Від редакції
За даними Центру економічної стратегії, станом на початок 2026-го року за кордоном перебувало 5,6 мільйона українських біженців від війни. Більшість із них знайшла притулок в Європі, лише приблизно 5% – в США.
Для когось із них легальна можливість розпочати життя за кордоном з чистого аркуша була давньою мрією, хтось цього ніколи не прагнув, але ніхто з них не хотів залишати Україну саме за таких обставин – через війну.
Багатьом із них доводиться жити за кордоном з відчуттям, що ти чужинець і для тих, хто залишився під обстрілами в Україні, і для тих, хто в твоїй новій країні не розуміє, як це бути під обстрілами. Ти кіт Шредінґера, який живе між двома світами – водночас тут, там і ніде.
Цей текст – особиста історія втечі від війни її авторки, яка повернулася до України після чотирьох років у США. Але в різних формах і з різною інтенсивністю щось схоже відчуває багато хто з тих мільйонів українців, яких після 24-го лютого 2022-го розкидало по світу.
"Поїхати туди, звідки не повертаються навіть у мирний час. Вижити, вистояти і… вирватися", – починає вона свою розповідь про чотири роки біженства.
2022. Щур
Я здриснула. Той самий щур, що драпанув з корабля. Це в моїх відчуттях. Зрадниця і боягузка. Їхала і ридала, що кинула Одесу, що була сильною і спокійною, як арматура, на початку і повністю роз'їхалася на 44-й день війни. Рвонула з космічною швидкістю 8-го квітня. Після розтерзаних дітей у Бучі я не могла дивитися на своїх. І думка, як струм у голові: "Запізнишся, запізнишся… і що робитимеш, якщо не зможеш їх врятувати?".
Я читаю в соцмережах хроніки Каті Ножевнікової з "Корпорації монстрів". І розумію, що моє місце там. Там би я була при ділі, падала і вмирала щовечора, спала і жила в одному одязі, жерла що доведеться і відчувала повноту життя. А так я смикаю ногами, біжу уві сні в протилежні боки водночас – від війни і додому, а прокинувшись, купую гортензію на балкон. Бо тут мені потрібно заново робити дім і вмикати режим Гамлета – "щоб добрим бути, я маю бути жорстоким".
– Мамо, дивись, келихи – як у нас вдома!
– У нас більше немає дому. Немає келихів. Немає сімейних фотоальбомів. Забудьте. У нас є тільки те, що із собою. НЕМАЄ ДОМУ. НЕМАЄ НІЧОГО. Це ціна твого сну без виття сирен.
Правда, сну теж давно немає. Тільки-но заплющуєш очі, з темряви випливає риба-чорт, яка схожа на твоє почуття провини, з ліхтариком над пащею, щоб підсвітити все, що ти забула. І жере тебе заживо.
Щоночі ми зідвзонюємось із подругою. Як біженки. Ми поїхали, вона – 24 лютого через годину після того, як почалося. Більше доби просиділа в машині, набитій своїми і чужими дітьми, в заторі на кордоні з Молдовою, пісяла в пляшку з-під соку.
Я – на 45-й день війни. Вона – поспіхом, із трусами, шубою і незрозумілим набором усього, що вмістилося в сумки. Я відносно розумно, на двох машинах із дітьми і чоловіком, який старший за призовний вік.
"Ти уявляєш, усі так роблять, – каже вона. – Усі жінки. Усі, хто поїхав, до кого ти дотягуєшся дзвінком або повідомленням. Коли отримали притулок – орендовану квартиру, кімнату або ліжко в шелтері, усі купили квіти. Самі. Пішли в магазин і купили". Я відповідаю: "Тому що квіти у вазі – це дім і свято". Ми так позначаємо, що зупинилися. Квіти, бо вони як раніше. Це маркер того, що добре.
Я пошепки зізнаюся, що другий місяць не знімаю чорного худі, в якому приїхала.
Вона теж. Одяг говорить, хто ти, а тут ти – ніхто. Чистий аркуш, tabula rasa.
Мене намагалася розважити місцева знайома: "Надягни, ти жінка. Ну поміряй".
Я надягаю спідницю і йду до примірочної ридати – навіщо мені спідниця? Куди я в ній піду? Я тут ніхто, а вдома – зрадниця, яка злякалася і втекла. Мої кодекси і закони летять шкереберть, і я плачу в примірочній у тій клятій весняній спідничці. Я її не гідна. Я – порожня оболонка, яйце, Хитун-Бовтун, що впав зі стіни і закотився в Атлантичний океан. У мене стерлося все, включно з відбитками пальців, які 10 хвилин не могли зняти в аеропорту.
