Досить сказати, що предстоятелів обох найбільших православних церков, які діють в Україні, хіротонізував на єпископів саме Філарет: предстоятеля УПЦ Московського патріархату митрополита Онуфрія (Березовського) – у грудні 1990 року, предстоятеля автокефальної Православної Церкви України митрополита Епіфанія (Думенка) – у листопаді 2009-го.

Цікаво, що обидва рукоположення, між якими минуло майже 20 років, відбулися в тому ж місці – Володимирському соборі в Києві, де патріарх Філарет незмінно служив з 1966 (!) року. Хоч і встиг за цей час побувати у складі трьох різних церков.

У тому ж соборі, але вже в грудні 2019 року, Філарет рукоположив у єпископи і такого собі архімандрита Никодима. Того самого, який на другий день після смерті Філарета оголосив себе "патріархом Київським".

Однак навіть того таїнства посвячення його у єпископи в 2019 році не визнає жодна православна юрисдикція, зокрема й ПЦУ, бо на той момент Філарет уже зайшов у гострий конфлікт із новоствореною об'єднаною церквою і проголосив "відродження" свого Київського патріархату.

"Раз є патріарх, то є й патріархат", – буквально так заявив Філарет у червні 2019 року, пояснюючи своє рішення про фактичний відкол від ПЦУ.

Виходячи з цієї логіки, багато хто в православному середовищі сподівався, що після кончини патріарха відкриється вікно можливостей для подолання принаймні того протиприродного стану, коли різні частини колишнього Київського патріархату не можуть співіснувати в межах єдиної помісної церкви.

Однак перші години після смерті патріарха показали, що разом із рукопокладанням у сани він, схоже, передав своїм ставленикам і частку своїх непогамовних амбіцій. А через них у серцях висвячених ним високих отців церкви не знайшлося місця відкритому діалогу, заснованому на любові й прощенні.

Тож замість повернутися з розколу Никодим зібрав, мабуть, перший у світі "онлайн-собор" і, в порушення свого ж статуту і традицій, проголосив себе патріархом Київським. А ПЦУ зробила все, щоб "онлайн-патріарху" Київському ніде було в Києві навіть служби відслужити.

Що відбувається в українському православ'ї після смерті почесного патріарха Філарета, що за оперетка розігрується навколо "патріарха" із Сум та чи є надії на подолання роз'єднань малих і великих, розбиралась "Українська правда".

А чи був патріархат?

21 березня відкрита труна з тілом патріарха Філарета стояла в головному соборі Михайлівського Золотоверхого монастиря. Службу правив предстоятель ПЦУ митрополит Епіфаній, всі охочі могли прийти і проститись із святійшим.

Тим часом у якійсь темній кімнатці, тіснячись між картиною і кондиціонером, четверо владик із так званого Київського патріархату на камеру раптом роблять несподіване оголошення. Масштаб заявлених рішень явно контрастує з убогою кімнаткою: відбулося "позачергове засідання Архієрейського собору УПЦ КП", і на ньому архієреї обрали собі "патріарха Київського" замість Філарета – архієпископа Сумського Никодима.

У людей, які мало стежили за станом справ українського православ'я, все це нагромадження імен, титулів, юрисдикцій і призначень може викликати багато запитань щодо того, а що, власне, відбувається. Однак, повірте, в тих, хто за життям церкви стежить, запитань іще більше.

Щоб зрозуміти суть подій, треба для початку з'ясувати, а що це за церква, предстоятелем якої оголосили Никодима? Чи існує взагалі такий суб'єкт як Київський патріархат? Спойлер – юридично такої структури немає.

Коли ми кажемо, що патріарх Філарет – видатна постать, це не фігура мови. Його шлях як предстоятеля Української Православної Церкви почався ще в 1966 році.

Коли він очолив УПЦ, це була доволі деградована після років сталінських репресій і радянського терору структура: позбавлена майна та значної частини духовенства. Багато ж із представників вищого духовенства, які в церкві лишились, часто змагалися не досягненнями духа, а званнями в органах державної безпеки.

Водночас у 1992 році, коли відбувся скандальний Харківський собор, де Москва усунула Філарета після його спроби добитись автокефалії, УПЦ уже була однією з найпотужніших православних церков у складі РПЦ, а може і світу.

Харківська зрада стала для Філарета особистим ударом, адже більшість із підписантів, були рукоположені в єпископів ним самим.

Однак не в характері Філарета було довго й болісно переживати. Він швидко організував об'єднання своїх прихильників із Московського патріархату та частини Української автокефальної церкви – так у 1992 році з'явилась УПЦ Київського патріархату. Філарет спершу був там заступником патріарха Володимира, після смерті котрого його обрали предстоятелем цієї ніким не визнаної церкви.

Саме Київський патріархат за більш як чверть століття існування став головною базою для утворення помісної Православної церкви України у 2018 році, яка 6 січня 2019-го отримала томос про автокефалію.

Тоді ж, у грудні 2018 року, в день об'єднавчого собору, Київський патріархат було ліквідовано як релігійну організацію, а вся повнота його духовенства і вірян влились у новостворену Православну Церкву України.

Єдина проблема в процесі отримання церковної незалежності для самого Філарета полягала в тому, що Константинопольський патріарх Варфоломій відмовлявся надавати томос, якщо нову об'єднану церкву очолить саме Філарет. Надто неоднозначну репутацію той заслужив у світовому православ'ї.

Отже, коли на об'єднавчому соборі делегати помолились до Святого Духа з проханням вказати їм правильний вибір, патріарх Філарет у притаманній йому категоричній манері вирішив дещо "допомогти" Божому Промислу не промахнутись із кандидатом.

Не більше не менше, святійший заявив кліру й окремо іншим кандидатам, що очолити ПЦУ має ніхто інший як митрополит Епіфаній. Інакше ніякого об'єднання, а значить, і томосу, не буде.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Митрополит Київський Епіфаній. Як в Україні з'явилася автокефальна Церква

Патріарху потрібна була людина, яку б він вважав близькою і через яку б він міг забезпечити свій вплив на управління новою церквою.

Митрополит Епіфаній мав стати такою людиною. Улюблений учень, який в інтерв'ю УП розповідав, що Філарет брав участь у його житті з самого моменту постригу: від відправлення на навчання в Грецію до призначення наймолодшим митрополитом КП, особистим помічником і навіть місцеблюстителем в разі смерті патріарха. Більш довіреної людини за Епіфанія Філарет, здавалось, просто не мав.

Як розповідали УП учасники собору, Філарет остерігався інших кандидатів, передусім митрополита Луцького і Волинського Михаїла, бо бачив у них схильність усунути його від реального управління церквою.

Яким же сюрпризом мало стати для почесного патріарха те, що після інтронізації на Київську кафедру Епіфаній почав поступово, але рішуче, вибудовувати власну суб'єктність і реально керувати церквою як її предстоятель, а не як "другий номер".

Взявши на себе ношу лідерства, митрополит Епіфаній вирішив її і нести. Тож уже з перших засідань Синоду, де Філарет мав місце постійного члена, між ними почали виникати тертя. 

Поступово Філарет відійшов від управління ПЦУ, а згодом вирішив зробити свою "третю спробу" збудувати церкву "з нуля".

Як грім серед ясного неба, через 6 місяців і 5 днів після появи ПЦУ, 20 червня 2019 року, Філарет оголосив про "відродження" ліквідованого ним же перед об'єднавчим собором Київського патріархату.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Як Філарет пішов від Епіфанія і що тепер буде з ПЦУ

Того дня у Володимирському соборі Філарет зібрав "помісний собор УПЦ КП", на який приїхали всього два єпископи і обидва з однієї єпархії в Росії: митрополит Іоаса́ф, який і досі очолює єпархію в Бєлгородській області, та його вікарний єпископ Петро. От таким товариством і було "відроджено" Київський патріархат.

Правда, за наступні роки цей процес так і не був юридично оформлений: держава не зареєструвала статут "відновленої" структури, і ця церква фактично не володіє якимось знаковим майном, як-то Володимирський собор чи патріарша резиденція в Києві.

Попри це Філарет вперто почав будувати свій окремий патріархат. Згодом до нього з ПЦУ відколовся митрополит Фалештський Філарет, який розбудовував КП у Молдові.

Симптоматично, що першими невдоволеними, які підтримали Філарета, були якраз керівники закордонних єпархій, від яких ПЦУ мусила відмовитись за умовами томосу. Їм треба було шукати місця в тих юрисдикціях, на території яких вони перебували і з якими по суті справи довгі роки конкурували.

Ще кількох "єпископів" святійший Філарет рукоположив в оперативному режимі в найближчі місяці. Зокрема й непоказного доти сумського архімандрита Никодима.

Жодна церковна юрисдикція не визнавала ні "відновленої" церкви, ні нововисвяченого єпископату. Але патріархові до такого було не звикати. Він своє робив. Правда, після початку повномасштабного вторгнення Філарет припинив множення єпископів, щоб додатково не руйнувати єдності церков, так потрібної народу, що воює.

ПЦУ і Філарет

В українському довколаправославному середовищі був досягнутий неформальний консенсус: не критикувати Філарета, зважаючи на його авторитет і похилий вік. До дій святійшого ставились дещо з поблажкою, розуміючи, що поруч із ним немає жодного іншого клірика, який би мав хоч трохи зіставний рівень авторитету і поваги в суспільстві. Тож весь проєкт "відродженого КП" зміг би існувати не довше, ніж житиме Філарет.

Тон такому сприйняттю задала сама ПЦУ митрополита Епіфанія: вона не йшла на публічний конфлікт із почесним патріархом, вважала його своїм членом, дозволила Філарету довічне служіння у Володимирському соборі і життя в резиденції на вулиці Чикаленка.

Ба більше, навіть комунальні витрати в резиденції покривала ПЦУ.

У Епіфанія обрали стратегію невтручання і вичікування щодо патріарха. Але тільки щодо нього. Все майно, яким користувався Філарет, було юридично оформлено на ПЦУ, усіх архіпастирів, які за ним перейшли, позбавили церковних звань і заборонили у служінні.

Тож Православна Церква України чекала, але готувалась. Адже було очевидно, що після смерті патріарха в середовищі так званого Київського патріархату не залишиться фігури, здатної забезпечити цій структурі суспільну легітимність. І до того моменту необхідно бути готовим.

Стратегія спрацювала. Ба більше, митрополит Епіфаній зумів за кілька місяців до смерті патріарха здійснити кілька дуже символічних і показових жестів примирення. Спершу восени 2025-го Епіфаній відвідав Філарета в його резиденції, а згодом святійший патріарх приїхав до блаженнійшого митрополита, і вони вперше за довгі роки спільно помолились у Михайлівському соборі.

Так само предстоятель ПЦУ зумів налагодити стосунки з єдиною ріднею Філарета, сестрами і племінниками, які до того довгий час відгукувалась про Епіфанія і його клір, м'яко кажучи, не дуже привітно. За даними УП, стосунки з рідними багато в чому допомогли в організації порозуміння між патріархом і митрополитом Київськими.

Щоб стратегія повернення постаті Філарета та його спадщини в лоно ПЦУ спрацювала, треба було лише дві речі: щоб в останню путь саме служителі Православної Церкви України супроводжували патріарха, і щоб клірики так званого Київського патріархату або швидко пристали до ПЦУ, або самі наламали дров і дискредитували свій рух.

Обидві умови були виконані. Рідні патріарха висловили волю, щоб його відспівували служителі ПЦУ і поховали у Володимирському соборі, який тепер остаточно став одним із місць служіння митрополита Епіфанія.

Частина кліру, включно з керуючим справами КП архієпископом Андрієм прийшли попрощатись із Філаретом: хтось у Михайлівському соборі, хтось – уже після поховання у Володимирському.

Решта ж вищих чинів із оточення Філарета, хто на прощання не прийшов, розвели такі гарячкові спроби терміново призначити когось із себе "патріархом", що ніякі "чорні" технологи не спромоглися б наробити їм більшої шкоди.

Перший віртуальний "патріарх Київський"

Головною небезпекою для лідерів так званого Київського патріархату після смерті Філарета було те, що їхнє середовище не має жодного потужного "наступника". Того, хто міг легітимізувати відмову від повернення до єдиної помісної церкви ПЦУ.

