"Активне дієслово". З чого можна зробити перемогу, якої ніхто не обіцяв

Трилогія "Активне дієслово" про те, з чого можна зробити перемогу, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Частина 1.

Двадцять третього серпня о п'ятій двадцять сім ранку з харківської студії під землею (бо сьогодні нагорі в Харкові ефірів не ведуть) пішов перший акт марафону, який ми назвали "Від Ранньої Зорі".

Шістнадцять годин і тринадцять хвилин прямого ефіру йшли за сонцем зі сходу на захід, через чотирнадцять земель і шість студій, від Слобожанщини до Карпатської дуги: понад п'ятдесят поетів, музиканти, історики, люди, які катають труби в Дніпрі, шиють у Херсоні й тримають там бібліотеку і театральний фестиваль. Херсон нам знімали місцеві, бо послати туди знімальну групу ми не наважилися, Таврію і Крим вели з Києва й казали про це в ефірі прямо.

Я продюсував цей проєкт і можу засвідчити дві речі: жоден наказ не зібрав би його в одне ціле, і жодна людина з тих кількохсот, які його зробили, не змогла б зробити його сама.

Дієслово

"Переможемо". Українська мова влаштувала це слово так, що його не вимовиш, не включивши себе: підмет зашито в закінчення, і "ми" звучить навіть тоді, коли його не написано. Доконаний вид, майбутній час, перша особа множини: граматика зобов'язання, у якій немає жодної гарантії. Перемога нам доступна, хоч ніким не обіцяна, і її доведеться виривати зубами.

Поруч живе інша граматика, і я чую її щодня: "коли все закінчиться", "коли нам дадуть", "коли нас візьмуть", "війна закінчиться". У цих реченнях підмета немає або він чужий, війна в них закінчується сама, як дощ. Точнішого опису поразки я не знаю: речення про власне майбутнє, у якому тебе немає серед підметів, а ти стоїш у давальному відмінку й чекаєш, як на зупинці.

Що в нас є

Це перша з трьох колонок про активне дієслово: тут про те, з чого можна зробити перемогу, далі про те, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Почну з того, звідки я беру впевненість, що це дієслово нам до снаги. Речей чотири, і кожну я приміряв на себе, як у приміряльні з американського кіно: багато що виявилося на виріст, а дещо з позначкою "після спортзалу".

Перше: горизонталь.

Ми вміємо збиратися без команди згори й діяти разом на користь, якої ніхто не замовляв.

Про нас довго й переконливо розповідали, що де два українці, там три гетьмани, і цей дотепний наратив виправдовує багато кого, зокрема тих, хто його повторює. Проти нього свідчить довга низка, від козацької ради, яка скидала гетьманів, і конституції, написаної 1710 року в Бендерах людьми, які щойно програли, до Майдану, де за кілька днів без жодного наказу з'явилися кухня, лікарня, охорона й бібліотека.

Але найпереконливіший свідок зовсім буденний: у робочому чаті на шістдесят людей ближче до першої ночі з'являється посилання на банку з трьома рядками підпису, ніхто не призначає старшого, ніхто не питає, чи має право той, хто скинув посилання, збирати гроші від імені всіх, і до ранку під ним стоїть слово "закрито". Марафон, з якого я почав, зроблений тим самим умінням, тільки на шістнадцять годин і чотирнадцять земель. Воно живе в нас як пам'ять рук.

Відкрите питання: Чому ті самі люди, які за ніч закривають збір на мавік, роками не можуть зібрати ОСББ у власному під'їзді? Що вмикає нашу горизонталь: довіра чи тільки смерть у дверях?

Друге: людяність.

