Переговори з Путіним – про паузу у війні, а не про мир. Імперська Росія в дзеркалі Достоєвського

Російсько-українська війна змушує переглядати не лише політичні уявлення про Росію, а й способи, якими ми читаємо її культуру.

Після 2022 року ця дискусія вийшла за межі університетських кафедр і стала частиною значно ширшого питання: як зрозуміти культуру країни, яка веде проти нас війну, не перетворюючи це розуміння ані на виправдання, ані на просте відторгнення?

У цій дискусії легко опинитися між двома крайнощами.

Перша – захист "великої російської культури" як автономного світу, який нібито не має стосунку до політики. Показовою тут є формула Адама Міхніка, яку він озвучив у розмові із Сергієм Жаданом на фестивалі Бруно Шульца в Дрогобичі: за злочини Путіна не відповідає Чехов.

Для європейської свідомості, сформованої юридичним індивідуалізмом, така позиція зрозуміла: письменник XIX століття не може бути юридично відповідальним за злочини політика XXI століття.

Але юридична відповідальність і відповідальність культурна – не те саме.

Інша крайність – спроба механічно "скасувати" російську культуру: вилучити її з публічного простору і таким чином звільнитися від її впливу. Така реакція зрозуміла як форма психологічного самозахисту суспільства, яке переживає агресію. Але як довгострокова інтелектуальна стратегія вона недостатня.

Книжка, прибрана з полиці, не зникає з історичної пам'яті. Текст, якого ми більше не читаємо, не перестає впливати на світ, у якому ми живемо. До того ж на Заході тотальне табу часто читається як емоційний радикалізм і повертає співрозмовників до зручного міфу про "світлу Росію, яку захопив диктатор".

Тому Україні варто перейти від Cancel до Rethinking – від скасування до переосмислення.

Це не означає повернення російським класикам старих п'єдесталів. Навпаки. Це означає змінити саму оптику читання.

Не запитувати лише: чи величний це письменник? А питати: кого він бачить суб'єктом історії? Хто отримує право говорити? Хто залишається декорацією? Як описується інший – українець, поляк, єврей, кавказець? Які імперські уявлення про світ стають у тексті настільки звичними, що перестають бути помітними?

Це не нова мода, а українська традиція. Шістдесятництво вже давало нам такий урок: коли Іван Світличний перекладав європейських авторів, а Іван Дзюба писав "Інтернаціоналізм чи русифікація?", вони протистояли асиміляції не самоізоляцією від складного світу, а виходом у європейський простір і прямим розбором імперської матриці.

Україна має не просити Європу перестати читати Достоєвського чи Пушкіна. Значно цікавіше запропонувати їй прочитати їх разом з Україною – після 2022 року.

У цьому сенсі російська культура може стати не недоторканним каноном і не об'єктом простого скасування, а матеріалом для критичного дослідження тієї цивілізаційної матриці, частиною якої стала сучасна російська агресія.

Достоєвський для такого читання – матеріал особливо багатий, бо він двоїстий. Романіст, якого Бахтін назвав творцем поліфонічного роману, дав голос навіть тим, чиї ідеї його самого лякали. Публіцист із "Щоденника письменника" – інша справа: там імперська й шовіністична думка звучить без тієї поліфонії, яку Бахтін вважав головною особливістю його художнього світу.

Читати Достоєвського після 2022 року означає тримати в голові обох. І саме тут нам може допомогти Михайло Бахтін.

Людина, якою заволоділа ідея

Бахтін, аналізуючи поетику Достоєвського, запропонував поняття "людини-ідеї" – героя, для якого ідея перестає бути лише переконанням.

Це принципова відмінність. Звичайна людина може мати ідеологічні переконання і використовувати їх для пояснення світу. У "людини-ідеї" відбувається зворотний процес: не людина володіє ідеєю – ідея починає володіти людиною. Вона визначає її спосіб бачити минуле і майбутнє, добро і зло, друзів і ворогів. Реальність стає прийнятною лише настільки, наскільки відповідає ідеї.

Саме тому поняття "людини-ідеї" може бути продуктивним для розуміння того, що відбувається в голові Путіна.

Звичайно, літературний персонаж не є політичним діагнозом. Я користуюся цією категорією вільно: у самого Бахтіна ідея живе діалогічно, між свідомостями, а тут ідеться про випадок, коли діалог зупинено і ідея замикається в монолог. Але бахтінська категорія дозволяє побачити те, що часто губиться в раціоналістичному аналізі кремлівської політики.

Путінська політика дедалі менше нагадує діяльність прагматика, який просто максимізує вигоди держави, як він їх бачить. Її дедалі більше визначає ідея.

Йдеться про особливу версію "історичної Росії", про повернення втраченого імперського простору, про заперечення окремої української суб'єктності, про відновлення особливого статусу Росії у світі.

І тут виникає принципова проблема для західної політичної раціональності.

Якщо політик прагне економічної вигоди, з ним можна торгуватися. Якщо він прагне безпеки, можна запропонувати гарантії. Якщо він прагне території, можна обговорювати територіальні питання.

