"Активне дієслово". П'ять поверхів, або розповідь про те, де ведеться ця війна і де її програють без жодного росіянина
Трилогія "Активне дієслово" про те, з чого можна зробити перемогу, де вона вирішується і де живе війна, коли її не видно. Частина 2.
У січні двадцять третього російська ракета зрізала під'їзд дев'ятиповерхівки в Дніпрі, і вся країна побачила жовту кухню: шафки, стіл, усе, що лишилося стояти над проваллям, ніби хтось зняв із будинку стіну, як знімають її з лялькового будиночка, щоб показати, як там живуть. Ми тоді дивилися на кухню. А я відтоді думаю про сам розріз, бо війна рідко дає побачити себе збоку, поверх за поверхом, і ще рідше ми дивимося нижче від того поверху, в який влучило.
У цієї війни п'ять поверхів, і на кожному є своя поразка. Що глибше поверх, то вона тихіша: на конвенційному її видно з вікна, на інформаційному від неї втомлюються, на когнітивному нею пишаються, на семантичному її не помічають, на онтологічному вже нікому помічати.
У попередній колонці я писав, з чого можна зробити перемогу. Тут я хочу помислити про те, де вона вирішується. Конвенційна війна, з окопами, дронами й артилерією, займає лише верхній поверх, і перемога нагорі може бути тільки відлунням перемоги внизу. Перемогу на кожному поверсі можна описати, не сказавши жодного слова про переможця: досить подивитися, що стається з переможеним. Так зникає спокуса тріумфу і з'являється спосіб перевірити себе, бо чотири з п'яти поразок можна зазнати без жодного росіянина. Запрошую вас прогулятися згори вниз, сходами, бо ліфт у цьому будинку не працює.
Конвенційний поверх
Конвенційна війна єдина, в якій поразку видно з вікна: чужий прапор на адміністрації, нова лінія на карті, підпис під актом. І тому єдина, з якої можна повернутися: у переможеного лишається дата, а до дати завжди можна повернутися. Слово "тимчасово" в реченні "тимчасово окупована з 2014 року" тільки здається канцелярським. Воно піднялося сюди з найнижчого поверху і каже, що той, хто ставить дату, нікуди не дівся. Наша перемога тут: коли дата з таблички стає датою в підручнику.
Відкрите питання: Як довго слово "тимчасово" тримається без дії? І хто в нас відповідає за те, щоб воно не вицвіло?
Інформаційний поверх
Інформаційну війну виграють того дня, коли переможений втомлюється перевіряти. Відтоді він вірить або всьому, або нічому, і в обох випадках робить те, чого від нього чекали: біжить, коли крикнули "здали", і сидить удома, коли сказали "все вирішено без вас". Він живе за чужим годинником і називає це "бути в курсі". Дослідники RAND ще 2016 року описали російську модель як пожежний шланг брехні: багато каналів, великий обсяг, швидкість, повтор і жодної потреби в узгодженості між повідомленнями, бо переконувати ніхто й не збирався, досить виснажити. Цей поверх найчастіше програють зсередини. Коли своя влада бреше "заради користі", довіра осідає поверхом нижче, і звідти її вже не піднімеш пресрелізом. Наша перемога тут: коли перевіряти не набридло, і свій день розписуємо ми самі.
Відкрите питання: Скільки разів нам збрехали "заради користі", і хто порахував, у що це обійшлося поверхом нижче?
Когнітивний поверх
У когнітивній війні переможений робить те, що потрібно переможцю, і вважає це власним рішенням; йому навіть лишають гордість за самостійність. Шлях туди завжди той самий: спочатку він перестає вірити сусідові, потім інституції, потім власному судженню, і коли вже не вірить нікому, вірить тому, хто говорить упевненіше. Суспільство, яке нікому не вірить, перестає бути суспільством, лишається натовп, а натовп можна вести.
У радянській теорії це називалося рефлексивним управлінням: супротивнику підсовують засновки, щоб він "сам" дійшов потрібного висновку. Робочі засновки відомі: "всі крадуть", "нічого від тебе не залежить", "вас здали", фронт проти тилу, ті, хто виїхав, проти тих, хто лишився. І тут теж буває поразка без росіян: "зрада" як рефлекс на будь-яку новину і звичка думати про себе через те, що з нами зробили. Кожна з цих звичок робить роботу рефлексивного управління безкоштовно. Цього літа суспільство скоригувало державу без барикад і без казарми, і це перемога на цьому поверсі, хоча тоді ж було видно і його поразки. Наша перемога тут: коли можна не вірити уряду і вірити сусідові, і обидві речі одночасно.