Її я довго називав неправильно. У двадцять третьому, коли ми возили країною фільми проєкту "Міста та їхні герої", я впевнено казав журналістам, що людяність стала нашою надпотужною силою, називав її унікальною властивістю українців і не раз повторював, що цю силу в нас розбудила війна.Усі ці слова я забираю. Війна нічого в нас не розбудила, вона тільки забирає сили, близьких і роки. А те, що я бачив, було в нас і до лютого: жінка на вокзалі тримає чужу дитину, поки мати шукає документи; провідник пускає у вагон кота без квитка й переноски; хлопець із сусіднього під'їзду щосуботи носить воду на п'ятий поверх двом бабусям, бо ліфт не працює третій рік. Людяність тут означає напрямок буття, який людина обирає щоранку, і той, хто сьогодні вже не має сил нікого тримати за руку, не стає від цього меншим.

Унікальною вона теж не буває: у більшості політичних націй Європи людяність та сама, тільки спить. Приспала її інституційна спроможність, тільки треба уточнити, яка. Токвіль попереджав ще 1840 року: опікунська влада звільняє громадян від клопоту думати, і вона, за його словами, "не ламає волі, але розм'якшує її, згинає і спрямовує". Наприкінці двадцять третього воювати за свою країну були готові тридцять два відсотки громадян ЄС. Тільки винна тут не турбота.

У Швеції, Фінляндії й Норвегії, найщедріших державах світу, у схожому опитуванні країн НАТО воювати готові близько двох третин, бо там людині лишили справу: службу, резерв, запаси на сімдесят дві години. Нас ніхто цим умінням не ощасливив: війна і слабка держава забрали в нас ліфт, і ми згадали, що маємо ноги.

У Європі ліфт працює, і я заздрю цьому без іронії, проте слабкі ноги видно того дня, коли він зупиняється, і для Європи цей день, видається, настав. У них Республіка, в якій заснув Степ, у нас Степ, який ніяк не збудує Республіку: одна задача з двох кінців.

Відкрите питання: Як збудувати ліфт і не розучитися ходити сходами? Фінам це вдалося. Що вони для цього зробили, і чи вистачить у нас терпіння це повторити?

Третє: право сказати "так не працює".

Чимала частина наших воєнних рішень народилася з цієї фрази, сказаної в гаражі, у бліндажі чи на нараді, і ніхто не питав, чи має той, хто її сказав, відповідну посаду.

Морські дрони, яких кілька років тому не було в жодному довіднику озброєнь, змусили флот, заснований іще Потьомкіним, піти із Севастополя до Новоросійська.

Від чесного "так не працює" до нового рішення ще далеко, потрібні перевірка, фахівці, виробництво й гроші, але без цих слів шлях навіть не починається, і слухняна команда сумлінно відтворює невдалий результат. У нас це право ще є, але розподілене воно нерівно: на площі, у гаражі й волонтерському чаті працює, а в теці з рапортом часто ні. Про ціну незручної доповіді у війську я писав тут 7 вересня.

Відкрите питання: Скільки разів за цей рік у вашій команді, компанії чи підрозділі сказали "так не працює" і скільки разів за це покарали? Хтось веде цей облік?

Четверте: тертя двох сил.

Про Степ із його вольницею і Республіку з її формою, радою й писаним правом я докладно писав тут у серпні. Зараз скажу лише, навіщо нам їхня щоденна сварка: вона гріє культуру, де на нараді можна спитати "а чого ми взагалі робимо це так?" і не стати зрадником. Там, де одна з двох сил перемагає остаточно, лишається пустеля або казарма. У нас поки не перемогла жодна.

Відкрите питання: Степ у нас має тисячі облич. Хто персонально відповідає за Республіку?

Дзеркало

Тепер чесно про ворога. Ця система величезна й терпляча: вона вміє масштабувати, примушувати, купувати чужі рішення, і за ці роки навчилася воювати краще, ніж у перший. Зручно думати, що одного вона не вміє і не купить ні за які гроші: людини, яка діє від власного імені. Я сам так думав, і це щонайменше наполовину неправда.

Самостійна, рішуча й винахідлива людина цілком здатна працювати на зло, і таких людей у російській армії вистачає. Ця армія вчиться: уже в травні двадцять третього року дослідники британського інституту RUSI описали, як вона змінила роботу артилерії, інженерне забезпечення й тактику піхоти. Жорстка вертикаль швидко збирає ресурси, помічає вдалі рішення, зокрема наші, і розмножує їх на всю армію.