Але що робити, якщо територія є лише матеріальним проявом історичної ідеї, а поступка іншого сприймається не як компроміс, а як підтвердження його права визначати чужу історію?

Тоді питання змінюється: чи може існувати компроміс із противником, який не визнає твого права бути самостійним суб'єктом?

"Біси": три механізми імперської політики

Якщо шукати літературну оптику для розуміння сучасного російського режиму, то, можливо, найпродуктивнішим текстом Достоєвського є не "Злочин і кара" і навіть не "Брати Карамазови", а "Біси". Саме тут Достоєвський показує, як ідея перетворюється на політичну технологію.

Для сучасного путінізму особливо цікава не одна персонажна аналогія, а трикутник Ставрогін – Шигальов – Верховенський.

Шигальов: система

Шигальов намагається створити логічну модель суспільства, в якій свобода зрештою приводить до тотального деспотизму. Його знаменита формула – рух від "безмежної свободи" до "безмежного деспотизму".

Шигальовщина – це політична технологія перетворення людини на матеріал системи.

У сучасній Росії це проявляється в тому, що громадянин дедалі більше розглядається не як суб'єкт політики, а як ресурс: мобілізаційний, економічний, демографічний, інформаційний. Держава не повинна переконувати громадянина. Вона повинна ним керувати.

Верховенський: технологія

Але самої ідеї недостатньо. Потрібен механізм її поширення.

Тут з'являється Петро Верховенський – організатор, маніпулятор, конструктор політичної мережі. Він розуміє: масами можна керувати не лише наказом, а й страхом, хаосом, взаємною підозрою, дезінформацією.

Саме тому сучасний авторитаризм – це не просто диктатура одного чоловіка. Це складна система виробництва лояльності, страху й недовіри.

Ставрогін: випробування моральної межі

Але є ще один елемент – Ставрогін. Якщо Шигальов дає системі логіку, а Верховенський – технологію, то Ставрогін уособлює моральну порожнечу, яка дозволяє переступати межі.

Його принципова риса – не конкретна ідеологія, а випробування межі: що буде, якщо дозволити собі ще один крок?

Саме ця логіка небезпечна в міжнародній політиці. Анексія, агресія, знищення цивільної інфраструктури, погрози ядерною зброєю, втручання у справи інших держав – кожен наступний крок стає можливим, якщо попередній не отримав достатньої відповіді.

Тому путінська система може бути прочитана як своєрідний синтез:

Шигальов – система. Верховенський – технологія. Ставрогін – випробування моральної межі.

А над усім цим – людина-ідея, яка надає окремим діям єдиний історичний сенс.

Що це означає для переговорів

Повернімося до питання, яке ми поставили. Якщо ідея важить для противника більше, ніж вигода, безпека і територія, то компроміс із ним не буває стійким. Він сприймається не як кінець конфлікту, а як перепочинок і як визнання права визначати чужу історію.

Така угода може зупинити вогонь, але не змінити мети.

Тому розмова про "заморожування" без відповіді на питання про суб'єктність України – це розмова про паузу, а не про мир.

Це не означає, що переговори неможливі взагалі. Це означає, що їхньою метою не може бути просто "збереження обличчя" людині, для якої обличчя – це імперія.

Логіку "людини-ідеї" зупиняють не аргументи. Її може зупинити лише неможливість продовжувати обраний курс.

Поліфонія проти монологу

Але тут ми підходимо до найважливішої для мене категорії Бахтіна – поліфонії.

У поліфонічному романі, за Бахтіним, персонажі не є простими носіями авторської думки. Вони отримують власний голос, власну свідомість і право залишатися незавершеними. Істина не належить одному голосу. Вона виникає у просторі між голосами.

Це літературознавча категорія. Але якщо перенести її – з необхідною обережністю – у політичну площину, можна побачити дещо важливе.

Демократія в принципі передбачає поліфонію. Не тому, що всі голоси однаково праві, а тому, що жоден голос не має наперед гарантованого права бути єдиним.

Європейський Союз є складною інституційною формою такого принципу. Держави мають різні інтереси, історії та політичні культури, але жодна з них не може легітимно оголосити себе єдиним носієм історичної істини.

Україна також не є ідеально поліфонічним суспільством. Але її сучасна історія демонструє надзвичайно сильну здатність до горизонтальної самоорганізації. Майдани, волонтерські мережі, місцеві громади, громадянське суспільство, взаємодія військових і цивільних – усе це різні форми виробництва суб'єктності знизу.

Україна не є готовою поліфонією.

Вона стала суспільством, у якому право на власний голос перетворилося на умову самого існування.

І саме це принципово важко зрозуміти імперській свідомості.

Чому імперія не чує іншого

Імперія за своєю природою потребує ієрархії голосів.

Є центр, який визначає. Є периферія, яка повинна погоджуватися. Є "старший" народ і "молодші" народи. Є ті, хто має історію, і ті, чию історію можна пояснити за них.

Саме тому для Кремля українська суб'єктність є не просто політичною проблемою. Вона є онтологічною загрозою самій імперській картині світу.