Отож для успіху окремого проєкту КП треба було діяти обережно, виважено, не квапитись і строго дотримуватись канонів, щоб не отримати звинувачень у прагненні нажитись зі слави і надбань Філарета.

Натомість єпископат так званого Київського патріархату вчинив діаметрально протилежно, чим фактично сам накликав на себе публічну катастрофу.

Уже в день смерті Філарета, 20 березня, частина єпископів КП зібралась у Києві. Вони спробували зайняти Володимирський собор, але їх швиденько звідти попросили представники ПЦУ.

Незадовго до смерті Філарета структури КП поширили документ, який назвали духовним заповітом патріарха. Там серед іншого йшлося, що відспівувати святійшого після смерті можуть тільки ієрархи його патріархату.

Апелюючи до цього, в КП заявили, що ПЦУ "викрала тіло патріарха". Враховуючи, що дозвіл на відспівування надавали рідні Філарета, заява про викрадення тіла виглядала просто дикою.

В ПЦУ апелюють до відео, яке в мережу виклали самі лідери КП, де Філарет підписує цей "заповіт". На відео чітко чути голоси наближених до патріарха служителів, які просять його хоча б прочитати те, що він підписує. Тож складається враження, що Філарет навіть не бачив, не те що не писав, свого ж "заповіту".

Традиційно в православних церквах одразу після смерті предстоятеля обирають місцеблюстителя – людину, яка тимчасово виконує обов'язки до обрання нового патріарха, щоб церква могла спокійно поховати попереднього предстоятеля. Свого часу сам Філарет у межах РПЦ був місцеблюстителем після смерті в 1990 році патріарха Московського Пимена.

Відповідно до останнього чинного статуту Київського патріархату, місцеблюстителем мав стати єпископ Переяславський і Білоцерківський – за посадою. Або місцеблюстителя мали обрати на засіданні Синоду. Наскільки відомо УП, архієпископ Переяславський і Білоцерківський із КП Андрій навіть намагався скликати відповідне засідання синоду. Але не судилось.

Виявилось, що архієпископ Сумський Никодим встиг провести підготовчу роботу і консультації з іншими членами Синоду КП. А митрополит Білгородський і Обоянський Іоасаф всіляко його заохочував негайно збирати не Синод (виконавчий орган), а Архієрейський собор (збори, що ухвалюють стратегічні рішення), і виносити питання про негайне обрання нового патріарха.

Про те, щоб чекати 40 днів, поки упокоїться душа почилого патріарха, і мови не було. Як написав у себе в соцмережах сам Іоасаф, якщо в КП немає офіційно зареєстрованого статуту, то його неможливо і порушити. А значить, можна обрати патріарха, як і коли захочуть отці церкви. Навіть якщо частина членів Собору муситиме голосувати онлайн.

Проти такого турборежиму запротестував згаданий потенційний місцеблюститель Андрій і відмовився голосувати.

Це не завадило проголосувати іншим 7 архієреям КП. При тому подібні голосування зазвичай відбуваються таємно. Тож на онлайн-соборі Господь, мабуть, явив своє чудо і дозволив трьом делегатам, які голосували з Росії та Молдови, зберегти таємницю голосування. Ну бо ще жоден земний уряд не зумів вирішити питання, як перервати цифровий слід і зробити онлайн-голосування таємним.

За результатами "голосування" вирішили призначити "патріархом" архієпископа Сумського Никодима, фігуру дуже мало знану загалу.

Достатньо зазначити, що його кафедральний собор – це скромне переобладнане приміщення колишнього радянського магазину в Сумах.

Втім, прямих доказів версії про вплив російських спецслужб немає.

Банально, якби історію фінансувала ФСБ, то в Никодима були б хоч якісь гроші. А станом на зараз, єдиний ресурс, яким він володіє – це канал у Telegram на 350 підписників і його ж сторінка у Facebook, яку, за даними УП, вже кілька разів блокували і з боями відновлювали.

Навіть офіційний сайт КП почав публікувати звіти про богослужіння Епіфанія.

Пов'язаність Іоасафа з російськими спецслужбами так само складно доводити лише тим, що він продовжує діяльність під час війни. Адже, скажімо, на інтронізацію митрополита Епіфанія владика Іоасаф приїжджав так само з Росії, і тоді вже кілька років як тривала війна.

У цій ситуації складно визначити, що для ієрархів КП гірше: згадані підозри в роботі на ворога чи очевидний рівень власної неготовності до високого служіння й разюча нестриманість уже в перші дні "при владі".

Бо наслідки амбіцій уже більш ніж помітні: більшість київських парафій, які орієнтувались на патріарха Філарета, довершили перехід у ПЦУ. Такі же процеси відбуваються і в регіонах.

Тож владиці Никодиму варто задуматись, чи буде йому чим правити після інтронізації.

Кілька єпархій по країні та парафій за кордоном – чи це та паства, якою мусить піклуватись цілий патріарх? Ніким і ніколи не визнаний, навіть частиною власних же архієреїв.

"Раз є патріарх, то є й патріархат", – казав Філарет. Але чи буде в такому патріархаті хтось окрім самого патріарха?

Роман Романюк, УП

Таке рішення МОН ухвалило після розгляду скарг на їхні праці й виявлення академічного плагіату. Скаржився кандидат біологічних наук Олег Смірнов: за його підрахунками, запозичення охоплювали відповідно 73% та 74% сторінок основного тексту.

У своєму рішенні МОН спирався на постанову Кабміну, в якій говориться, що дисертація має містити результати, одержані безпосередньо її автором, та свідчити про його особистий внесок у науку. Іншими словами – навіть якщо це не сформульовано прямо – вона не має містити плагіат.

Утім, вже найближчим часом МОН зможе керуватися в своїх рішеннях й іншою нормою. 31 липня набуде чинності закон "Про академічну доброчесність", який був ухвалений парламентом і підписаний президентом торік. У ньому академічному плагіату та самоплагіату присвячені окремі статті.

"Шлях у п'ять років. Саме стільки колеги-депутати та секретаріат Комітету працювали над цим законопроєктом. Тепер Закон прямо визначатиме перелік порушень: від академічного плагіату, фабрикації й фальсифікації результатів до написання робіт на замовлення, маніпуляцій під час оцінювання та неправомірного впливу в академічній діяльності", – писав у своєму телеграм-каналі глава парламентського освітнього комітету Сергій Бабак.

Виходить, що робота над законопроєктом розпочалася невдовзі після того, як сам Бабак опинився в центрі скандалу: в 2019-му в його докторській дисертації виявили текстові запозичення. Група науковців "Дисергейт" присудила йому звання "Плагіатор року".

Згодом Бабак відмовився від ступеня доктора технічних наук через те, що експерти, до яких він сам звернувся, знайшли часткові збіги тексту з іншими роботами.

"Хоча їх всі можна пояснити, формально це є порушенням", – пояснював Бабак.

Нові норми законодавства мають посилити боротьбу з академічною недоброчесністю, проте на заваді може стати технологічний прогрес.

Викривачі плагіату здебільшого покладаються на буквальне порівняння фрагментів нових наукових робіт із тими, що з'явилися раніше.

Проте штучний інтелект дозволяє легко змінювати текст, залишаючи закладений у нього сенс. Це може допомогти плагіаторам замаскувати вкрадені фрагменти робіт так, щоб вони не збігалися з оригіналом дослівно.

Що тоді залишається мисливцям на плагіат? Як наукова спільнота реагує на викриття? Навіщо далекі від науки люди прагнуть отримати наукові ступені?

Відповіді на ці запитання "Українська правда" шукала разом із координаторкою антиплагіатної ініціативи "Дисергейт", кандидаткою економічних наук Світланою Благодєтєлєвою-Вовк.

Плагіатор проти плагіату

Українські науковці об'єдналися і створили "Дисергейт" у 2016-му році. Проте передумови для його появи Благодєтєлєва-Вовк відносить до часів Революції гідності, коли вона, професорка Українського державного університету імені Драгоманова, спостерігаючи в кабінетах власного вишу світлини Януковича, замислилася: чи здатна пересічна людина змінити систему?

Після перемоги революції їй здавалося, що може. Благодєтєлєва-Вовк почала боротися на власній кафедрі з тим, що вважала неправильним. Але звернення по вертикалі – від керівництва навчального закладу до міністра освіти – не дали очікуваного результату.

"Дисергейт" став другою її спробою змінити наявний стан речей.

"Гіпотеза була така, що еліта має жити за правилами і законами. І подивимося, чи можуть наші інститути й інституції сприяти відновленню справедливості. Як з'ясувалося – ні", – каже науковиця.

Еліта, про яку вона згадує – це, приміром, Катерина Кириленко – дружина колишнього віцепрем'єр-міністра з гуманітарних питань (2014–2019) В'ячеслава Кириленка. У жовтні 2015-го вона захистила дисертацію і стала докторкою педагогічних наук. А в січні 2016-го науковиця Тетяна Пархоменко випустила на УП колонку з розбором цієї наукової роботи.

"Ознайомившись із її змістом, я виявила в дисертації масштабний плагіат: близько третини із 396 сторінок не мають посилань на використані джерела. Вони складаються з текстів, що належать іншим авторам, посилання на яких відсутні або є сфальсифікованими", – йдеться в її дослідженні.

Сама Кириленко відкинула звинувачення і назвала їх "частиною брудної політичної кампанії" проти її чоловіка. "Разом з тим, дякувати Богові, на вулиці не 1937 рік, а на чолі країни – не Йосип Сталін. А цькування, бруд та інсинуації ніколи не були знаряддям пошуку наукової істини", – написала вона.

Відтоді відбулося кілька експертиз, які заперечували чи знаходили плагіат у роботі Кириленко. В 2020 році Комітет з питань етики Національного агентства забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) підтвердив у її дисертаційному дослідженні "відтворення опублікованих раніше текстів інших авторів без зазначення авторства". Комітет рекомендував НАЗЯВО скасувати присудження Кириленко наукового ступеня. Та своєю чергою намагалася оскаржити рішення в судовому порядку, але програла.

Проте на цьому історія стала на паузу. На головній сторінці кафедри філософії та педагогіки Київського національного університету культури і мистецтв відвідувачів і далі зустрічає широкою посмішкою завідувачка кафедри – докторка педагогічних наук Катерина Кириленко.

Хоча викриття не вплинули на академічну кар'єру Кириленко, вони стали поштовхом для створення антиплагіатної ініціативи – на хвилі цього скандалу вона і з'явилася. Але крім головного результату – виявлення плагіату, "Дисергейт" почав приносити й неочікуваний – реакцію інституцій, політиків і чиновників на подібні кейси.

"Ми використовуємо ці всі інституційні моменти, щоб показати, як еліта реагує на подібні речі. Як вона захищає один одного. Як вона винаходить якісь цікаві інструменти і створює законодавчі прецеденти.

Наприклад, як була ситуація з Бабаком і Лісовим (міністром освіти Оксеном Лісовим – УП). Коли їх викрили, Бабак і Лісовий звернулися до своїх колег і продавили в Кабінеті міністрів можливість введення в відповідну нормативну базу пункту про те, що людина може відмовитися від наукового ступеня. І нічого за це (відповідальності за неналежне отримання ступеня – УП) їй не буде", – каже Благодєтєлєва-Вовк.

Справді, в березні 2023-го в мережі з'явилися звинувачення на адресу Оксена Лісового в плагіаті. А у травні того ж року Кабмін ухвалив постанову, яка дозволяє добровільно відмовлятися від наукового ступеня. Після цього міністр став першим, хто відмовився від ступеня кандидата наук.

Гроші, авторитет і парашут

А що змушує гнатися за науковими ступенями людей, які насправді не займаються ані наукою, ані освітою? Світлана Благодєтєлєва-Вовк називає три мотиви: гроші, авторитет і страховка.

Гроші – це насамперед про доплати за ступінь. Приміром, нещодавно видання NGL.media виявило, що майже 20% українських суддів мають науковий ступінь. Кандидатська дисертація додає їм 15% до зарплати щомісяця, а докторська – 20%.

"Минулого року надбавки за наукові ступені суддів обійшлися українському бюджету щонайменше в 123 мільйони гривень, а за останні чотири роки загальна сума сягнула майже 490 мільйонів гривень", – зазначає видання.

Вовк нагадує, що взагалі система доплат за науковий ступінь виникла ще за часів Сталіна та збереглася лише в країнах пострадянського простору.

