За 22 роки лікарської практики волинянин Юрій Лазаренко згадує багато операцій, проведених пораненим військовим. Але особливо йому запам'ятався кейс бійця 72-ої бригади, якого він оперував на початку 2024 року.
Чоловіку вживляли імплант плечового суглоба, щоб врятувати руку від ампутації. Надскладна операція пройшла успішно, Лазаренко з колегами вже пішов відпочивати.
Проте за годину надійшов новий виклик до того самого пацієнта – зупинка серця.
"Проблеми із серцем поширені серед багатьох військових, бо вони тривалий час перебувають у надважкому стресі. Ми зробили все, що треба, аби його врятувати тоді, – згадує лікар. – На щастя, він залишився живим".
За кілька днів до того пацієнт потрапив до лікарні з травмою руки. Під час бою уламки від міни майже знищили плече бійцю, рука трималась на шкірі та сухожиллях.
Через рік після операції той самий військовий надсилає лікарю відео про те, як іде реабілітація. Після вживлення імпланта рука – вже повноцінна частина тіла. Настільки повноцінна, що він може піднімати нею предмети та навіть відтискатись від підлоги.
"Ну, це вже занадто, ти обережніше", – каже йому лікар про відтискання. Але в душі у Лазаренка свято: "Це найцінніше – бачити, що твоя робота змінює на краще життя конкретної людини".
Юрій Лазаренко народився та виріс на Волині, служив у Києві, Дніпрі, згодом оселився у Вінниці. Зараз він підполковник Медичних сил ЗСУ, доцент, кандидат медичних наук, заслужений лікар України і начальник травматологічного відділення Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону у Вінниці.
В цій лікарні постійний потік пацієнтів із фронту.
"Війна – це епідемія травматизму, – із сумом каже Лазаренко. – Я колись порівнював цифри. До вторгнення у нас було до 20 оперативних втручань на тиждень. Тепер – по 25–30 оперативних втручань на день".
Для того щоб точно зрозуміти медичний термін "оперативне втручання", я ставлю додаткове запитання: що це таке? Перев'язки та обробка ран – це оперативне втручання? Лікар пояснює, що перев'язки до цього не відносяться, а оперативне втручання – це складні випадки, в яких треба застосовувати анестезію.
Звичайний робочий день Лазаренка починається о 7.30 та завершується біля 19.00. Спочатку так звана "п'ятихвилинка". Він як завідувач відділення збирає лікарів, обговорюють поточний стан кожного пацієнта. Потім – робота згідно з задачами цього дня. Але 19.00 – це завжди доволі умовне закінчення роботи.
"Робота триває до того, як буде завершена задача, а не до конкретної години", – пояснює лікар.
Такий режим був не завжди. В 2022–2023 роках Лазаренко з групою хірургів працював на фронті та у прифронтових шпиталях.
"Більшість днів ми спали по 3–4 години, решта – постійні термінові виклики. Чи на операцію, чи на консультацію, – згадує він. – Лікарів тоді дуже не вистачало, тож треба було працювати за двох чи за трьох".
Хоча і цей режим був легшим за перший період АТО, коли Лазаренко теж служив у війську – пішов добровольцем.
"Тоді бували періоди, коли не вдавалося поспати 2 чи 3 дні поспіль", – згадує він.
Пройшовши фронт, він тепер вважає "хрещення вогнем" необхідним для всіх лікарів у своєму підпорядкуванні.
"В нашому відділенні всі проходять ротацію по пів року чи рік, надають допомогу в стабпунктах чи мобільних шпиталях. І звідти повертаються зовсім іншими людьми".
Словосполучення "іншими людьми" звучить надто абстрактно. Що він має на увазі? Що саме змінюється в лікарях після фронту?
"Зникає будь-яка тривожність чи метушливість, – відповідає Лазаренко. – Людина стає дуже спокійною та впевненою в собі. Адже на фронті доводиться постійно приймати багато важливих рішень. Брати відповідальність, не вагаючись. В десятках, сотнях випадків. Після такого досвіду людина стає фахівцем високого класу".
