь співчуття до жертви корелюється з настроями та можливостями того, хто їй співчуває чи не співчуває.
Ми жаліємо інших людей не тому, що їм погано: а тому, що ми маємо готовність і бажання їх жаліти. Це бажання підпорядковується власним химерним законам. Одна і та сама людина може щиро співчувати сусідській дівчині, яка перебуває в депресії через розрив із бойфрендом, але при цьому бути абсолютно байдужим до долі тисяч африканських дітей, які вмирають з голоду.
Те саме стосується і жертв найбільшої війни на європейському континенті з 1945 року. Чому одразу після повномасштабного вторгнення Європа так масово та дружно співчувала українцям? Бо російська армія захоплювала нашу землю? Бо російський режим обстрілював ракетами наші міста? Бо російські військові злочинці вбивали мирних жителів?
Ні, не лише. Насамперед українцям співчували тому, що Європі подобалося нам співчувати. Подобалось відчувати себе гуманною, щедрою, добросердою. Подобалося піклуватися про біженців, які в культурному плані були максимально схожі на самих європейців. Подобалося грати суто позитивну роль у розпал масштабної історичної драми, небаченої з часів Другої світової.
А головне, тодішня Європа була досить впевнена у власній безпеці, щоби дозволити собі гру в необмежений гуманізм.
У той період формула європейської емпатії виглядала приблизно так:
"Українці – такі самі, як ми. Якщо ми хочемо жити без жахів війни, то громадяни України також мають право сховатися від цих жахів у Європі. І неважливо, що українське законодавство вимагає від когось із них безпосередньої участі у війні".
Однак протягом наступних чотирьох років дуже багато змінилося: не в Україні, а в самій Європі. Новини про українські страждання та жертви перетворилися для європейської публіки на звичну рутину. Демонстративна солідарність із Україною поступово вийшла з моди.
Комусь почало здаватися, що українців у ЄС надто багато, а витрати на їхню підтримку надто великі.
Але найголовніше – що Європейський Союз встиг попрощатися з тією самою ілюзією безпеки. Вперше за кілька десятиліть Європа відчула власну вразливість перед грубою військовою силою.
І до 2026 року колишню формулу європейської емпатії почала витісняти нова – формула європейського прагматизму:
"Українці – не ми. Якщо ми хочемо жити без жахів війни, то зараз громадяни України повинні стійко переносити ці жахи замість нас і стримувати російську військову машину, щоб вона не дійшла до Європи. І неважливо, що комусь із них воювати не хочеться".
Для сьогоднішнього Євросоюзу українці – вже не тільки й не так люди, які потрапили в біду; скільки люди, покликані убезпечити від біди самих європейців. І ми навряд чи можемо засуджувати ЄС за відхід від колишніх настроїв.
Але історія про чуже співчуття – це дорога із двостороннім рухом. Якщо в найближчому майбутньому російська військова агресія все-таки торкнеться Європи безпосередньо, то сплеск емпатії в Україні теж є малоймовірним.
Швидше за все, одні з наших співвітчизників відчують зловтіху у зв'язку з тим, що європейцям не вдалося відсидітися осторонь війни. Інші вважатимуть це проявом найвищої справедливості. А треті сподіватимуться, що новий європейський фронт відтягне на себе значну частину ворожих ресурсів. І навряд чи українців можна буде засуджувати за такі настрої.
Михайло Дубинянський