Є ще один цікавий нюанс. Якщо людина – з власної ініціативи чи ні – втрачає науковий ступінь, хто компенсує державі доплати, які вона за цей ступінь виплачувала? Ані новий закон про академічну доброчесність, ані вищезгадана урядова постанова не зобов'язують людину повертати вже виплачені гроші.

"Юридичного механізму немає. Плюс – закон не матиме зворотної сили. Коли буде юридичний механізм, ми будемо вживати заходів", – визнавав в інтерв'ю УП Оксен Лісовий.

На думку Благодєтєлєвої-Вовк, змінити ситуацію з плагіатом у науці можна простим рішенням: скасувати ці доплати. І тоді значна частина людей поза академічним середовищем втратить мотивацію гнатися за ступенями.

Втім, річ не тільки в грошах. Для частини майбутніх кандидатів і докторів (переважно йдеться про чиновників і політиків) науковий ступінь – це такий собі парашут.

"Дуже це модно в місцевої влади (мати ступінь – УП), вони захищаються при перебуванні на своїх посадах. Після того, як закінчиться їхня політична кар'єра, маючи ці корочки, вони можуть влаштуватися в університет і спокійно валяти дурака далі. Чому? Тому що робота викладача, якщо ти не пов'язаний з освітою та наукою, глибоко необтяжлива. Просто взяв чийсь чужий конспект лекції чи якийсь підручник-посібник, зайшов в аудиторію і прочитав лекцію. Десь так", – вважає Світлана Благодєтєлєва-Вовк.

І фактор третій – престиж наукового ступеня в суспільстві та в бізнесі. І він також конвертується в гроші: гонорар у лікаря чи юриста, який є доктором наук, зазвичай буде вище, ніж у його менш титулованого конкурента.

"Тому що це статус у суспільстві. Це можливість бути наставником, авторитетом. Хоча тебе й призначають авторитетом на основі якогось формального папірця, який ти міг отримати не зовсім чесним шляхом. Це доступ для того, щоб самореалізовуватися в інтелектуальній сфері. Це престижно і буде завжди престижно".

64 науковці й один плагіат

Інформація про наявність чи відсутність академічного плагіату має міститися у відгуку опонента, її може встановити вчена рада або знайти в своїй експертизі МОН. Проте на практиці головними викривачами стають окремі активісти.

"Існують автор, його науковий керівник, наукова школа, в межах якої він здійснює діяльність, вчена рада наукового закладу, яка приймає, затверджує наукову тему, і якій періодично звітується автор. Тобто, за великим рахунком, за умови ефективного функціонування цієї системи, жодних перевірок на плагіат і не треба", – каже Благодєтєлєва-Вовк.

Але система працює іншим чином. Приміром, коли учасники "Дисергейту" вивчали дисертацію Катерини Кириленко, вони підрахували, що до її кейсу причетні 64 науковці. Це люди, що брали участь у засіданні вченої ради, в написанні відгуків та інших документів, у перевірці її роботи.

Для продукування фейкових наукових робіт сформувалися цілі мережі. Їхній розвиток Світлана Благодєтєлєва-Вовк порівнює з тим, як мікроби колонізують чашку Петрі. Недоброчесні освітяни вибудовують зв'язки, підтримують одне одного та просувають учасників своєї мережі на доступні посади.

Врешті-решт ці люди можуть навіть очолити освітні заклади.За оцінками "Дисергейту", орієнтовно 60 українських ректорів – плагіатори. І навіть резонансні викриття не здатні збити їх з посад.

Кілька гучних історій. У серпні 2023-го Вінницький окружний адмінсуд заборонив НАЗЯВО розглядати наявність академічного плагіату в докторській дисертації народної артистки України, в.о. ректорки Вінницького медуніверситету Вікторії Петрушенко.

Згодом інший суд виніс схожу заборону щодо докторської дисертації доньки покійного Євгена Кушнарьова, ректорки Харківського національного університету імені Каразіна Тетяни Кагановської.

А в 2025 році ректором Тернопільського національного педуніверситету імені Гнатюка переобрали Богдана Буяка, якого до того звинувачували в плагіаті.

"Система (академічне середовище – УП) всередині налаштована на максимальну лояльність до проявів академічної недоброчесності, тому що вона має продукувати потік захистів (дисертацій). Вона його просто забезпечує.

Якщо ви займаєте якусь високу посаду, то, скоріше за все, не ви, а до вас звернуться з відповідних університетів і запропонують: а давайте будемо співробітничати, розвивати науку. А давайте напишемо якусь статтю спільну. А може, ви подумаєте зробити дисертацію, а ми вам допоможемо?" – пояснює Благодєтєлєва-Вовк.

Але, можливо, в умовах браку фінансування науки, написання дисертацій під замовлення стає для науковців способом заробити і так продовжувати займатися улюбленою справою? Можливо, українська наука обрала такий спосіб виживати?

"Academic integrity (тобто академічна доброчесність) – це цілісність. Якщо ти кажеш: "Заплатить мені гроші, я вам зроблю дисертацію, щоб я міг займатися наукою", то це, вибачте, відсутність цілісності. І ніколи прирощення нормального наукового знання не буде", – впевнена Благодєтєлєва-Вовк.

150 тисяч кандидатів і докторів наук

Як найефективніше довести плагіат? Знайти буквальні збіги фрагментів у роботах різних авторів. Так активісти "Дисергейту" діяли весь цей час. Але з розвитком штучного інтелекту, який дозволяє плагіаторам краще маскувати свої крадіжки, активісти опинилися в складних умовах. Утім, Світлана Благодєтєлєва-Вовк не засмучується.

"Ми не можемо контролювати якість наукового продукту, який почав створюватися умовно з 2025-го року (коли штучний інтелект став звичним інструментом інтернет-користувачів – УП), – визнає вона. – Але до 25-го року ми можемо це робити.

І треба розуміти, що за останні 30 років у нас захистилося близько 150 тисяч носіїв наукових ступенів. Тобто якщо з 2025-го року складно перевіряти, ми можемо перевірити ці 150 тисяч і подивитися, хто, що і як. А значить, у нас ще стільки роботи!".

Один із підходів, які вона пропонує – виводити на чисту воду не тільки окремого плагіатора, а й мережу, частиною якої він став.

Наприклад, виявивши плагіат у дисертації Кириленко, перевірити наукові роботи тих, хто був залучений до її захисту. Подивитися, з якими дисертаціями ці люди ще мали справу. А для системної перевірки, вважає дослідниця, варто було б створити спеціальний відділ при Міністерстві освіти.

"Викриття плагіату буде досить проблематичним. Але в цій ситуації єдине правильне рішення, яке може прийняти народ України, це повністю скасувати доплати за наукові ступені, вчені звання і так далі, – повторює Благодєтєлєва-Вовк свою думку.

– Всьо, рєбята. Якщо ми не можемо вас проконтролювати, то чому ми маємо за це доплачувати?".

Рустем Халілов, УП

Цього ж дня, але на 15 років раніше, 4 квітня 2008-го, добіг кінця черговий саміт Північноатлантичного альянсу в Бухаресті. Саміт, на якому Україна розраховувала отримати План дій щодо членства в НАТО, але так і не досягла бажаного.

Доленосне рішення було заблоковано канцлером Німеччини Ангелою Меркель та французьким лідером Ніколя Саркозі, які не хотіли розізлити Росію. Вважається, що тоді Володимир Путін заявив американському президенту Бушу-молодшому:

"Ти ж розумієш, Джордже, що Україна – це навіть не держава! Що таке Україна? Частина її територій – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!".

Можна сперечатися, чи прискорило неотримання ПДЧ кремлівську агресію проти України – чи, навпаки, дещо відтягнуло її.

Безперечно одне: багаторічний український досвід руху в НАТО став хрестоматійною історією прорахунків і невдач.

На відміну від фінського прикладу.

Історично вступ до Північноатлантичного альянсу залежав не так від військової могутності чи стану демократичних інститутів, як від уміння скористатися сприятливим вікном можливостей.

Це вдалося Туреччині, Греції та Західній Німеччині в 1950-і роки. Країнам Східної Європи та Балтії в 1990-і та 2000-і. Фінляндії та Швеції в 2020-і. Але, на жаль, не Україні. Ми свій шанс проминули – якщо він справді був.

Теоретично наше вікно можливостей збіглося зі східноєвропейським і балтійським. Друга половина дев'яностих – початок нульових. Час, коли світ фактично залишався однополярним. Коли Москва ще не оговталася після безславної поразки в Холодній війні та розпаду радянської імперії. Час, коли Росія, що ослабла, просто не могла перешкодити країнам, які твердо вирішили залишити кремлівську орбіту.

Однак на практиці тодішня Україна залишалася спадкоємицею покійного СРСР чи не більшою мірою, ніж сусідня Російська Федерація. Приписувати українцям часів Кравчука та Кучми сьогоднішні настрої та переконання – означає підтасовувати власну історію заднім числом.

А фактично в той період Києву доводилося обирати не між нейтралітетом та вступом до НАТО; але між компромісною "багатовекторністю" та повним перетворенням на російський сателіт.

Думка про схожість пострадянської України з Польщею, Румунією, Латвією чи Естонією увійшла в моду із запізненням. Як і наше бажання наслідувати їхній приклад. На той час історичне вікно можливостей вже зачинилося. Кремль встиг наростити нафтодоларові м'язи та взяв курс на реванш.

Незабаром недопущення України до Організації Північноатлантичного договору стало московською idée fixe. І найсумніше, що ця idée fixe знаходила негласне розуміння поміж впливових західних лідерів.

У таких умовах наше декларативне прагнення в НАТО перетворювалося на додатковий подразник для Кремля, на страшилку для московської пропаганди, на зручний привід для російської агресії, але не більше. Вітчизняні шанси справді вступити до альянсу виявилися примарними.

В 1990-і та 2000-і роки в НАТО йшли, щоб сховатися під парасолькою колективної безпеки. Щоб застрахувати себе від озброєної агресії. Щоб уникнути жахів Великої війни. Жодне з цих завдань не було виконане Україною.

Масштабне військове протистояння, зруйновані та окуповані міста, сотні тисяч загиблих, поранених і скалічених – все те, заради недопущення чого варто було вступати до Північноатлантичного альянсу, вже прийшло на нашу землю.

При цьому ми парадоксально залишаємося єдиною державою планети, чий курс на приєднання до НАТО офіційно зафіксований у Конституції.

Словом, донедавна нашу країну можна було розглядати як класичний антиприклад. Мовляв, ось що трапляється з тими, хто проґавив свій шанс і спробував встигнути на потяг, який уже пішов.

Але є одне важливе "але". Навесні 2026-го ніхто не може стверджувати, що країни, які не проминули власний історичний шанс і вчасно вступили до НАТО, не повторять долю України.

Сьогодні повноцінне членство в Північноатлантичному альянсі не виглядає такою самою гарантією безпеки, як ще півтора року тому. Колишня архітектура НАТО, побудована навколо американського військового потенціалу, починає валитись на наших очах.

Адміністрація Дональда Трампа регулярно висуває претензії до європейських партнерів, звинувачує їх у невдячності та зловживанні американською підтримкою. У Вашингтоні практично відкрито розмірковують про демонтаж Північноатлантичного договору. І чи спрацює легендарна 5 стаття в разі потреби – велике питання.

Водночас про плани російської атаки на Балтію не говорить лише лінивий. У роки Холодної війни вторгнення до будь-якої країни НАТО залишалося для Кремля стратегічним табу. В 1940-і – 1980-і Москва визнавала всю територію альянсу сферою чужого впливу.

Але сьогоднішнє НАТО Кремль вважає неправильним та некондиційним. Мається на увазі, що туди обманним шляхом вступили країни, яким не потрібно було залишати російську орбіту. І, мабуть, у Москві справді готові виправити цю "несправедливість" військовим шляхом: якщо будуть впевнені, що Вашингтон не заступиться за естонців, латишів і литовців.

Наразі вже важко сказати, що захищає Нарву та Сувальський коридор більшою мірою – грізний імідж НАТО чи те, що українці сковують основні російські сили.

З одного боку, потенційні жертви Москви сподіваються, що Трамп таки не віддасть їх на поталу російської армії. З іншого – вони мають надію, що, загрузнувши в Україні, Кремль таки не ризикне відкрити другий фронт на Балтиці.