2023. Вагітна від війни
Біженство – це як носити дитину від ґвалтівника. Той жах не закінчився. Він усі ці місяці продовжує бути в тобі. Їсть тебе зсередини, ворушиться, ти прив'язана до нього пуповиною.
Ти здригаєшся і стискаєшся від чергових обговорень у соцмережах. Звичайно, добре тобі, у тебе нове життя – так думають ті, хто залишився вдома. Все чесно, вони мають рацію – їх бомблять, їм страшно, а тобі – вже ні, бо в тебе тепер є нове життя. І тебе від нього нудить вранці. Це називається токсикоз.
Тепер у тебе тільки два стани – ти або не можеш дивитися на їжу, або запихаєшся.
Затикаєш тістом, цукром і картоплею крик, який рветься назовні. Ти тепер із тавром, цей сором не сховати і не витравити. З іншого боку, Бог навіщось саме тебе нагородив цим "новим життям".
Нове життя росте в тобі і ворушиться. Не дає забути ні на хвилину, хто тепер ти, звідки і чому.
Тобі не соромно скаржитися? Що ти плачеш? Тебе ж не бомблять щоночі. Теж мені жертва – сама поїхала, ніхто не тягнув.
Перший період адаптації в чужій країні триває близько року. Точніше – 9 місяців. Коли минають чотири з п'яти стадій горя. Коли твій сором перетворився на струп, а риба-чорт твоєї провини стала майже домашньою твариною, і тобі вже майже все одно, що скажуть, але до прийняття ти ще не дійшла.
І не повернутися додому, де на тебе дивитимуться як на повію. Герої – ті, хто залишилися, а ти захотіла сховатися. Ти виправдовуєшся перед дзеркалом у ванній – ти була надто слабкою, їх було надто багато, ти намагалася чинити опір, але воно було сильніше. А дзеркало відповідає: "Брешеш, ти просто злякалася смерті і здалася. Ти не старалася. У тисяч вийшло, у тебе – ні".
Через 9 місяців у тебе починаються тренувальні перейми – це коли більше, ніж додому, ти хочеш… померти, але поки не можна.
Поїхати не можна залишитися.
У кожному медзакладі тобі дають анкету щодо психічного здоров'я. Чи буває вам сумно? Чи не спадає на думку скоїти суїцид? Чи є у вас безпричинні спалахи сліз або гніву? Скільки разів на тиждень ви вживаєте алкоголь?
У тебе джекпот – 10 із 10. Але ти всюди пишеш: ні. Бо психолог посадить тебе на пігулки, які через пару місяців ти не зможеш отримати. Безкоштовна страховка закінчиться, а запис, що у тебе проблеми з головою, залишиться назавжди.
Махаємо і усміхаємося, як пінгвіни в мультику "Мадагаскар". Як добре, що жодному лікарю до тебе немає діла. Він навіть не дивиться на тебе і не бачить твій живіт, що розпирає, і опухлі очі.
Але залишилося зовсім небагато. Ти з надією і жахом чекаєш цей день, який ніяк не настає, а ти вже ледве волочиш ноги і задихаєшся ночами, і молишся, щоб ЦЕ СКОРІШЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ.
І ось, у найневдаліший момент, пологи – це як смерть – не буває вдалого моменту, в якійсь із черг біля каси супермаркету народжується на світ це "нове життя". Ти дивишся на безпорадний галасливий клубок, який нарешті з тебе вийшов. Ти стікаєш кров'ю і спогадами. Про дім, про біль, про наругу, про все втрачене і вимазане брудом і кров'ю назавжди. Але тобі легше. І в цьому новому безпорадному житті рівно половина тебе. Якщо не більше. Ти із себе і чорного насіння війни, як мушля, побудувала цю червону безпорадну істоту з розчепіреними руками і беззубим ротом. Вона дивиться на тебе. Це – нове життя біженки. Воно тепер твоє і залежить тільки від тебе.
І ти на рівні інстинкту самиці притискаєш його до себе і намагаєшся любити попри все. Це нове життя в чужій країні, якого ти не просила і не чекала.
2024. Рожеві окуляри
Притча про сліпих і слона – це про понаїхавших і Нью-Йорк.