Титанові руки
Лазаренко колись порахував, що майже 17% всіх травм, з якими військові надходять до нього, це травма плеча та плечового суглоба.
"Буває так, що значно пошкоджено саме плече та плечову кістку, а решта руки – лікоть, кисть – цілі та здорові, – розповідає він. – Рука жива, до неї йде кров і нервові закінчення, але вона нефункціональна".
Стандартні протези тут не працюють. Тому Лазаренко розробив новий протокол. Спочатку роблять комп'ютерну томографію, а по ній потім – 3D-модель імпланта плечової кістки. Далі по цій моделі замовляють виробництво титанового імпланта – їх виготовляє українська компанія "Вельта Медікал".
Тут вже до процесу підключаються волонтери. Благодійний фонд "Тихо" постійно робить збори на такі протези (цей проєкт має назву Rebone) та вже профінансував багато титанових імплантів.
Всього з 2023 року Лазаренко провів 60 операцій саме на плечах та плечових суглобах.
"Із цих 60 скільки випадків, коли ви можете сказати, що вдалося врятувати людину від ампутації руки?" – питаю лікаря.
"Всього таких 20%. Решта – це ситуації, коли у пацієнта була рука, її не збирались відрізати, але вона теж не була функціональною".
Лазаренко наводить ще кілька випадків із практики вживлення імплантів у плече:
"Боєць потрапив до нас після лікування в Німеччині. У нього було ускладнення – некроз тканин навколо протеза. Нам довелося змінити німецький протез на імплант, виготовлений українською компанією Velta Medical. Цей процес разом із реабілітацією тривав близько 6 місяців. Результат – людина рухає рукою, керує мотоциклом, хоча йому вже більше 50 років, і він переніс вже багато операцій на своїй руці. Ми застерігаємо його від занадто активних навантажень на цю руку, але він все одно хоче кататися на своєму спортивному байку.
Хлопець із 3-ої ОШБ отримав поранення ворожим FPV-дроном. Дрон його вдарив, саме коли він евакуював пораненого побратима. Потрапив до нас навесні 2025 року. У нього поранення спини, роздроблена лопатка. Ми замовили імплант частини лопатки, бо треба було відновити анатомічне співвідношення. Лікування та реабілітація – теж близько пів року. Тепер він рухає рукою, повернувся до звичайного життя, наскільки я чув, нещодавно одружився".
Між скепсисом і необхідністю діяти
Всі подібні випадки Лазаренко збирає вже як науковець та регулярно ділиться із іншими колегами на форумах і наукових конференціях.
Реакція пацієнтів іноді надто оптимістична. Деякі з них, побачивши відео про біонічні протези, занадто вірять у всемогутність лікарів і сприймають такі операції як втілення фільмів про Термінатора чи Робокопа, переживає Лазаренко.
Бо імплант – це не запасна частина, як у машині. Він назавжди змінює життя, треба виконувати всі настанови лікарів та обережно поводитись із кінцівкою, в яку він вживлений.
Реакція лікарської спільноти зовсім інша.
"На жаль, до нашого підходу ще залишається багато скепсису. І багато лікарів в Україні ще не усвідомлюють, що наш метод дозволяє врятувати від ампутації, – із жалем говорить Лазаренко. – Якось до мене телефонував один із хірургів з іншого міста, радився про складний кейс із пораненням плеча. Я був засмучений, бо саме цей лікар був на останній науковій конференції, де я виступав із презентацією саме про подібні кейси. Він направив до мене пацієнта, і ми його прооперували і поставили титановий імплантат плечового суглоба".
Кілька разів Лазаренко розповідав про свій досвід іноземним лікарям.
"В США – у Вісконсині, в Німеччині – у Мюнхені розповідав про наші операції, ділився досвідом. Іноземні колеги обмежені протоколами та вимогами страхових компаній. До нових методів, які вони не вивчали в університетах, ставляться досить обережно. До того ж у багатьох із них ставлення до нашої медицини залишається зверхнім, наче вони вважають нас людьми із не дуже розвиненої країни.