За іронією долі, країна, яка не встигла сховатися за колективним щитом Північноатлантичного альянсу, опосередковано прикриває тих, хто перебуває в альянсі понад 20 років. Це знакова обставина як українського, так і європейського майбутнього.

Говоритимемо відверто: у нас дуже мало шансів вступити в ту саму Організацію Північноатлантичного договору, яка 18 років тому відмовила Україні в ПДЧ.

Стати членом того самого НАТО, до якого в 1999–2004 роках приєдналися країни Східної Європи та балтійські республіки, а нещодавно – Фінляндія зі Швецією.

Однак шанси Північноатлантичного альянсу пережити глобальну історичну бурю та зберегтися в нинішньому вигляді також невеликі. Найімовірніше, уже в найближчому майбутньому НАТО втратить звичний вигляд.

Цілком імовірно, що стару абревіатуру наповнить інший зміст. Не виключено, що знайомий нам військово-політичний блок взагалі припинить існування, а на його руїнах виникне зовсім нова структура, яка вже не називатиметься Північноатлантичним альянсом.

І в цьому гіпотетичному оборонному союзі цілком може знайтися місце для України. Але вже не в ролі прохачки та об'єкта чужої опіки – а в зовсім іншій якості.

Михайло Дубинянський

Не дивує чоло у зморшках,

Не вбиває смертей відголосся,

Бо тримаю його на сошках.

"Танго соло", Тетяна Хіміон

"Я – творча людина. В снайперській справі треба продумувати все до найменших дрібниць і підходити творчо до кожного кроку", – каже УП 47-річна снайперка Тетяна Хіміон із позивним "Танго".

Більшу частину життя вона дотримувалася цього принципу на паркеті. Тетяна професійно займалася бальними танцями із семи років.

Наприкінці дев'яностих вона стала тренеркою. Навіть вагітність і народження сина не змусили Хіміон зробити паузу в хореографічній кар'єрі.

"На восьмому місяці вагітності я показувала дітям, як робити колесо і сидіти на шпагаті. Вони, мабуть, чекали, що почну народжувати, але я встала і сказала повторювати за мною.

На п'ятий день після пологів я вже була в танцювальному залі. Син завжди був зі мною. Він навіть ходити навчився в клубі. Я його в куточку клала і танцювала. В якийсь момент дивлюся – вже біля ноги стоїть. Так хотів до мами, що довелося піти", – усміхається Хіміон.

З однорічним сином на руках Тетяна відкривала власний танцювальний клуб. В 2002-му чоловік дав їй 200 доларів і сказав: "Купи дзеркала, магнітофон і вперед". Так у рідному місті Хіміон, Слов'янську, з'явився "Four Step".

Four Step – один із елементів танго – улюбленого танцю Тетяни. "Танець із характером", – описує вона. Як і сама Хіміон. Недарма вона обрала позивний "Танго", коли приєдналася до війська в 2022-му.

В її родині не було воїнів. Вона не закінчувала військових вишів. "Усе життя танцювала, ходила на підборах, носила панчохи. Але в мене бійцівський характер. Я виросла в гуртожитку з хлопцями. Все дитинство "воювала" за своє місце під сонцем", – розповідає Тетяна.

24 лютого 2022 року вона поїхала разом із коханим у ТЦК та СП – записуватися до тероборони. Але дорогою чоловік відмовив Хіміон приєднуватися до війська. Тетяна радіє, що тоді погодилася на вмовляння партнера.

"Якби ми пішли разом, я б не змогла воювати з ним в одному підрозділі. Він би мене оберігав, захищав. Напевно, у нас навіть були би скандали. Бо я йшла у військо з думкою тільки про бойову посаду, а коханий робив би все, щоб мене відгородити від роботи "в полях"", – вважає вона.

Перші кілька місяців повномасштабки Тетяна волонтерила в Слов'янську, а влітку 2022-го без відома чоловіка мобілізувалася в один із підрозділів Сил спеціальних операцій (ССО).

– Ким ви себе бачите, Тетяно? – запитав комбат у Хіміон під час першої зустрічі.

– Снайпером, – без роздумів відповіла вона.

Тетяна Хіміон розповідає "Українській правді", як проскочила в Сили спеціальних операцій на "швидкісному потягу", чому після посади розвідник-стрілець-снайпер стала кухарем, як виконувала бойові завдання під час запорізького контрнаступу в підрозділі Десантно-штурмових військ (ДШВ), навіщо вдавала "свою" під час зустрічі з росіянином на Донеччині, як вчиться приймати себе нову після важкого поранення і чому на війні стала "страшним соціофобом".

Далі – пряма мова Танго.

Швидкісний потяг до Сил спецоперацій

Влітку 2022-го я потрапила до Сил спеціальних операцій. Тоді вже починався людський голод. Попросила знайомого, який заходив у підрозділ ССО, взяти мене з собою. Він подав мої документи. Пройшла перевірку і долучилася. Ніяких Q-курсів не проходила. Проскочила на швидкісному потязі, коли не було часу на зупинки і курси.

Не знаю, чому захотіла бути саме снайперкою. Ця професія здавалася мені крутою. Адже снайпер має бути хитрим і творчим.

Я була знайома з гвинтівкою хвилин 10–15, коли сказала комбату, що хочу займатися високоточною стрільбою. Одного разу в часи волонтерства їздила з військовими на полігон. Тоді вперше й стріляла.

Хлопці все виставили, а я просто нажимала на спусковий гачок. Понятно, що не знала всіх математичних і технічних рішень. Але цей подих, хвилинна затяжечка і постріл мені дуже сподобалися. Настільки, що захотіла мати парфуми із запахом пороху, хоча взагалі ними ніколи не користуюся.

На першому тренуванні в ССО мені навіть інструктаж не провели, як користуватися снайперською гвинтівкою. Мабуть, занадто впевненою була, коли заявляла командиру, що хочу бути снайперкою. Я лежала на полігоні зі зброєю, а в голові випливло все, що хлопці казали кілька місяців тому: "Дихай, видихай, тримай". Спробувала і непогано вийшло.

Деякі речі одразу відчуваєш своїми. Я стріляла і відчувала, що в мене вдається, ніби снайпінг ідеально підходить моєму тілу і мисленню. Так само ми й кохану людину обираємо. Іноді здається, що вона не підходить тобі за якимись параметрами, але відчуваєш її "своєю".

Я все життя любила смуглявих хлопчиків – бандюганів, а заміж вийшла за найспокійнішого і найрозсудливішого чоловіка. Якби він був такий емоційний, як я, може б, ми вже повбивали одне одного. А так разом уже більше 30 років і насолоджуємося далі.

Чоловік дуже негативно поставився до того, що я приєдналася до війська. Він приїхав додому з фронту і не знайшов мене. Поїхав у волонтерський центр, де я допомагала з початку повномасштабки, там і дізнався про мою службу. Набрав і запитав. Я коротко відповіла: "Так". Він засмутився, бо дуже кохає мене і турбується.

В якийсь момент командир мого ССОшного підрозділу вирішив, що в нього жінки на "бойові" не ходять. Він мене перевів з посади розвідник-стрілець-снайпер на посаду кухаря. Ой, це була трагедія. Дуже на нього сердилася. Намагалася доводити, що я – зріла людина, мені не 18 рочків, а бойова посада – не спонтанне рішення. Але ні, він ніби тішився тим, що відправив мене в тил.

Зрештою мені вдалося добитися переведення. Я "працювала" на Херсонському напрямку – спочатку на медеваку, а потім у мінометному розрахунку.

А в серпні 2023-го перейшла в підрозділ Десантно-штурмових військ, де раді будь-якому гарному бійцю – хоч чоловіку, хоч жінці. Буквально через місяць опинилася на "БРці" (на виконанні бойового завдання – УП) в Запорізькій області. Перед цим проходила двотижневі курси марксмена – це снайпер у складі штурмових груп, який прикриває під час наступів.

Читайте також: Спецпризначенець Бунтар: Є "совкові" командири, яким важливіше отримати зірочки на погони, ніж перемогти

"Вперед! Вперед, маруновий берет!": Запорізький контрнаступ

Восени 2023 року запорізький контрнаступ уже захлинувся кров'ю. Було зрозуміло, що ми не зможемо реалізувати заплановане, але все одно накази "Вперед! Вперед, маруновий берет!" нікуди не дівалися. Командири кричали "вперед" у рації, а хлопці гинули.

Формально я була марксменом, ходила з бійцями на позиції, ходила зі штурмовими групами. Але снайперську гвинтівку брала з собою лише один раз. Це був найперший вихід. Я зрозуміла, що на тій короткій дистанції, на якій ми працювали, вона неактуальна.

Тим паче, була осінь. Посадки вже не було, лише штики-патики. Снайперська гвинтівка важка і об'ємна. Якщо йдеш із нею по відкритій місцевості, одразу стаєш потенційною ціллю. Коли є резон, то да, ризикуєш. Якщо немає, то й не варто висовуватися. Тому гвинтівка лежала і чекала свого зіркового часу. А я ходила зі звичайним автоматом.

Мене намагалися до останнього стримувати. Як казав мій друг із позивним "Морячок": "Танго, не суєтись, почекай. Зараз за тиждень хлопці закінчаться, підеш і ти, не турбуйся". Так приблизно і сталося. За тиждень хлопці закінчилися, і мене покликали прикривати штурмову групу.

Нам давали вказівки йти на активні штурми – залітати бронетранспортерами, атакувати. А все кругом було заміновано. Одного разу ми їхали на штурм, попереду нас прикривав танк. Раптом назустріч виїхав джип. Водій завернув у сторону, щоб об'їхати, буквально метр від дороги, і підірвався. Ми були ніби в мінній пастці. Крок вправо, крок вліво – лотерея.

Чому на 13-му році війни одні підрозділи мінують території, виходять, нікому нічого не передають, а інші заходять і ризикують підірватися на своїх же мінах? Цей безлад в армії дуже напружує. Якщо безлад у твоїй хаті, це твої проблеми. Безлад в армії призводить до смертей військових. І це треба змінювати.

Перший наш штурм на Запорізькому напрямку був невдалим, другий був невдалим. Коли нам втретє дали наказ штурмувати, хлопці почали ставати на диби. Сіли, порозмишляли і придумали більш грамотний хід: піти туди, де нас не чекають, не їхати на бронетранспортері, а непомітно зайти пішки.

Хлопці тихенько зайшли в окопи, закидали росіян боєприпасами. Хто здався, той живий. Хто не здався, той не живий. Дехто з них сам себе "обнулив". Вдалося відбити вісім позицій. В тому бою ніхто з наших бійців не загинув. Хлопці були сильно поранені, але живі.

Ми захопили ті вісім позицій, але не було кого завести на них. Нашим бійцям довелося просто відійти, бо вони були поранені. На наступний день ці позиції знову зайняли кацапи.

Командир у мене запитав: "Підеш на штурм?". Я відповіла: "Піду, а кого ви мені даєте?". Він дав бійців. Тоді я уточнила: "Добре. А ви можете мені пообіцяти, що на відбиті позиції зайдуть люди?". Він сказав: "Ні".

І в чому сенс? Зайти ще раз, когось покласти. Добре, якщо ми всі виживемо, але загубимо своє здоров'я, для чого? Щоб командир поставив галочку, що ми відбили позицію, взяли полонених? А завтра ця позиція знову буде не нашою. Командир був адекватний, погодився з тим, що немає сенсу.

Є поняття ціна – якість, а є наказ – адекватність. Якщо я можу виконати задачу, зроблю з усіма можливими ризиками. А якщо розумію, що завдання нереально виконати, буду дуже обережно це робити. Можливо, це звучить неправильно, бо накази треба виконувати. Але я зіштовхнулася з різними командирами. Не всі вони усвідомлюють, що насправді відбувається на "передку". Зараз усе міняється, у війську з'являються молоді і досвідчені командири, але це відбувається дуже повільно, а наш ресурс закінчується.

Ми були на Запорізькому напрямку недовго – чотири місяці. На жаль, в нас сильно постраждав особовий склад. Залишки роти, 17 бійців зі 105, вивели в січні 2024-го.