Сліпі підійшли помацати слона. Хтось обмацав ногу, хтось бік, хтось дотягнувся до вуха, а хтось до хвоста. Потім поділилися враженнями. Усі були праві й побилися, бо ніхто не зміг зрозуміти повну картину.
Я починаю обіймати "слона" по островах і районах. Мій перший, еталонний і визначальний – це Бруклін. Він за площею і кількістю людей як чотири Одеси. Ми живемо в благополучній чорній частині – Флетбуш (є ще лакшері – біла і неблагополучна чорна). Пряничні будиночки, як у серіалах, і поруч старі цегляні висотки з пожежними драбинами, як у "Сніданку у Тіффані", "Привиді" і ще мільйоні фільмів про "ту саму Америку".
Перше, друге і постійне відчуття, що я, повернувшись на сім годин назад і опинившись на протилежному боці землі, знову потрапила на одеську Молдаванку, яка з жебрацько-кримінальної раптом стала майже елітним і дорогим центром міста.
Сміття на асфальті, проте всі собачники з пакетиками для какашок. Півтора мільйона генделів на два пластикові столики з мексиканською, індійською, африканською, єврейською, китайською кухнею і скульптурно красиві ЗСЖники в бігових кросівках, які лавірують між кілотоннами чилі й піцами, з яких можна віджимати жир.
Я не знаю, як передати загальний стан внутрішньої свободи і якогось Вавилона, де є місце всім і всьому. Можна ходити в 3D віях, стразах і мікрошортах, можна в повноцінній паранджі з поштовою проріззю для очей, можна в кошерній перуці, панчохах і довгій спідниці в сорокаградусну спеку, можна в піжамних шортах, можна пофарбувати сивину в синій і рожевий смужками. Ніхто навіть не подивиться. У будь-який час доби в будь-якому місці.
Я крадькома підглядаю і милуюся. Наприклад, індійською жінкою з червоною цяткою на лобі, діамантом на крилі носа, сарі на вісім обертів і "найками" останньої моделі з-під розшитого подолу.
У провулку-тупику на другий день після нашого нічного прибуття черговий по району чорний дідусь на стільчику:
"О, маммі, з приїздом, а ти сьогодні вже краще виглядаєш!".
У будинку навпроти дві культурні жінки ввечері виходять із келихами і двома пляшечками вина в пакетах, щоб зайвий раз не вставати. Тут же носяться натовпом різнокольорові діти і стукають м'ячем (по голові собі постукай!) під завивання сусідського собаки.
У цьому чарівному регтаймі ритм задає сабвей за бетонним парканом. Цілодобове тудух-тудух взагалі не дратує. Може, тому, що вулиці пахнуть травою. Марихуана тут легальна. Поруч величезний парк, де рисачать велосипедисти і незадоволені пішоходи вистрибують з-під коліс.
На світлофорі в когось із підлітків гримить колонка і сторонні дами елегантного віку з дупою, як у Нікі Мінаж, починають виконувати тверк, для зручності вийшовши на дорогу, щоб кормою не знести сусідів. І це теж нормально
На розі Лінкольн-роуд і Флетбуш – дорожні роботи. Там постійно стоїть величезний двометровий темношкірий хлопець, тримає знак "стоп" і щоразу пробиває мене до сліз своєю усмішкою. Він справді щиро усміхається, бо зупинився на рівні розвитку п'ятирічної дитини, але його не ховають удома і не тому, що black lives matter, а тому, що всі мають права і можуть бути потрібними. І він завзято відпрацьовує – старанно, як хоругву, тримає знак і кожному перехожому радісно бажає: "Have a great day!". Він дуже важливий. Він на своєму місці.
"Привіт! – кричать тобі через тиждень місцеві пацани в золотих пластикових ланцюгах. – Ну шо ти? Як ти?".
Шо я? Привезла в Нью-Йорк свою культуру. Сраний Ноїв ковчег із біполярною хитавицею.
Насіння моєї культури не сіється на місцевий асфальт. Точніше, його зносить вітром, як публікацію у фейсбук-стрічці: три дні – і всі забули. Народ забиває цвяхи і прив'язує стрічки, щоб утриматися: king of tandur, best Carribien style, Deli market.
Приватні будинки при всій уніфікації прикрашають теж у дусі традицій. Автентичні американські багатії з передмістя – кущами гортензій і дорогими вінками, італійці – статуями Діви Марії у дворі, а китайці віддають перевагу важкому цвинтарному люксу – штучним квітам неонових кольорів і блискучим нікельовано-хромованим огорожам і ґратам на вхідних дверях.