Відкрите питання: Кому я сам за цей рік перестав вірити без жодної причини, крім утоми?
Семантичний поверх
Семантична війна тим і відрізняється від усіх інших, що після неї не лишається переможених. Той, хто програв, не сідає підписувати капітуляцію, він просто одного ранку прокидається з чужою картою в голові, ходить по ній як по своїй і щиро дивується, звідки беруться ті, хто досі ходить по іншій. Ми знаємо цей стан під власним іменем: Маланюк назвав його малоросійством, коли людина думає картою переможця і вважає це власною розсудливістю. "Спецоперація", "воссоединение", "денацификация", "киевский режим" працюють як картографія, лайки в них найменше. У квітні двадцять другого РИА Новости опублікувало статтю Тимофія Сергейцева про те, "що Росія має зробити з Україною", і там семантичний поверх переведено в план заходів: перейменування і "перевиховання".
Вони знають те, що варто знати і нам: чужа карта сама не тримається, її треба обслуговувати щодня, школою, телевізором, церквою, топонімікою. Щойно обслуговування зупиняється, росте залишок: мова за столом, пісня, бабусине слово. З цього залишку починалися дев'яносто перший, дві тисячі четвертий і чотирнадцятий. Стаття 2021 року про "один народ" на кілька тисяч слів сама це доводить: про карту, яка тримається без підпорок, стільки не пишуть. Поразка без росіян тут найтихіша: карта союзників, прийнята як дипломатія, з її "конфліктом", "обома сторонами", "заморозкою" і "землею в обмін на мир". І власний імпорт: коли ми сперечаємося з їхніми визначеннями замість давати свої, ми вже ходимо їхньою картою. Наша перемога тут: коли слово "мир" у нашій мові визначене нами, а їхні слова про нас звучать перекладом.
Відкрите питання: Чиїми словами написані наші власні стратегії й переговорні позиції? Хто в країні відповідає за словник, яким ми говоритимемо про мир?
Онтологічний поверх
В онтологічній війні переможеного не буває з іншої причини: його вже нема кому бути. Він не тікає і не здається, він розчиняється: діти носять чужі імена, могили підписані чужими словами, і за два покоління його нема кому шукати. Переможець отримує порожнє місце і сам розповідає, що там ніколи нікого не було. На цьому поверсі вирішується, чи визнаєш ти іншого суб'єктом, і чи людина для держави господар чи витратний матеріал. Питань тут два, і їх легко сплутати: чи ми є і заради чого ми є. По першому б'є Імперія. По другому б'ють утома і чужі формули на зразок "заморозки", які нашого існування не чіпають і лише тихо знімають запитання, навіщо воно.
Імперія працює тут послідовно і давно. Стаття 12 липня 2021 року: "один народ", Україна як "анти-Росія". Звернення 21 лютого 2022-го: Україну "створила більшовицька Росія". Далі ті самі тези дією: вивезення дітей, за яке 17 березня 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на Путіна і Львову-Бєлову, а Конвенція про геноцид 1948 року називає передачу дітей однієї групи іншій актом геноциду; Маріуполь; удари по енергетиці як аргумент "ви не здатні підтримувати власне існування". Рафаель Лемкін, автор самого слова "геноцид", ще 1953 року описав ту саму багатоповерхову операцію в Україні: інтелігенція, церква, селянство, розселення. Терор і текст "вас немає" тут вимальовують один аргумент різними засобами: якщо суб'єкта не можна переконати, що його немає, його треба зробити таким, щоб не було кому не погоджуватися.
І все ж на цьому поверсі Імперія програє структурно, і це варто сказати без зловтішного пафосу. Визнання неможливо здобути примусом: ще Геґель показав, що визнання, отримане від того, кого ти сам не визнаєш суб'єктом, нічого не варте. Імперія хоче від України визнання тези "ми один народ" і вміє добувати його тільки знищенням того, хто міг би визнати. Кожен крок до мети знецінює мету. Тому онтологічну війну неможливо програти частково: доки хтось каже "ми є", вона триває. І виграти її сам переможець не може: визнання, якого він хоче, здатен дати лише той, кого він для цього мусить знищити.
Є ще одне, чого з верхніх поверхів не видно. Політологи давно б'ються над загадкою: війна дорога обом сторонам, чому ж суперники не домовляються заздалегідь, заощадивши кров і гроші? Джеймс Фірон 1995 року звів відповіді до трьох:
- сторони приховують одна від одної правду про свою силу
- не можуть вірити обіцянкам одна одної
- предмет суперечки неподільний.