Снайпінг, зустріч із росіянином і поранення на Донеччині

Я вперше використала снайперську гвинтівку за призначенням улітку 2024 року в Миролюбівці на Донецькому напрямку. Прикривала хлопців. Була дуже хороша позиція – бугорочок, висота, 1,5 кілометра до цілі. Тіло вийшло і "ушло".

Мої гвинтівки мають чоловічі імена. Чому? В мене чоловік, два сини. В нас були різні тваринки – собаки, хамелеони, хорьки – всі чоловічої статі. Я єдина і неповторна жінка в своїй родині.

Багато хто сприймає жінок, які прийшли у військо, як феміністок, які борються за свої права і комусь щось доводять. Я точно не за цим прийшла. Дуже люблю чоловіків. Мені з ними набагато простіше. Тому мої гвинтівки мають чоловічі імена.

Тімоха – найтихіша зброя в моїй колекції. Найулюбленіша – Дім Дімич. Мені допомогли її придбати два Дмитри (один із них журналіст "Економічної правди" і волонтер Дмитро Рясний – УП).

Мишко – М-14. "Дерев'яна" штука, якою американці воювали ще у В'єтнамській війні. Ця зброя непогана для свого віку, але незграбна, як мішка. Її не можна ні відкоригувати, ні зменшити приклад, ні підняти щоку.

Ще в мене був Гена – "Алігатор". Здоровенна українська гвинтівка. Ми працювали нею на 3 кілометри. Вона як крокодил Гена – здорова і кусюча.

Свій рекордний снайперський постріл я зробила з 3,3 кілометра за допомогою дрона. Постріли на такі великі відстані коригуються безпілотниками. Це снайперський терор, а не влучна робота. Як правило, для зупинки штурму.

Наприклад, десь далеко починається штурм, ми стріляємо, щоб розігнати нечисть і вберегти наших хлопців. Кулі більше лякають росіян, ніж убивають. Бо ти не бачиш, в кого безпосередньо стріляєш. Мені найбільше подобається в снайпінгу бачити ураження. Як би це жорстоко не звучало, одразу видно +1 убитий.

1 червня 2024-го в Нетайловому на Донеччині нашу групу з чотирьох бійців відправили на позицію, яка була дуже близько до кацапської – буквально 30–40 метрів. Там усе було сильно заміновано.

Ми прийшли на зміну іншої групи. Хлопці виходили, зачепили розтяжку. Зразу – троє "трьохсотих". Я сказала своїм бійцям віднести поранених. Залишилася сама на позиції. Попросила командира відправити на підмогу когось із сусідньої позиції, де стояла 132-га бригада.

До мене вийшов хлопчик. Дорогою теж зачепив розтяжку – поранило шию, ногу. В мене двоє друзів загинули якраз із пораненням шиї, я бачила, наскільки швидко і безпорадно це відбувається, тому була готова робити все, що завгодно, аби тільки зупинити кровотечу.

Поранений викликав групу евака, але йти треба було 2 кілометри по замінованих стежках. Він стікав кров'ю, був дуже слабкий. В якийсь момент мені ніби вдалося зупинити кровотечу.

Хлопець лежав і просив пити, але я знаю, що не можна давати воду, бо він був контужений, міг початися набряк мозку. Потім він попросив посунути рюкзак, щоб зручніше лягти. Коли поміняв позу, знову відкрилася кровотеча на шиї. У нас уже не було бандажів. Я використала і свої, і його. Вирішила тримати рану руками, поки не прийде евак. Понятно, що я в цей момент не мала в руках зброї.

Піднімаю очі, проходить кацап. Прийшлося з ним поспілкуватися. Як виявилося, він із підрозділу "Сомалі". Я "включила" Донбас, почала говорити їхніми улюбленими кацапськими фразочками, фу. Він, мабуть, подумав, що "своя". На щастя, я тоді була не в пікселі.

Поки росіянин ішов, намагалася підкласти коліно під рану, взяти гвинтівку. Думала навздогін стрельнути, але ліс був дуже густий, то не стала провокувати. Якби він зрозумів, що я по ньому стріляю, то повернувся би і вбив нас обох із пораненим.

За хлопцем прийшов медевак. Він вижив. Бійці з моєї групи повернулися. Ми потім разом "розбиралися" з росіянами. Вони не знали про нашу точку, думали, що то захоплена територія. Там ми їх повбивали.

Наступного дня я отримала перше кульове поранення. Ми опинилися в оточенні. Прийшлося з нього виходити. Вийшли не дуже вдало. Нас чекали. Довелося поборотися за свій вихід. На жаль, не всі вижили, але ми вийшли.

Мені "вдало" прострелили коліно, куля не зачепила жодної кістки. Я навіть змогла дострибати до еваку сама, спираючись на гвинтівку. Не довелося мене виносити. Десь через місяць я повернулася в стрій – знову була на "БРці" в Донецькій області.

А в листопаді 2024-го біля Курахового отримала важке поранення. Нас із побратимом атакував російський дрон. Я перенесла вісім операцій.

Вся війна – як лотерея. Міліметри вирішують долю. Уламок застряг у моїх ребрах, бо я худа. Була б я повніша, він би пройшов. Можливо, все було б інакше.

Зрозуміло, що є речі, з якими складно впоратися, але найголовніше, прийняти їх. Я все життя була, як електровіник, а поранення мене обмежило.

Перші 2–3 місяці я боролася за сприйняття себе нової. Нікого до себе не підпускала. Відчувала себе неповноцінною, якоюсь недолюдиною. Усвідомлювала, що тепер не можу бути ні штурмовичкою, ні снайперкою. Але потихеньку приходжу до тями. Йокалемене, це ж не найгірше, що могло статися.

На щастя, в мене залишилися свої кінцівки. До року після поранення мені давали 5% шансу, що права нога запрацює. Рік уже минув, вона не запрацювала. Я не стала тими 5%. Статистика не на моєму боці. Але я пристосувалася. Ходжу. Навіть бігаю. Вже каталася на ковзанах і стала на лижі. Це, звісно, смішно виглядало, пару разів мене витягували з сіток, але з'їхала нормально.

Я продовжую воювати на Запорізькому напрямку. Мій новий напрям роботи – керування дронами.

Межі людського організму – їх немає. Усе в голові.

Проблеми із забезпеченням, демотивація і соціофобія

В нашому підрозділі немає потрібного забезпечення. Просто немає сил – треба платити за все.

Була цікавою історія з орендою. Село майже розвалене. Ще не стерте, але вже на межі. Шукаємо позицію. Стоять дві хатки поруч – одна ціла, а друга підрозвалена, але в ній підвал хороший. Займаємо цей підвал, приходить сусід і каже: "Це хата мого сина. По 2 тисячі на місяць із людини за зйом".

Ми тупо були в шоці. Хотілося послати людину, але не дозволяють цінності. Хлопці заплатили, бо не хотіли сваритися, щоб не здав позиції. Дрібниця, 2 тисячі – то копійки, але сам факт. 2 тисячі не за житло, а за позицію, з якої працюємо. Це просто анекдот.

Ми навіть паливо самі купуємо. В нас проблеми з постачанням води. У нас немає сухпаїв. Елітний підрозділ, але коли я йду на позицію, сама купую собі їжу. Наш командир боїться запитувати щось у вищого командування. Він тримає репутацію людини, яка сама все вирішує.

Хтось каже про мотивацію військових... Немає ніякої мотивації. Була, може, в перший місяць повномасштабки. А зараз немає, бо бачиш ставлення до себе.

Я їду з бойового завдання в цивільному одязі. Мені не дозволяють в хату заходити у військовій формі, бо сусіди побачать і здадуть.

Не можу свою військову машину поставити біля орендованого житла, бо мене ганяють. Підходять сусіди і просять переставити. Може, нам із Запоріжжя взагалі виїхати? Я розумію, люди бояться. Сама стараюся сховати машину, де можна. Але зараз такий період, коли немає листя. Як її сховати? Щодня їжджу по провулках, шукаю місце для парковки, а потім ходжу пішки по пів кілометра до хати. І так скрізь.

Приймати таке ставлення цивільних – найскладніше для мене. Я через це стала страшним соціофобом, хоча завжди була душею компанії. А зараз живу на горищі, щоб нікого не бачити, ні з ким не спілкуватися. На жаль, докотилася до такого.

Друзі, ви можете фінансово підтримати підрозділ, в якому служить Тетяна "Танго" Хіміон.

Посилання на конверт у Приваті.
Номер картки: 5168752157531701

Номер картки Монобанку: 4441111015850252

Ангеліна Страшкулич, УП

Харациді-Логінова не є лікаркою чи фармацевткою, а працює керівницею у відділі кадрів однієї з приватних компаній, тому не підлягає взяттю на військовий облік. Тоді як у Міноборони кажуть, що трапилась технічна помилка та обіцяють розібратись, проросійські телеграм-канали сіють паніку й розповсюджують фейки.

Одні пишуть, що таким чином влада намагається затягувати жінок в ТЦК, де їх будуть примусово мобілізовувати, інші – що це підготовка до загальної мобілізації жінок. Вони послідовно перетворюють поодинокі випадки на докази цілеспрямованого та системного переходу до обов'язкового залучення жінок до служби.

"Українська правда" розповідає про те, чи планується примусова жіноча мобілізація насправді.

Що сталося з Харациді-Логіновою та пояснення Міноборони

Історію, яка трапилась з Іриною Харациді-Логіновою, розповіли на Суспільному. Вона подавала звітність про військовозобов'язаних своєї компанії до Міноборони та побачила свої дані теж.

"Я поставила собі Резерв+, оновила там дані, і дійсно підтягнулись дані. Мені підтягнулась військово-облікова спеціальність 912 – це категорія обліку військовозобов'язаних, які спеціалізуються на роботі в клубах та бібліотеках. Ну, я філолог. Це мої дані взяли, завантажили, провели по всіх системах, ніхто нічого не перевіряв, придумали що захотіли", – розповіла жінка.

Виявилось, що вона перебуває в розшуку Харківським ТЦК та СП.

Начальник Головного управління інформаційних технологій Міноборони Олег Берестовий пояснив Суспільному: Резерв+ відображає інформацію з державного реєстру військовозобов'язаних, а всі записи потрапляють туди або з паперових карток ТЦК, або з інших державних баз.

"Помилок зараз практично немає. Вони могли бути в разі внесення даних вручну при оцифруванні карток. Дані про людину з її ідентифікаційним кодом вносять до картки працівники ТЦК в реєстр "Оберіг". Для таких випадків ми рекомендуємо подати заявку в Резерв+ на виправлення даних онлайн і почекати, поки вручну оператор зможе підтвердити або спростувати те чи інше твердження. Або прийти з документами в ТЦК, в якому ви стоїте на обліку, і попросити уточнити дані в реєстрі", – пояснив Берестовий.

Причому ТЦК оголошує жінок у розшук не вперше. В соціальній мережі "Threads" психологиня з Харкова Агата Захарян писала про ідентичний випадок.

"Я думала, це помилка, але знайшла ще 20+ дівчат на обліку в ТЦК Шевченківського району в м. Харків з такою самою ситуацією", – розповіла Захарян.

Аккаунт Міністерства оборони в "Threads" повідомив, що це питання вивчається з погляду системної помилки, тому що виявилося, що ця ситуація не поодинока.

Одночасно з цим рекрутинговий центр ЗCУ Drone Force, який проводить підготовку фахівців для керування безпілотниками, почав агітаційну кампанію, в рамках якої до армії закликають прийти не тільки чоловіків, а й жінок. Для цього використовують наружну рекламу на вулицях у різних містах країни.

Анонімні телеграм-канали намагаються прив'язати проблеми з електронною системою, яка є в Міноборони, до згаданої агітаційної кампанії.

Але ніхто жінок примусово мобілізовувати не збирається.

Чи буде примусова жіноча мобілізація? Говорять нардепи

Вищеописані історії надали проросійським телеграм-каналам привід для нової хвилі маніпуляцій навколо жіночої мобілізації.

"Чинне законодавство не передбачає механізму виключення з обліку у разі помилки або незаконного включення. Тобто потрапити до системи можна швидко, а вийти з неї вже не вдається. Навіть у разі визнання помилки наслідки продовжують діяти. Таким чином, жінки поступово втягуються у процес мобілізації", – пишуть в одному з анонімних тг-каналів.

"Українська правда" звернулась до народних депутатів з оборонного комітету, щоб з'ясувати, як є насправді.