У найуспішніших – багато сяючої гранітної крихти напоказ: наприклад, круті сходи і стовпчики з кулями біля входу. Піднімаючись поглядом, чекаєш не ґанок, а вертикальну цвинтарну плиту з піскоструминним зображенням "Мерседеса" в хмарах і підписом "Толяну від братви".
Будинки наших теж одразу видно: жодного хиткого сайдингу або невиправдано дорогої облицювальної цегли – тільки "короїд".
Але є ті, хто закохався і розчинився в країні і Нью-Йорку. І, як усі неофіти, прагнуть стати най-самими патріотами. Напевно, вони найщасливіші.
Але ти все ще як кіт Шредінґера – і тут, і там, і вже / поки ніде одночасно, і пишеш у голові довгі філософські тексти на тему "Дао прибиральниці" або "Шлях самурая зі шваброю".
Американська стратегія успіху співзвучна християнській доктрині "стукайте – і вам відчинять". Активно пропонуйте себе, наполягайте, нав'язуйтеся. Мій внутрішній інтроверт від таких перспектив стукає головою об стіну. А відмінниця із задньої парти продовжує тягнути вгору руку: "Можна я?! Можна? Запитайте мене!". І намагається внести стоп'ятсоту рацпропозицію щодо роботи соціального центру для пенсіонерів: "А давайте зробимо театр? А костюмовану фотосесію? А газету? А майстер-класи із сучасного мистецтва?".
Моя жага приносити користь, де не просили – як спонтанна ерекція у громадському транспорті – справа хороша, але місце і час підкачали. І всім учасникам ніяково.
Але є і хороші новини. Тут на співбесіді не можна питати вік у повнолітніх. І так, ти знову ніхто, але, як у 18, всі можливості і шляхи відкриті, і це реально тримає на плаву.
У християнстві один із семи смертних гріхів – гординя. У маленькому провулку Флетбуша я, як драконоборець, добиваю ногами свою.
І все частіше думаю, що моє життя – це не роман, а сюжет латиноамериканської мелодрами з 90-х. Такий прямолінійний – про бідну, але працьовиту провінціалку, особливо коли з метро-картки списали 2,75, с*ка (тільки не думати і не переводити в гривні!), а турнікет не відкрився. Я його перестрибую і сміюся над собою.
Поки ти смієшся – ти виграєш, а мелодрами для домогосподарок продаються краще за артхаус.
2025. Гонка з перешкодами
Нью-Йорк – це рай для адреналінових наркоманів. Доза збільшується щодня. Не треба стрибати з мосту або підкорювати гори. Спробуй, підкори той сяючий острів Мангеттен за Бруклінським мостом. Та хоча б знайди без кредитної історії житло в оренду.
О, мій творець Нью-Йорк, я твій Франкенштейн, зібраний з мішка травм еміграції, безмозкий і без'язикий труп, прибитий до пустельного собачого пляжу Плам-Біч. Твій електрошокер із громовідводу вежі Стейнвей щоразу підриває мене о 6 ранку, о 5 ранку, о 4 ранку…. До нашого знайомства я не знала, що о третій годині ночі можна потрапити в нескінченний затор.
Як найбезжальніший коуч, ти вимагаєш щодня: вище, більше, швидше, краще. Я – та сама адреналінова, ловлю твої виклики, як собачка – м'ячик у Центральному парку: "Чого витріщилася? Ти що, всього досягла?".
І ти знову мчиш стрімголов із болем у правому боці, як у недосвідченого бігуна, зриваючи дихання, задихаючись від образи і злих сліз, щоб рвонути о 4 ранку і побачити світанкове червоне сонце. Ти вихоплюєш на ходу трофеї, як у тирі, і відкидаєш досягнуте вбік, бо на горизонті маячить новий приз.
Я ніколи не знала, що можу мчати з такою швидкістю. Я вмираю від втоми щоніч і смикаю ногами уві сні, продовжуючи цю гонку з перешкодами – перестрибую через страховки, правила, нові рівні, етикет, еміграційних адвокатів, small talks і різницю між британською та американською мовами, між сходом і заходом.