Третю відповідь він сам вважав рідкісною, бо майже все на світі можна поділити, обміняти чи компенсувати. Онтологічна війна дає той рідкісний випадок: коли одна сторона заперечує існування іншої, предметом торгу стає той, із ким треба торгуватися, і ділити немає чого. Тому формула "земля в обмін на мир" лікує не ту хворобу: вона торгується на верхньому поверсі про те, що вирішується на найнижчому. Ви ж впізнаєте "наш" поверх, чи не так?
Але цей поверх можна програти зсередини, без жодного танка. Онтологія Імперії, "людина як ресурс", заходить через практики. Через мобілізацію, яка бачить план і не бачить громадянина: потреба в мобілізації поза сумнівом, ідеться про її форму, бо держава, яка забирає людину без строку, без пояснення і без поваги, вчить її того самого, чого вчить ворог. Через корупцію як тихе "все одно". Через звичку описувати себе як тих, із ким щось роблять. Через ставлення до ворога, яке копіює ворога. Наша перемога тут: коли питання "а ви взагалі є?" перестають ставити, і діти не знають, що воно колись стояло. Стаття 2021 року доводить, що воно поки стоїть.
Чи держава, яка воює за нашу суб'єктність назовні, зберігає суб'єктність людини всередині? За якими ознаками ми помітимо день, коли перестане?
Відлуння в обидва боки
Поверхи тримають один одного знизу вгору: хто визначає, що існує, той дає імена; хто дає імена, той задає рамки; хто задає рамки, той керує читанням; хто керує читанням, той керує дією. Але відлуння йде і назад. Київ, який не впав у березні двадцять другого, знищив рамку "три дні" і тезу "не існує" швидше за будь-який текст; флот, що пішов із Севастополя, змінив значення слова "Крим" у переговорних кабінетах. І поразка внизу теж відлунює нагорі: людина, з якою держава поводиться як із ресурсом, повертається на фронт ухилянням і апатією. Тому кожне кадрове рішення в армії відлунює на онтологічному поверсі, хоч би яким буденним воно виглядало з кабінету. "Принципи" Головкома про ставлення до людини в строю, про які я писав тут 7 вересня , я читаю як документ цього поверху.
Відкрите питання: Якщо кожне рішення про людей у війську відлунює на найнижчому поверсі, чому ми досі обговорюємо їх як адміністрування?
Міра
Обидві крайнощі, з яких зроблена Імперія, добре видно з цих сходів: фанатик, який знає лад світу і має право нав'язати його іншим, працює на онтологічному поверсі; цинік, для якого нічого не правда і все можливо, працює на інформаційному. Між ними лежить позиція, яку я називаю знанням незнання: моя модель неповна, але від пошуку міри я не відмовляюся. Активне дієслово з попередньої колонки стоїть рівно між фанатиком і циніком: воно нічого не обіцяє, нічого не заперечує і шукає далі.
Найважче питання міри лежить на найнижчому поверсі, і відповіді на нього я не маю: чи вимагає наша власна засада, визнання іншого суб'єктом, визнання суб'єктом ворога? Трибунал потребує суб'єкта; той, кого ми називаємо орком, винним бути не може, бо в нього немає волі. Дегуманізація віддає ворогові те, чого він домагається: скасування суб'єктності як категорії.
Чотири твердження, з якими я запрошую сперечатися:
1. Перемога нагорі лише відлунює перемогу на нижніх поверхах.
2. Чотири поразки з п'яти ми здатні завдати собі самі, без жодного росіянина.
3. В онтологічній війні немає про що торгуватися, тому "земля в обмін на мир" лікує не ту хворобу.
4. Дегуманізація ворога віддає йому те, чого він домагається.
Найбільша небезпека цієї війни лежить там, де її найгірше видно. Територію можна відвоювати, місто відбудувати, армію переозброїти, і навіть жовту кухню в Дніпрі колись хтось відбудує, з іншими шафками й іншим столом. Значно важче (неможливо?) помітити день, коли ми почали називати себе чужими словами, думати чужими рамками та ставитися до власної людини як до матеріалу, який можна витратити заради великої мети. На цьому поверсі не чути вибухів. Тому наша перемога починається раніше за питання про кордон, із твердження: ми є, ми самі визначаємо, що означає бути нами, людина тут суб'єкт, а держава форма нашого спільного життя. Усе інше, слова, рішення, новини, зброя і лінії на карті, продовжує цю відповідь іншими засобами.
І одне запитання я забираю з собою в наступну колонку. Якщо чотири з п'яти поразок можливі без жодного росіянина, то війна живе не тільки у ворогові. Де вона живе, коли її не видно?
Денис Блощинський, продюсер національного культурного марафону "Від Ранньої Зорі"