Народний депутат зі "Слуги народу" Олександр Федієнко розповідає, що примусова мобілізація жінок в Україні не передбачається взагалі і є неможливою відповідно до чинного законодавства. На обов'язковий військовий облік мають ставати лише жінки двох категорій: медики та фармацевти.

"Проте навіть для них мобілізація відбувається виключно на добровільній основі, ніякої обов'язковості закон не передбачає. Жінки інших спеціальностей (наприклад, фахівці зв'язку) також можуть ставати на облік і мобілізовуватися, але тільки за власним бажанням. Щоб почалася примусова мобілізація будь-якої категорії жінок, потрібно змінити закон, чого наразі не відбувається", – пояснює Федієнко.

Ситуацію, яка трапилась з Іриною Харациді-Логіновою, нардеп пояснює як можливий технічний збій, людський фактор або втручання в систему.

"Я направив відповідні депутатські запити до Міністерства оборони, щоб розібратися з цими випадками", – зазначив Федієнко.

Депутат запевнив, що Міністерство оборони відрегулює цю проблему, і подібне більше не повториться, а якщо це була провина конкретного працівника ТЦК – його притягнуть до відповідальності. "

У будь-якому разі, примусово цих жінок ніхто не мобілізовуватиме", – підсумував "слуга народу".

Федієнка підтримує нардепка з оборонного комітету Соломія Бобровська.

"Жодної примусової мобілізації не буде. Наше суспільство та парламент до цього не готові. Ніхто про це ні в комітеті, ні у війську, ні в Нацгвардії не говорить", – запевняє нардепка від "Голосу".

Федієнко розповідає, що тема мобілізації жінок стала такою чутливою та поляризує суспільство через те, що Росія веде проти України когнітивну війну.

"Ворог шукає болючі точки українського суспільства, щоб внести розбрат та зіпсувати взаємодію між народом і владою. Для цього через анонімні телеграм-канали запускаються маніпуляції та фейки про те, що жінок змушуватимуть йти до військкоматів і примусово мобілізуватимуть.

Оскільки рівень довіри до таких каналів високий, суспільство часто не перевіряє інформацію, підхоплює цей наратив і починає поширювати його, що є прямою реалізацією планів росіян", – додав депутат.

***

Тема мобілізації загалом залишається резонансною та важкою для українського суспільства, а жіночої зокрема. Нею легко маніпулюють, намагаються перевести в простір паніки та емоцій.

Ставлення до жінок в армії поступово змінюється на краще. Зараз у Силах оборони, за даними головкома ЗСУ Олександра Сирського, служать понад 75 тисяч жінок. І ця цифра зростає.

Жінки мобілізуються добровільно. Суспільство не готове до того, щоб призивати їх масово та примусово, а влада це питання не ставить до порядку денного. Однак існують окремі інциденти, коли жінки потрапляють на військовий облік, що в Міноборони називають технічними помилками й обіцяють скоро вирішити цю проблему.

Володимир Фомічов, УП

Штурмові полки починали як невеликі батальйони добровольців, які "на характері" вривалися на найважчі ділянки фронту, щоб їх стабілізувати: чи то йшлося про втрату позицій під Покровськом, чи то про загострення на Часовому Яру, чи про великий наступ на Курщині.

Приблизно в 2024 році поняття "штурмовики" перестало окреслювати піхотинців механізованої чи десантної бригади, які беруть участь у штурмових діях, і почало позначати новий тип українських військових – бійців штурмових батальйонів, а згодом полків. Найбільш відомими з них були і є – з різних причин, як почесних, так і ганебних – 225-й і 425-й штурмові полки.

Вважається, що за заслуги на фронті та безвідмовність у виконанні поставлених задач штурмовики стали "улюбленцями" головкома Олександра Сирського. Частина полків, імовірно, саме завдяки цьому отримала право пріоритетної комплектації. Втім, як пояснюють у приватних розмовах представники штурмових полків, новомобілізовані, яких вони отримували, часто були тими, від кого відмовилися всі механізовані та десантні бригади.

Восени 2025-го року вага штурмовиків зросла настільки, що президент навіть збирався створити для них окремі штурмові війська.

Зараз штурмовики, хай як сумно це писати, стали "страшилкою" для частини суспільства та навіть частини військових – і водночас рятівним жилетом для майже кожного командира бригади та корпусу. Так, штурмові підрозділи рятували Добропільський виступ, підстраховували "Хартію" на Куп'янську, а зараз разом із десантниками наступають на Дніпропетровщині та Запоріжжі.

Одним зі штурмових полків, що бере участь у нинішньому наступі, є 1-й окремий штурмовий полк (ОШП), яким командує Дмитро Філатов з позивним "Перун". Попри належність до екосистеми штурмовиків, 1-й ОШП, за словами співрозмовників УП серед військових, трохи відрізняється від інших схожих полків. Тут справа як у кістяку підрозділу – який склався з добровольців часів Героя України Дмитра Коцюбайла, так і в підходах до планування бойових дій і ставлення до особового складу.

Військові 1-го ОШП, з якими спілкувалися УП, зазначали, що бачать сенс у своїй роботі та за будь-яких обставин, не шкодуючи дронів, сил і часу, працюють на своїх штурмовиків-піхотинців.

"Нас роз'*буть усіх, щоб врятувати, раптом що, нашого штурмовика", – описує обстановку всередині 1-го ОШП один із військовослужбовців полку в розмові з УП.

У доволі довгій розмові з "Українською правдою" Дмитро Філатов розповів, на якому етапі зараз наступальні дії української армії на Дніпропетровщині та Запоріжжі, в якому тоні та як часто проходять наради з головкомом на фронті, чи користуються штурмовики більшою його прихильністю, ніж десантники. А також – чому батальйон Дмитра Коцюбайла після його загибелі розділився на два окремі підрозділи.

Наступ на Дніпропетровщині, втрата Гуляйполя і тон зустрічей з Сирським

– Наступальні дії Сил оборони на Дніпропетровщині – це Олександрівський і частково Гуляйпільський напрями – почалися майже два місяці тому. Про які результати цих дій ми можемо зараз говорити?

– Залишилося ще трохи, щоб повністю звільнити Дніпропетровську область – але наразі наші наступальні дії не проводяться. Вони відбуваються… дрібними окремими групами там, де для цього є максимально сприятливі умови. Це приблизно такі ж заходи, які ведуть ті, хто стоїть в обороні. Хоча на початку все було доволі динамічно.

Якщо вас цікавить глибина, суть цього всього, то скажу таке. Нам вдалося досягнути результату на Дніпропетровщині завдяки тому, що головком погодився не витрачати ресурс, живу силу на відновлення Гуляйполя (яке було практично втрачене в кінці 2025-го року – УП).

Замість цього ми перейшли там в оборону, наскільки це можливо. А вивільнений обсяг сил і засобів ми застосували на покращення тактичного положення по флангу (ідеться про ділянку між Гуляйполем та Дніпропетровщиною, це один з напрямків наступу 1-го ОШП під час цієї операції – УП). Там є певна гряда висот із фортифікаціями, де ми зараз і тримаємо оборону.

– Про це були ваші слова "Гуляйполе майже окуповане, але це частина плану"? Вони викликали доволі неоднозначну реакцію.

– Так. Задум наших дій початково був іншим, але його поки що краще не висвітлювати. Для повного його втілення в нас забракло сил.

– Ви обмовилися, що Силам оборони вдалося досягнути успіху на Дніпропетровщині через те, що головком погодився не триматися за Гуляйполе, а виконати інший маневр. Хто запропонував це зробити?

– Я промовчу. Можу сказати, що Гуляйполе не було кинуте напризволяще – туди були перегруповані штурмові формування, туди зайшла 5-та штурмова бригада і 225-й полк. Можна було б туди ще дві десантні бригади завести і ще три штурмові полки – тоді б Гуляйполе точно не впало (жартує – УП)! Але в урбанізованій зоні дуже складно вести бої. Ми б не досягли там жодних тактичних покращень, просто стирали б наші сили об противника.

А так ми зупинили його просування на Дніпропетровщині, заблокували подальші можливості для просування, звузили зону його впливу. Надалі він відмовиться від наступальної операції на цій ділянці, і тут все буде стабілізовано. Також наші наступальні дії змусять противника зняти і перекинути сюди свої підрозділи з Покровського напрямку, що суттєво полегшить ситуацію для 1-го корпусу НГУ та 7-го корпусу ДШВ.

– Які населені пункти відбивав, зачищав ваш 1-й штурмовий полк?

– Ми зачищали Нове Запоріжжя, Добропілля (Запорізької області – УП). Добропілля противник взагалі контролював, хоча це не сильно висвітлювалося. Заходили в Злагоду, Рибне, Успенівку. Ми наступали одразу на трьох напрямках.

– Ви також сказали, що зараз наступальні дії української армії на Олександрівському та Гуляйпільському напрямках практично стихли. У який момент це відбулося?

– Активних дій не було вже десь три тижні. З останнього – ми проводили деякі відволікаючі дії, щоб послабити тиск на десантників.

– А як же взяття під контроль Березового, про що заявляли десантники 26 березня?

– Березове зайняли якраз три тижні чи, може, навіть місяць тому.

– Чи можемо ми зараз стверджувати, що наступальні дії української армії на Олександрівському та Гуляйпільському напрямках убезпечили Запоріжжя? Принаймні на 2026 рік?

– Дивіться, противник сконцентрував тут три армії, перекинув сюди морську піхоту – і, як бачите, успіхів тут великих не має. Сумарні втрати противника тут доволі великі. Об'єктивно, є кілька позицій у Гуляйполі, але не можна сказати, що ми утримуємо цей населений пункт.

У той же час ми не тільки сконцентрували сили противника в Гуляйполі, а й розтягнули їх по флангу, змусили до трьох армій додати нові сили. Вони всі разом наступають не на підрозділи ТРО, а на десантників та штурмовиків – відповідно, отвєтка з нашого боку в рази потужніша. Попри те, що на адресу штурмовиків зараз йде багато негативу… і він точно має підстави, бо в нас є ряд підрозділів, які б могли воювати краще.

– Я пізніше зупинюся на питанні штурмових підрозділів, поки що хочу з'ясувати долю Запоріжжя. Ваші слова про те, що противник тут не має успіху, можна трактувати так, що це місто наразі в безпеці?

– Я не спішив би з такими висновками. Я знаю плани противника, які мені доповідає наша розвідка, наш підрозділ кіберрозвідки за останніх пів року таки непогано розвинувся. По деяких питаннях ми більш обізнані, ніж Генштаб. Так от наш колектив дівчат зміг проявити креатив і отримати багато інформації від противника… росіяни не полишають свої задуми стосовно Запоріжжя.

– Ви говорите, що "отвєтка" з боку Сил оборони доволі сильна, бо росіяни тут наштовхуються на українських штурмовиків і десантників. Але ж після завершення наступальних дій вас звідси перекинуть, і утримувати позиції залишаться такі ж підрозділи ТРО, які, наприклад, втратили контроль над Гуляйполем?

– Нас перекинуть звідси рівно тоді, коли для цього будуть підстави. Найперше – коли противник переорієнтується на інший напрямок, перестане здійснювати тут великий вплив і натиск. До цього ми ж були на Покровському напрямку, на Добропільському, але згодом туди зайшов 1-й корпус НГУ – він набув спроможностей, перегрупувався. У них це зайняло майже рік.

– Тобто ви переконані, що бригади ТРО втримають позиції на Дніпропетровщині після вашого відходу?

– Ви ж зараз не бачите, щоб у 1-го корпусу НГУ були проблеми (на Добропільському виступі – УП)?

– Не бачу. Але росіяни точно не відмовляються від ідеї дійти до Добропілля й намагаються забігати в Білицьке.

– Тоді так: можливо, для вас буде секретом, тайною, але коли ми заходили туди полком (влітку 2025-го, під час наступальної операції Сил оборони на Добропільському виступі – УП), у Добропіллі в противника був постійний пеленг. Це означає, що в Добропіллі вже були інфільтровані групи противника. Ви думаєте, вони тоді просто так собі ставили в плани Барвінкове? Вони це робили, бо мали хорошу обізнаність. І насправді там був проведений великий пласт роботи…

Куди б росіяни зараз не забігали, ця ділянка стабілізована, кількість штурмових дій з боку противника знизилася в десятки разів. 1-й корпус перегрупував туди всі свої штатні бригади, і якщо так зважити, то це відбувалося на одному з найгарячіших напрямків. Я свій останній батальйон вивів звідти 1,5 місяця тому. Ми робили це перегрупування обережно, так, щоб нічого не послабити.

