У розпал великої війни культурні українці охоче читають художні твори про війни минулого, порівнюють свій досвід із чужим і нерідко приходять до висновку, що "Гемінґвей нічого не знає".
А коли проблемою № 1 для нашого тилу стає ворожий повітряний терор, актуальним також є відповідне читання.
Щоправда, реактивні БПЛА ще не знайшли відображення у світовій літературі, зате є книги, присвячені смертоносній балістиці. Наприклад, британський історичний трилер, опублікований 6 років тому.
Творчість письменника Роберта Гарріса добре відома в Україні завдяки екранізаціям його гостросюжетних книг – таких, як "Конклав" із Рейфом Файнсом, "Офіцер та шпигун" із Жаном Дюжарденом чи "Мюнхен. На порозі війни" із Джеремі Айронсом. За іронією долі, останню зі згаданих картин ми дивилися в січні 2022 року: саме напередодні повномасштабного вторгнення.
Роман Гарріса "Фау-2", який вийшов 2020-го, не екранізовано. Але, щоб перейнятися його духом, сучасним українцям не треба йти в кіно. Достатньо побувати в Києві, Харкові, Дніпрі чи Одесі під час чергового російського удару.
На сьогодні теглайн роману звучить дуже злободенно: "Перша ракета долетить до Лондона за п'ять хвилин. Ви маєте шість хвилин, щоб зупинити другу".
Дія "Фау-2" розгортається наприкінці листопада 1944 року, коли німці активно обстрілювали англійську столицю першими у світі балістичними ракетами.
Тодішня ППО була проти них безсилою, і британська військова машина виявилася приблизно в такому ж становищі, як і українська армія з порожніми комплексами "Patriot".
У той період британці теж намагалися бити не по стрілах, а по лучнику: виявляти та знищувати пускові установки "Фау-2".
Сам роман являє собою відразу дві паралельні історії з двома головними героями.
З одного боку – Кей Кейтон-Волш із Жіночого допоміжного корпусу британських ВПС. Вона вирушає до звільненої Бельгії та разом із колегами намагається виявити точки запуску "Фау-2".
З іншого боку, німецький інженер Руді Граф. Він бере безпосередню участь у пусках балістики з окупованого узбережжя Голландії.
З британською сюжетною лінією все ясно. Вона ґрунтується на документальних матеріалах, що резонують із сьогоднішньою українською реальністю.
На жаль, ми дуже добре знаємо, як виглядає смерть, яка здолала сотні кілометрів і вбила людей, які ще кілька хвилин тому не підозрювали про свою долю:
"О п'ятій тридцять чотири ранку полк випустив першу "Фау-2" цього дня. За п'ять хвилин ракета впала на Лонгбридж-роуд, тиху спальну вуличку в Ілфорді, районі Великого Лондона, зруйнувавши три будинки.
У середньому з них, № 411, на який припав прямий удар, Мод Брантон і її дев'ятнадцятирічна дочка Айріс загинули миттєво, а Сідні, чоловік Мод, був визволений з-під уламків, але помер того ж дня в лікарні швидкої допомоги в Баркінгу.
В сусідньому будинку № 413 Фредерік та Еллен Брайнд теж померли одразу; їхнього онука Віктора, якому було лише двадцять місяців від народження, не довезли до лікарні живим".
А ось опис самого смертоносного балістичного удару по Лондону, що стався 25 листопада 1944-го о 12.26 пополудні:
"На Нью-Крос-роуд, до універмагу мережі "Вулворт" завезли партію каструль – дефіцитного товару в Англії воєнної доби. Чутки розлетілися миттєво, і домогосподарки вишикувалися в довгу чергу… "Фау-2" поцілила точно в центр універмагу і проломила всі поверхи, перш ніж вибухнула, залишивши в землі вирву завглибшки тридцять футів.
Більшість жертв загинули миттєво – у самому "Вулворті", у кооперативному магазині по сусідству, в мануфактурній лавці через вулицю та в автобусі п'ятдесят третього маршруту, де загиблі так і залишилися сидіти на місцях із травмованими вибуховою хвилею внутрішніми органами. Було вбито сто шістдесят осіб".
Сучасним українцям буде цікава і тодішня методика полювання на пускові установки "Фау-2".