Якщо Україна може самостійно визначати, ким вона є, якою мовою говорити, яку історію пам'ятати, до яких союзів належати і яке майбутнє обирати, тоді руйнується сама передумова імперського проєкту.

Тому російська пропаганда так наполегливо пояснює українцям, хто вони "насправді".

Імперія завжди прагне говорити замість іншого.

Це і є імперський монолог.

У такій системі український голос не може бути просто іншим голосом. Він мусить бути оголошений "нацистським", "маріонетковим", "штучним", "керованим Заходом". Бо визнати його справжнім означало б визнати суб'єктність того, кого імперія вважає своїм об'єктом.

Ця алергія на поліфонію не обмежується Кремлем. Коли західні популісти, праві чи ліві, пропонують "поділити сфери впливу" через голови суверенних націй, вони діють у тій самій монологічній парадигмі: прагнуть звести складний світ до угоди великих гравців.

А в самій Росії поліфонія не зникла – її придушили: голоси незгодних опинилися у в'язницях, на еміграції або під забороною.

Чому поліфонія небезпечна для імперії

Саме тому демократична Україна становить для путінської Росії особливу загрозу.

Не через свої військові можливості. Не через розмір економіки. Не через територію.

А через сам факт існування.

Україна демонструє, що народ, який імперія вважає частиною "історичного цілого", може сказати:

ми самі визначатимемо, ким бути.

Це і є суб'єктність.

Тому війна проти України є не лише боротьбою за територію. Вона є боротьбою за право визначати, хто має право бути автором власної історії.

У цьому сенсі імперський монолог стикається з поліфонією не як із черговою політичною позицією, а як із принципово іншим способом організації світу.

Від підкорення до руйнації

Це дозволяє по-новому подивитися на російську стратегію щодо українських міст.

Насильство було присутнім із першого дня: Харків обстрілювали вже в перші тижні повномасштабного вторгнення, Маріуполь нищили. Але поряд із терором існував і інший розрахунок. Російське керівництво, найімовірніше, виходило з того, що Київ, Харків, українська інфраструктура – це територія, яку передбачається підкорити та включити у власну політичну конструкцію.

Якщо збираєшся заволодіти містом, є сенс зберегти його основу.

Коли підкорення виявилося неможливим, акцент змінився. Те, чим неможливо володіти, можна спробувати знищити.

Починаючи з осені 2022 року удари дедалі систематичніше спрямовуються на енергетику й життєзабезпечення міст. Саме тут фрустрація імперської ідеї може переходити у логіку руїни.

Харків є одним із найвиразніших прикладів. Місто, яке в імперській уяві мало зустрічати "визволителів" і залишатися "своїм", не захотіло бути об'єктом чужої історії. Його українськість виявилася не декоративною, а суб'єктною.

Тому руйнування міста можна розглядати не лише як військову тактику, а й як спробу покарати сам факт непокори.

Те саме питання дедалі гостріше постає щодо Києва. Якщо неможливо примусити столицю України говорити голосом Москви, залишається спокуса позбавити її можливості говорити взагалі – занурити місто в темряву, перетворити нормальне життя на боротьбу за виживання.

Це вже не логіка привласнення.

Це логіка фрустрованого володіння.

Життя проти монологу

Але саме тут імперський монолог знову стикається з власною слабкістю.

Він не чує зворотного зв'язку. Він не розуміє, що руйнування міста не обов'язково руйнує його суб'єктність. Іноді відбувається протилежне.

Під ударами ракет виникає інша форма поліфонії.

Енергетики відновлюють електромережі. Рятувальники дістають людей із завалів. Лікарі працюють під час обстрілів. Волонтери забезпечують тих, хто втратив дім. Мешканці міста допомагають одне одному.

Це і є простір "між" – простір, який не можна створити наказом згори.

Саме тому імперська модель постійно стикається з парадоксом: чим сильніше вона намагається перетворити іншого на об'єкт, тим сильніше цей інший прагне стати суб'єктом.

Замість висновку: не скасувати, а навчитися читати

Переосмислення російської культури потрібне Україні не для того, щоб виправдовувати Росію. Навпаки.

Rethinking – це спосіб перестати бути об'єктом чужої культурної оптики.

Ми можемо читати Достоєвського не як пророка людства, якого потрібно або обожнювати, або забороняти, а як складного автора, чиї тексти дозволяють побачити механізми народження ідеї, що захоплює людину.

Ми можемо читати "Бісів" не як музейний експонат, а як лабораторію політичної деструкції.

Ми можемо читати Бахтіна не лише як історика літератури, а як мислителя, який допомагає побачити принципову різницю між світом, де існує один дозволений голос, і світом, у якому люди мають право залишатися різними.

І тоді головним питанням стає не те, чи потрібно нам "скасовувати" російську культуру.

Питання інше: чи здатні ми читати її так, щоб більше ніколи не дозволити їй читати нас?

Імперія прагне говорити за іншого. Діалог починається там, де інший отримує право говорити сам.

І в цьому сенсі поліфонія – не слабкість. Це форма свободи.

Ігор Соломадін, історик, педагог