Мені пощастило – декораторський бізнес відкриває двері і лобі, яких у житті не побачиш із Брукліна. За перші пів року роботи в івент-агентстві я побачила більше світанків, ніж за все минуле життя, і встигла побувати в таких "конча-заспах", куди тебе в житті не пустили б. Але ти везеш свято і повітряні кульки разом із плюшевими ведмедиками, квітами, гойдалками і потягами для десертів – і відкриваються всі двері: від будинку амбасадора Шанель до сефардської синагоги.
Я розтягнула шлунок і внутрішню ємність сміттєвою їжею і кришталевими амбіціями. Я ніколи не дозволяла собі стільки хотіти і ніколи не встигала стільки робити до знайомства з тобою, Нью-Йорку. І все одно щовечора, щомісяця і щороку, підбиваючи підсумки, ми обоє мною незадоволені: ти хитаєш головою і знову дістаєш шприц з голкою Крайслер-білдинг. І моїми венами неоновою дорогою, нейронною сіткою розливається новий допінг, а риба-чорт привітно вихляє хвостиком – їй знову перепадає солодкий шматок.
Як Пакман із відеогри, я ковтаю твої бонуси і чую звук батареї, що сідає… наскільки мене ще вистачить бігти поруч із тобою?
2026. На виліт
Діагноз поставив не лікар, а візовий офіцер під номером ХМ0205.
Коли у 50 дізнаєшся, що тобі залишилося максимум пів року, ти не пускаєшся берега, як у 20. Ти закриваєш справи і рахунки, щоб не тягнути хвости і не створювати проблем тим, хто залишився. Ти складаєш список, що хочеш побачити на прощання. І в мене першим і, мабуть, єдиним у списку був мюзикл "Чикаго".
Проплакавши сім годин над відмовою і у візі, і в продовженні підтримки за програмою захисту українців у США, а отже, і в праві легально працювати, перевіривши тисячу разів онлайн-листування з еміграційною службою, ти розумієш, що тепер твій чоловік – професійний електрик, який платить податки, тут до першої зустрічі з людоловами з імміграційної служби. Вони перекривають виходи метро в годину пік і гальмують чоловіків у робочих черевиках. (Найвигідніші будівельники – це нелегали, які працюють за кеш).
А ти занадто вдало вибудувала офіційний бізнес з американцями, а отже – податкова схопить тебе на першому платежі після закінчення терміну дозволу на роботу.
Із приходом Трампа українців виштовхують зі США як спаршивілого собаку, який зайшов погрітися в під'їзд: тупотять, шумлять – руками не чіпають, але залякують так, щоб сам звалив.
Документів, щоб перебувати тут легально, більше немає. Час рухатися далі, викинувши на смітник усі смішні скарби з блошиних ринків, які ти наївно збирала як символ домашнього затишку. Все, що ти можеш – звалити сама, не чекаючи депортації.
Роман із Нью-Йорком добігає кінця, але хімія між нами ще не закінчилася. Правда, за всі ці роки моїх зусиль я так і не домоглася взаємності. Я живу з холодним нарцисом. Варто нам зблизитися, і він відсторонюється, встромляючи між моїми жадібними губами і своїм бетонним торсом черговий папірець із рахунком. Я надто доросла тітка, щоб постійно завойовувати твою любов, мій понтовик, позер, геній і примхлива розпещена мамина синочка.
Із надбань – довела навіть не всім, а собі, що змогла вижити і зробити те, чого ніколи не робила. Підписати контракт із літературною агенцією, написати два романи, створити декораторський бізнес з нуля і продати його за три тижні. Мити унітази, надувати кульки, мчати хайвеями на новенькій машині, дивом вижити в страшній аварії, ридати від краси біля Ніагарського водоспаду. Різко постаріти, заробити окуляри і клімакс, набрати 20 кілограмів життєвого досвіду.
Мені вдалося все, крім документів. І я несу в собі скляну снігову кулю з твоїми мостами і нашим спільним фото. Я вибудувала себе заново тут, як хмарочос на розі 18-ої і 5-ої авеню, і можу рухатися далі.
Привіт, нове життя через 4 роки. Знову все з нуля.
P.S.
А потім ти прилітаєш в Одесу на тиждень – закрити справи, що залишилися, і нарешті побачити своїх. І вперше за 4 роки нарешті спиш, як у дитинстві. І виття тривог і будинок, що здригається від вибухів, тебе не будять.
А вранці розумієш – вижити можна всюди, але ти більше нікуди не поїдеш.
Юлія Верба, для УП