Тому свою впевненість я звужую до одного місця. Така система погано вчиться там, де для виправлення помилки треба визнати, що помилився начальник, якого не можна критикувати, або що хибною була мета, яку він поставив. "Три дні до Києва" вона не виправила досі, бо виправити означало б назвати автора.

Відкрите питання: Якщо вони вчаться всього, крім цього, що лишиться від нашої переваги того дня, коли ми самі заборонимо собі називати помилки начальників? І чи не наближаємо ми цей день щоразу, коли караємо того, хто приніс погану новину?

Міра

І п'яте, яке не можна поставити в ряд з чотирма, бо воно проходить наскрізно через кожну з них. Ці чотири переваги без міри перекидаються у власну протилежність або всихають, як м'яз у гіпсі: горизонталь стає отаманщиною, людяність потуранням і звичкою бачити в собі жертву, право заперечити свавіллям, тертя двох сил пустелею або казармою. Уміння щоразу заново знаходити живу міру тоді, коли знання неповне, а діяти треба сьогодні, я називаю софійністю. Починається воно з чесного "не знаю, коли і як, але шукаю", і в цьому реченні, зауважте, підмет теж на своєму місці.

Відкрите питання: Як відрізнити живу міру від раціоналізації власного інтересу, яка чудово вміє говорити мовою міри?

Чим вистояли і чим переможемо

Вистояли ми переважно Степом: поривом, довірою, вмінням зібратися за ніч. Але щоб перемогти, потрібна Республіка, яка робить вчинок повторюваним, як розклад поїздів, і незалежним від того, чи знайдеться сьогодні герой.

Герой — взагалі погана одиниця планування. Слово "незамінний" ми вживаємо як похвалу, хоча воно повідомляє про вразливість: справа, яка тримається на одній людині, закінчиться разом з її силами. Тому до кожної організації, якою я захоплююся, і до кожної, яку заснував сам, я тепер ставлю одне запитання: чи стає в ній із часом більше людей, здатних компетентно взяти відповідальність.

Перевести Степ у Республіку, не вбивши Степ як основу нашої творчої енергії стартапів та сміливих експериментів, стане для нас найдовшою перевіркою на міру, довшою за саму війну. І головне запитання для мене сьогодні звучить інакше, ніж у лютому двадцять другого: чи зможемо ми перетворити те, завдяки чому вистояли, на систему, завдяки якій переможемо.

Усе сказане стосується того, з чого можна зробити перемогу. Де вона вирішується, видно гірше. Війна, яку ми бачимо у зведеннях, іде лише на верхньому поверсі будинку, у якому їх п'ять, і спускатися ними ми будемо наступного разу.

Чотири твердження, з якими я запрошую сперечатися:

1. "Переможемо" означає зобов'язання; прогнозом це слово не буває.

2. Війна нічого в нас не розбудила і жодної подяки не заслуговує.

3. Наша перевага над Росією звужується до одного: у нас помилку начальника ще можна назвати вголос, і ця перевага не гарантована навіть у нашому власному війську.

4. Вистояли ми Степом, а перемогти зможемо тільки Республікою.

Двадцять третього серпня о двадцять першій сорок, коли сонце сіло за Карпатську дугу, ефір нашого марафону "Від Ранньої Зорі" закінчився, і кількасот людей у шести містах вимкнули мікрофони, змотали кабелі й пішли спати. Росії того дня ніхто з них не переміг. Вони прожили один день як підмет. Наступного ранку в тому самому робочому чаті з'явилося посилання на нову банку з іншими трьома рядками підпису, і під ним уже стояли перші перекази від людей, яких я ніколи не бачив. Так це дієслово виглядає зблизька.

Денис Блощинський, продюсер національного культурного марафону "Від Ранньої Зорі"