Показували мені обладнання, яке ми теж використовуємо у Вінниці, і дуже дивувалися, коли я казав, що у нас те саме. Я пояснював, що ми робимо імпланти індивідуально під кожного нового пацієнта".
Скепсис його колег до нового методу має своє підґрунтя, визнає Лазаренко, адже це відносно новий підхід у реконструктивній хірургії.
"В мирний час спочатку треба проводити дослідження, а потім дуже обережно та поступово намагатися запроваджувати такі нові методи на практиці, – каже він. – Але за браком часу та великої кількості пацієнтів мусимо імпровізувати. Саме через це в мене були дискусії і з колегами-хірургами в США та Німеччині.
Але давайте згадаємо історію медицини. Коли були проривні періоди в розвитку лікування людей в цілому і в хірургії зокрема? Саме під час війн. Як не цинічно це прозвучить, але саме війни дали світу видатних хірургів, важливий досвід та дослідження. Той же Пирогов, який провів тисячі операцій під час Кримської війни в 19-му столітті, чи Войно-Ясенецький, який оперував під час Другої світової війни.
Деякі з моїх скептично налаштованих колег кажуть, що у встановленні титанових імплантів є ризики. Адже ця деталь може не прижитися, може утворитися нагноєння чи інші ускладнення. Але в будь-якій операції є ризик. До того ж ми на постійному зв'язку зі всіма нашими пацієнтами, вони у нас постійно під наглядом, і ми бачимо, як йде їх реабілітація".
Лікар і пацієнт проти хвороби
"Лікарське мистецтво охоплює три складники: хворобу, пацієнта і лікаря. Лікар є служителем цього мистецтва, а пацієнт має боротися з хворобою разом із лікарем", – говорив Гіппократ ще в 4-му столітті до нашої ери.
Від настрою пацієнта значною мірою залежить і одужання – це знають всі. Але як може лікар впливати на цей настрій?
"Саме Юрій Вікторович навчив мене правильно спілкуватись з пацієнтами, аби вони виконували всі настанови, довіряли лікарю та самі щиро прагнули одужання", – згадує підполковник Антон Родіонов.
В 2015–2018 роках він разом із Лазаренком лікував військових у Військово-медичному центрі Центрального регіону в Дніпрі. Родіонов був ординатором, Лазаренко – керівником травматологічного відділення.
"Це людина лідерських якостей, яка перебудувала роботу всього відділення, давала приклад своєю працездатністю. Він завжди повторював: "Ви маєте бути голодними вовками до роботи, тоді у нас з вами все буде добре".
У телефоні Лазаренка можна простежити, як зростають його учні. Ординатор травматологічного відділення Дмитро Бучик спочатку був записаний як "Дмитро студент", потім – "Дмитро інтерн", а згодом – "Дмитро Васильович, лікар".
"Дійсно, я міняю все в адресній книзі телефона відповідно до статусу", – пояснює Лазаренко. Начебто дрібниця, але для молодого лікаря за нею стоїть важливе визнання: наставник уже бачить у ньому самостійного колегу.
Передбачення дідуся
Сотні операцій, десятки років практики та служби, звання підполковника, заслуженого лікаря України, роки операцій, проведених на фронті та в тилу.
А з чого все починалося? Ким мріяв стати маленький Юра Лазаренко?
Дитячі мрії лікар не пригадує, а ось один епізод йому врізався в пам'ять. Сонячний Ташкент, 7-річний Юра відпочиває разом із дідусем – теж, до речі, військовим. Хлопчик грав із ляльками в лікаря, робив їм перев'язки. А дідусь це фотографував. Потім зробив фотоальбом для онука із цих фото. І підписав: "Професор медицини, полковник медичної служби Лазаренко Юрій Вікторович".
До полковника залишилось зовсім небагато – зараз Лазаренко підполковник. А ось для звання професора треба ще потрудитися. Саме в цьому його плани на майбутнє – захистити нову наукову роботу, стати професором і вчити студентів.
"У нас є і велика кількість наукового матеріалу, – каже Лазаренко. – Хотілось би передати досвід наступному поколінню лікарів".
Владислав Головін, для УП