До речі, у складі 1-го корпусу досі діє 25-й штурмовий полк, який відіграє ключову роль у зачистці інфільтрованого противника.

– Вас часто можна побачити на фото Олександра Сирського з його робочих візитів на Олександрівський і Гуляйпільський напрямки. Можете розказати, з якою регулярністю відбуваються такі зустрічі? У якому тоні вони проходять? Наскільки відкритими можуть бути на них комбриги та комполків?

– Тон різний (усміхається – УП), залежить від обставин і подій на фронті. Але главком – не імпульсивна людина, він не кричить і матом не ругається. Але буває дуже наполегливим.

Наскільки відкритими можуть бути командири? На 100%. І я, й інші командири, і командувач ДШВ висловлюють своє бачення відкрито – от так, як я зараз з вами спілкуюся. Головком не завжди погоджується, але точно дослухається.

Так само от, як було з цими наступальними діями – це були відносно дискутивні процеси. Коли приймається рішення (про наступальні дії – УП), то задум опрацьовується Генштабом, генералітетом, підраховуються сили противника, наші сили, подається якась пропозиція, заслуховуються всі командувачі – і логістики, і медичних сил і так далі.

До початку операції упродовж двох тижнів ми провели десь п'ять зустрічей з головкомом.

– Чи можете ви на такій зустрічі прямо сказати головкому, наприклад, що вам бракує сил, ресурсів для виконання певної задачі? Як от в історії з Гуляйполем.

– Не тільки я, це всі можуть і кажуть. Але ви зараз це трохи не так сприймаєте. Командири таких формувань, як штурмові, як ДШВ, коли кажуть, що не справляться, то пояснюють – чому. Що ось нам бракує цього і цього. Просто "ми не справимося" кажуть тільки ті, хто тікають з позицій, у кого немає культури ведення бойових дій, у кого командири не розуміють, що наше завдання – це війна.

Ми робимо не те, що ми хочемо, ми робимо те, що повинні робити в конкретній ситуації. Ми повинні стояти на захисті держави. Ми повинні шукати рішення, як убезпечити максимально життя солдата.

Я неодноразово звертався до головкома і казав, що от сьогодні я не можу наступати. І пояснював – техніка не підготовлена, не встигли зробити захист від FPV, розгорнути зв'язок. Під час наступальних дій на Гуляйпільському напрямку я ні разу не чув, щоб хтось із командирів бригад чи полків звернувся до головкома і аргументував, чому йому, наприклад, треба ще два дні на підготовку, а головком відповів: "Мене це не цікавить. Вперед". Такого немає.

При всій любові та повазі до пана Залужного – я з ним зустрічався тільки два рази, і ці зустрічі були в Києві. Під час цих зустрічей я піднімав дуже важливі та гострі питання – і ні одне з них не було вирішено. З Сирським я в Києві зустрічався один раз – на урочистих заходах, коли нам вручали прапор військової частини. Усі інші рази ми бачилися тут, на фронті.

Зараз Сирський приїжджає до нас десь раз на десять днів, бо немає активних дій. На напрямку, де йде прямо великий наступ противника, або де ми проводимо наступальні заходи, він – двічі на тиждень, законно.

– Яке у вас враження склалося про Сирського за час цих зустрічей? Нас Офіс президента на розмови з головкомом не кличе – точніше, викреслює зі списку, який подає Генштаб, то я його, наприклад, жодного разу в житті не бачила.

– Вас Офіс президента не кличе, бо ви не робите те, що він вас просить. Ви дотримуєтеся журналістської етики, не робите те, що каже державна влада – за це я дуже поважаю вашу редакцію, але іноді ви відверто хайпуєте, і це трохи ображає. Це моя думка.

Щодо Сирського: він призначає на посади командирів за їхні якості; він дзвонить деяким командирам посеред ночі. Була історія, як він набрав командира, чий підрозділ був у наступі, а той командир взяв слухавку трохи сонним. Тоді Сирський задав йому питання: "Ти що, спиш, бл*дь?".

– Типу "твої наступають, а ти спиш"?

– Так. Для главкома набрати під час активних дій о першій, о третій ночі – це взагалі норм. Якщо немає активних дій, то просто дзвонить, питає, як справи, які втрати, чим допомогти. Він повністю в контексті.

Взаємодія з десантниками, специфіка штурмових полків і розчарування в Маньку

– Ззовні виглядає так, ніби між десантниками та штурмовиками є латентний конфлікт. Десантники – більш консервативні та автономні, можуть стояти на своєму. Штурмовики – "пожежники", які погоджуються на найтяжчі задачі й тому користуються прихильністю Сирського. Це якщо дуже узагальнити. Як ця взаємодія виглядає зсередини? Якою ви її бачите?

– Дивіться, ви коли кажете, що штурмовики користуються прихильністю Сирського… ви не бачили, як Апостол (командувач ДШВ – УП) спілкується з Сирським, як часто вони разом. Десантники користуються прихильністю главкома не менше, ніж штурмовики. Я б навіть сказав – більше.

Головком ставиться з прихильністю до кожного командира, який налаштований на захист держави, на виконання своїх обов'язків як воїн, як захисник. І вкрай негативно ставиться до нитиків, соплежуїв. Він взагалі з ними не контактує, бо це не відповідає його сприйняттю, ментальності.

Коли кажуть, що ми як штурмовики отримуємо пріоритетну комплектацію… що з СЗЧ тільки у штурмовики – це брехня та провокація. Зараз тими, хто повернувся з СЗЧ, комплектуються переважно підрозділи в корпусах. Мені всього на дві доби дали доступ до чотирьох БРЕЗів (батальйонів резерву, куди потрапляють військові після повернення з СЗЧ – УП) з чіткою категорією особового складу, який я маю забрати.

– Скільки людей ви змогли набрати?

– Мені визначили 84 людини – я не приймав рішення забирати їх чи ні. У всіх діагностовано ВІЛ, сифіліс, гепатит, туберкульоз відкритої форми. Від них місяць усі відмовлялися, їх віддали нам.

З навчальних центрів за березень я отримав декілька десятків людей.

– Добре, а в минулому році? Ніби вже загальновідомий факт, що у 2025-му штурмові полки отримували пріоритетне комплектування.

– У 2025 я отримував з навчальних центрів трохи більше особового складу, ніж зараз, ну і з БРЕЗом ситуація була краща. Але історія з пріоритетним комплектуванням стосувалася не всіх полків, наш туди не входив. Втім, я можу вам пояснити, чому так.

Один із цих полків (225-й – УП) вів стабілізаційні дії на Курщині, і потребував людей. Другий (425-й – УП) – за 2025-й відновив контроль над 54 населеними пунктами. Чи розділяю я їхнє бачення ведення війни? Не зовсім. Але чи міг хтось інший стабілізувати й утримати це все – я не знаю. Я віддаю належне цим командирам за те, що вони взяли на себе такий тягар. Ніхто б інший цього не зміг. Один із цих полків одночасно воював на 12-ти напрямках.

І коли розказують про поганих штурмовиків… ви спитайте командира будь-якого корпусу, чи хотів би він мати в підпорядкуванні штурмовий підрозділ? Думаю, навіть якщо ви в десантників зараз спитаєте, вони скажуть: "Нам без штурмовиків буде погано".

– Ви себе доволі помітно відмежовуєте від 225-го та 425-го штурмових полків. Вас з ними нічого не пов'язує?

– Пов'язує, ми з ними спілкуємося, у нас смуги поряд. Я себе від них не відмежовую, я кажу, що в нас розходиться бачення, я не підтримую певні їхні підходи, інакше вибудовую роботу. Але я ставлюся до них з великою повагою, вони роблять важку роботу. Просто в них з часом вибудувалася така культура ведення війни…

Якщо взяти обсяг роботи, яку вони виконали, і обсяг втрат, які вони понесли, повірте мені, їхні показники будуть кращими, ніж у будь-якої механізованої бригади.

– Як би ви описали культуру ведення війни у своєму полку?

– Ми намагаємося воювати військовою майстерністю і хитрістю. Навченість і високий рівень майстерності солдата для нас – це не щось видатне, це норма, з цього взагалі розмова починається. У нас кожен командир був піхотинцем, мав штурмовий досвід. Заборонено ставати командиром, якщо ти не був солдатом. Ось така в нас культура.

Якщо в нас буде на ділянці якийсь абсолютний провал, то командир батальйону піде на позицію й буде працювати. Я своє останнє поранення отримав на посаді заступника командира батальйону – у 2024 році на Куп'янському напрямку. Я не міг штурмувати, але міг очолити групу розвідників і пішов з ними відновлювати ділянку місцевості.

– Чому, на вашу думку, в Силах оборони так і не створили окремі штурмові війська? Пройшло вже пів року від анонсу президента.

– Перш за все, через певний негатив, дискредитацію штурмових підрозділів. Через те, що всі концентрувалися на їхніх недоліках, втратах – але ніхто не співставляв це із розміром територій, які ці штурмові підрозділи відновлювали. Це перше, але не найголовніше. Найголовніше те, що люди, яким дали можливість і повноваження працювати з цим, виявилися вкрай одіозними та некомпетентними.

– Маєте на увазі Валентина Манька?

– Так, саме цього персонажа я маю на увазі.

– Чому ж тоді Сирський довірив йому таку важливу місію?

– Є питання, на які я не можу дати відповідь. Я дуже поважаю головкома, бачу його сильні риси, але тут я не знаю. Може, це була якась вимога. Зараз він до нього недобре ставиться.

– Якщо не буде окремого роду військ і командування – для штурмовиків, то, може, буде для них окремий корпус? Що ви про це думаєте?

– Ні, і я поясню чому. Виокремлення штурмовиків в окремий корпус не вписується в суть моделі корпусу. Я вважаю, що і виділення бригад ДШВ в корпуси – хибний крок.

Доктринально корпуси були створені для того, щоб покращити ланки управління ОТУ та ОСУВ – зробити зону їхньої відповідальності меншою, постійнішою, стабільнішою. Адже ОТУ та ОСУВ командувало не своїми підрозділами, а перемінними – так робити не можна, війни так не ведуться.

Противник уже дійшов до рівня армій, він воює арміями та старається їх не розділяти. Ми перейшли на корпуси, щоб воювати постійним набором військ. Щоб командир корпусу визначав, який підрозділ здійснює оборону першого ешелону, який – другого, який перебуває в резерві.

Виведення бригад ДШВ у корпуси, на мою думку, має сенс у тому випадку, якщо ці два корпуси змінюють один одного в наступі. Зараз вони не інтегруються в сухопутні формування (у смугу яких вони заходять – УП), вони просять собі смугу і працюють суто в ній. Це їхня природа, я їх не критикую, ми ставимося до них з повагою, у них теж є агресивні риси ведення війни.

У той же час штурмовики готові діяти у складі взводу, роти, батальйону. Вони заходять у бригаду і розділяють з нею всі піхотні страждання. Вони беруть цей біль на себе. Ми ж звикли воювати тим, що є у сухопутного з'єднання, до якого ми придані. А в них завжди менше артилерії, менше всього.

Розділення 1-го штурмового батальйону "Вовки Да Вінчі"

– У лютому 2024-го, за рік після загибелі Героя України Дмитра Коцюбайла, Да Вінчі, його батальйон розділився на дві частини – крило Юрія Капустяка з позивним "Капуста", яке ви нині очолюєте, і крило Сергія Філімонова та Аліни Михайлової, які зараз воюють у складі 59-ї бригади. Чому це розділення в принципі відбулося? Яка ваша версія цих подій?

– Це розділення відбулося через різне бачення мети кожного. Вони переслідували свою мету, ми – свою. У нас розходилося бачення практично у всьому… У веденні бойових дій, у загальній розбудові підрозділів, у цілях цієї розбудови. До речі, розподіл пройшов демократично. Вони оголосили недовіру діючому командиру Юрію Капусті.

– Капуста звільнився з війська? Я пропустила цей момент.