Британці намагалися вирахувати їх, зіставляючи дані з мобільних радарів у Бельгії – відразу після старту ракети – і дані з радарів ППО в Англії після її прильоту. За справу бралися дівчата-військовослужбовці, озброєні логарифмічними лінійками:
"Щойно ми отримаємо координати точки падіння ракети, вам необхідно екстраполювати параболічну криву до точки запуску.
Кожен офіцер працюватиме самостійно, після чого звірить свої розрахунки із сусідкою.
Друга група, у складі двох сержантів, перетворює дані на координати на мапі, які також перевірять ще раз перед тим, як їх передадуть по радіо командуванню винищувальної авіації.
Наше завдання – провести обчислення протягом шести хвилин після отримання всіх даних. Це оптимальний час, за який наші винищувачі здатні вийти на мету, перш ніж ворог встигне повністю демонтувати пускові установки".
Але якщо тодішній англійський досвід нам близький і зрозумілий, з іншою сюжетною лінією роману в Україні неминуче виникнуть проблеми.
Вигаданий доктор Руді Граф задуманий як збірний образ німецьких інженерів-ракетників тієї доби. І це позитивний персонаж, якому, на думку автора, читачі мають співпереживати.
Інтелігент-мрійник, він зайнявся ракетобудуванням заради підкорення Місяця, але змушений працювати на військових ("Я хотів побудувати космічний корабель, а не машину для вбивства").
Він схильний до саморефлексії і мучиться докорами сумління ("Хто я такий? Чим я кращий за есесівця? У якомусь сенсі навіть гірший. Тим хоча б вистачає духу вбивати своїх ворогів віч-на-віч").
При цьому він сам постраждав від надмірної жорстокості британських ВПС: його кохана дівчина загинула в 1943 році під час бомбардування ракетного полігону в Пенемюнде, де пріоритетною метою англійців став цивільний персонал.
Доктора Графа шокує експлуатація рабської праці під час створення ракет. Він намагається допомогти дівчині з голландського руху Опору. А у фіналі роману навмисно виводить з ладу готову до запуску "Фау-2" і ледь не гине від рук гестапівців, але дивом рятується…
Співчувати цьому штучному герою, живучи в Україні, за всього бажання важко. Його образ виглядає надто наївно, неправдоподібно, неприродно.
Наші співвітчизники нізащо не повірять, ніби за ворожими "Іскандерами", "Цирконами" чи реактивними дронами може ховатися якийсь сумлінний інженер, який шкодує про свою діяльність і готовий до саботажу.
Власне, в це навряд чи повірили б і англійці 1940-х. Але сам письменник Роберт Гарріс народився за 12 років після того, як на Лондон впала остання "Фау-2".
І фактично його книга не є романом про війну – це роман про переосмислення війни через багато десятиліть після її закінчення.
Перед нами є фундаментальний парадокс сучасної західної культури. Безліч художніх творів, нібито присвячених війнам, насправді відбивають атмосферу мирного часу.
Часу, коли колишній ворог давно перестав бути ворогом. Лише тоді постфактум з'ясовується, що не все так однозначно.
Що погляд на війну не повинен бути однобоким, і її треба неодмінно розглядати з різних поглядів. Що багато хто з ворогів заслуговував на людське співчуття. І що через обставини хороші люди цілком могли опинитися на боці зла.
Саме така "мирна" війна відображена у сотнях книг та кінофільмів. Саме так уявляють війну жителі країн, що не воюють.
І коли в Україні, в Ізраїлі чи десь розгортається реальне військове протистояння, закордонні спостерігачі часто намагаються застосувати до нього свій літературно-кінематографічний досвід.
В результаті ми далеко не завжди розуміємо їх, а вони – нас.
Ймовірно, колись – через десятки років – подібний підхід свідчитиме про наше одужання від воєнних травм. Можливо, в майбутньому в українській літературі та кіно також з'являться вороги, гідні емпатії.
Але, живучи під ударами російської балістики та російських дронів, Україна просто не може дозволити собі таку розкіш. Навіть якщо хтось за кордоном уже зараз чекає від наших співвітчизників на щось подібне.
Михайло Дубинянський