– Капуста звільнився за сімейними обставинами, десь за пів року після цього розділення. Він мав на це вагомі причини.

– Як ви стали командиром?

– Я був заступником Капусти, мене призначили після нього. Особовий склад це підтримав. У нас дуже демократичні порядки всередині. Якщо командири батальйонів, рот оголосять мені недовіру, проголосують і більшістю ухвалять таке рішення – я складу повноваження. Це в нас неписане правило, як було в козаків, коли старшини оголошують недовіру.

– На яких умовах ви розходилися з крилом Філімонова та Михайлової?

– Сергій Філімонов і Аліна Михайлова озвучили недовіру до діючого командира Юрія Капусти. Пройшло голосування у великій залі, приїхали представники 67-ї бригади (до складу якої тоді входив батальйон "Вовків Да Вінчі" – УП). Після цього голосування виявилося, що підтримка у командира значно більша…

– У Капусти?

– Так, більшість підтримали діючого командира. Тоді Філімонов і Михайлова озвучили, що не бажають надалі проходити службу в цьому підрозділі.

Була усна домовленість, що вони, їхня частина йде, що вони залишають за собою назву "Вовки Да Вінчі" – а ми її не використовуємо. Ми собі вирішили, що використовуємо назву "Перший окремий штурмовий батальйон", як і називався перший підрозділ, який сформував Дмитро.

Чому? Бо та частина, яка воювала з Дімою, пам'ятала саме цю назву. Ми з нею пройшли з 2014 року. Назва "Вовки Да Вінчі" виникла на тому етапі, коли в підрозділ Діми почали додаватися різні формування – як Сергія Філімонова, так і мій. Це все вже в час повномасштабного вторгнення. І ця назва проіснувала рівно стільки, скільки був живий Дмитро.

Він був насправді видатним хлопчиною, у якого я, попри те, що я набагато старший від нього, дуже багато черпав. Я захоплювався ним. Він був дуже світлою та сильною людиною, настільки, що зміг об'єднати таких різних особистостей.

Аліна Михайлова теж увійшла туди (у Першу окрему штурмову роту – УП) з окремою медслужбою, на зображенні якої вовк. Вона вибудувала дуже хорошу медслужбу – правильно використала публічний ресурс, набрала гарних фахівців. Без перебільшення, я в багатьох питаннях розбудови медслужби спираюся на те, що робила вона. Тут я віддаю їй належне.

– Але, здається, що попри домовленість, ви певний час теж використовували назву "Вовки Да Вінчі"?

– Тепер до назви. Пізніше наш колектив висловив думку, що було б важливо зберегти ім'я Дмитра в підрозділі. Ми подали пакет документів, узгодили це з родиною Дмитра, щоб наш підрозділ отримав назву "імені Дмитра Коцюбайла". Цей пакет документів лежить на погодженні, але саме через вплив Аліни Михайлової в публічному і в певній мірі в політичному вимірі нам це блокують.

Через те, що ми військові й зараз захищаємо державу, ми це питання не піднімаємо. Але по завершенню війни воно буде стояти гостро, бо це ображає командирів і хлопців, які віддають своє життя. Важливо зберегти пам'ять хлопчини, який був фундаментом і вогнищем для зародження цього підрозділу.

Це я висказав вам свій біль, можу навіть заплатити за консультацію психолога (посміхається – УП).

– Моє останнє запитання в контексті розділення підрозділу Дмитра Коцюбайла – про колишню базу батальйону в одному з тилових міст. Сергій Філімонов, з яким ми також спілкувалися, стверджує, що ви рейдернули, вкрали базу, на якій зберігалася трофейна зброя, а також особисті речі Дмитра Коцюбайла та Аліни Михайлової. Як ви можете це пояснити, прокоментувати?

– Ця база була офіційно взята в оренду саме нашим підрозділом (1-м окремим механізованим батальйоном 67-ї бригади – УП). Там зберігався великий об'єм трофейної зброї. Була усна домовленість з Сергієм Філімоновим, що ця база перебуває під їхнім наглядом, а трофейну зброю ми розділимо порівну – щоб кожен міг продовжити воювати.

Але однієї прекрасної ночі, коли база, нагадаю, була під їхнім наглядом – відповідальним за неї був пан Бугай, звідти вкрали трофейні гармати, БТР і два "Урали". Одну з цих гармат я особисто трофеїв, БТР був теж захоплений у бою нашою групою. Тобто це були ті трофеї, які здобув наш колектив. Це було зроблено навмисно. І я переконаний, що це все забрав Філімонов та всі інші.

Після цієї ситуації ми заїхали туди, виставили всіх за двері і сказали: "Якщо ви так вчиняєте після того, як дали слово, то ми з вами нічого ділити не будемо". Ми виставили їх за двері. Так, це фактично, був такий силовий захват.

Особисті речі Дмитра – там була його кімната – були передані його мамі та сестрі. Аліна Михайлова була запрошена на передачу особистих речей, але вона відмовилась бути присутньою.

Сестра Дмитра, Саша, до речі, була військовослужбовицею нашого підрозділу, згодом вона пішла у вищий військовий навчальний заклад. І я впевнений, що вона до нас повернеться. Вона дуже потужна – кров, як кажуть, не вода.

Потім ми звернулися до Залужного, його зняли, ми звернулися до Сирського, запросили на базу комісію з Сухопутки, щоб описати майно. Усе трофейне майно передали на склад для зберігання. Сухопутка сказала, що готова між нами це майно поділити, але я від нього взагалі відмовився.

Мене держава всім забезпечила.

Ольга Кириленко, УП

Є ті, кому не пощастило із командиром. Ті, кому не давали перевестись. Ті, хто вигорів після довгих років війни. Ті, кому потрібно було рятувати сім'ю. Ці люди встигли повоювати і послужити – і в якийсь момент накопичений знос змусив їх вирішити, що вони віддали батьківщині всі борги.

А є ті, хто втік із БЗВП. Їхнє СЗЧ – це ще одна редакція "ухилянтства". Абревіатура правопорушення змішує їх із першою групою, але вони навіть не спробували доїхати до воюючої армії. Їм нема чого згадати, нема чого пред'явити, і їхня участь у війні закінчилася не розпочавшись.

Ми риторично поєднуємо ці дві групи в одну. Не робимо різниці на рівні статистики. Не беремо до уваги при винесенні вироку. Без розбору відправляємо у штурмові війська після повернення. У нас просто є загальна цифра – всередині якої ті, хто воював та вигорів, і ті, хто вирішив, що воювати має хтось ще.

І це проблема.

Безстроковість армійської служби позбавляє суспільство рольової моделі ветерана. Громадянина, який віддав батьківщині всі борги і тепер живе післявоєнне життя в тилу. Відсутність термінів служби робить мобілізацію необоротною. І якщо армії пропонують миритися з відсутністю ротацій, то решті варто готуватися до наслідків цього рішення. Станом на серпень минулого року в СЗЧ з початку війни встигли піти понад двісті тисяч осіб. Потім статистику засекретили.

За той же період у країні зареєстрували менше ніж двадцять тисяч кримінальних проваджень за ухилення від мобілізації. З них засуджено менше як дві тисячі людей. Можна зрозуміти, чому в коментарях ухилянти вимагають називати їх ухилянтами лише за рішенням суду. Якщо судити зі статистики, то для них це безпрограшна стратегія.

Особливість у тому, що в житті є два різні відчуття часу. Він може працювати на тебе, а може – проти. Якщо ви сидите на дієті, то час – ваш союзник. Якщо ігноруєте хронічну хворобу – навпаки. Проблема в тому, що в армії у військовослужбовця досить химерні стосунки з часом.

Вислуга років не додає тобі бонусів. Між тими, хто служить місяць, і тими, хто п'ятий рік, немає жодної різниці. Всі отримують однакові гроші. У всіх однакова за тривалістю відпустка. Держава не робить різниці між ветеранами та новачками – і твій послужний список не робить твою службу комфортнішою.

Час, проведений в армії, накопичує тобі не бонуси, а проблеми. Зі спиною та колінами. З дружиною та дітьми. З довоєнною кар'єрою та скілами. Чим далі ти від свого цивільного минулого, тим глибший вододіл. І навіть спілкування з друзями в тилу спотикається на різницю в набутому досвіді, яку складно не помітити і ще важче – переступити.

Шлюб та відносини в армії необов'язково стають рятівним колом. Обставини роблять їх заручником дистанції. Якоїсь миті втома від самотності починає плодити метастази – і навіть багаторічні шлюби дають тріщину. В цей момент відносини з джерела твоєї сили перетворюються на джерело твоєї ж слабкості. Багато хто йде в СЗЧ, щоб урятувати сім'ю, тому що щорічні 30 днів відпустки не компенсують 11 місяців розлуки.

Час в армії здатний працювати проти тебе. Колишні колеги продовжують робити кар'єру. Дорожчають на ринку праці. Живуть своє старе життя, доки ти тягнеш на собі нове. І строк, проведений в армії, не дає тобі зовсім ніяких привілеїв. Чим пізніше ти прийшов до армії, тим комфортнішими будуть умови твоєї мобілізації. До твоїх послуг – трирічні контракти та перелік посад на вибір. Що більше часу ти віддав батьківщині, то менше вона на тебе звертає увагу.

Мрія, яка поєднує багатьох із нас, це дочекатися "почесної демобілізації". Право не соромитися самого себе – це єдине, що можна забрати з армії із собою в цивільне життя. У це право військовослужбовці інвестують своє життя, здоров'я, відносини і цивільну кар'єру. І все питання в тому, які сигнали країна посилає тим, хто її захищає. Чи враховує вона наш знос і пробіг? Чи дає більше часу на планові ТО? Чи готова відпускати бійців на капремонт? Але поки що єдиний сигнал від батьківщини зводиться до формули – "чим пізніше прийшов, тим кращими будуть умови".

У всьому цьому є неабияка частка несправедливості. Всі розмови про "боротьбу із СЗЧ" зводяться до пропозицій збільшити розмір батога. Ніхто не пропонує обговорювати величину пряника. Якби термін служби впливав на тривалість відпустки, грошове забезпечення, пільги та бонуси для сім'ї, то ризик обнулення привілеїв міг би служити аргументом для тих, хто вигорів. Але поки що єдиний метод виправлення ситуації із ветеранським СЗЧ зводиться до формули "менше годувати і більше доїти".

Повномасштабна війна триває п'ятий рік і навряд чи останній. Ми вивозимо її на характері та дисципліні. Держава не може пообіцяти солдатам термін служби. Єдине, що їй до снаги, це створити систему, в якій послужний список та вислуга визначатимуть якість служби. Щоб у загальній цифрі СЗЧ ветеранів поменшало.

Якщо ви хочете налякати солдата в'язницею, він не повинен вважати в'язницею свої умови служби.

Павло Казарін, для УП

Обмеження не стосуватиметься російських військових на передовій. Поки не зрозуміло, як технічно це відбуватиметься. Ми звернулися до українців в окупації, і вони підтвердили, що впродовж березня почали втрачати доступ до Telegram. Для них цей месенджер – один із небагатьох доступних каналів комунікації з близькими в Україні. Адже раніше в РФ, а також на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) було заблоковано щонайменше сервіси Meta та YouTube.

Як альтернативу в Кремлі змушують використовувати додаток від російських розробників – MAX. Кіберфахівці вважають, що цей месенджер повністю контролює комунікацію і навіть вміст гаджетів користувачів.

У щоденнику партизанського руху "Зла Мавка" одна з підпільниць розповідала, як після встановлення Max її викликав на розмову директор компанії, в якій вона працює.

"Я залізла в налаштування й придивилася до масштабу проблеми: Max збирає тупо все – геолокацію, контакти, IP-адреси і те, як я поводжуся в якій соцмережі. Ну що ж, бувай, любий інстаграмчик. Усе це "може", а отже, точно буде передаватися державним органам і якимось "третім особам". Привіт, блін, товаришу майоре. Тепер офіційно у вашому телефоні", – пише Зла Мавка (універсальний позивний руху використаний з метою захистити особу партизанки).

Паралельно розмови про блокування Telegram в Україні отримали нову хвилю підтримки. Після теракту у Львові в ніч на 22 лютого, коли завербовані саме через цей месенджер українці підірвали два вибухові пристрої в середмісті, українські посадовці знову заговорили про обмеження месенджера в Україні через загрози національній безпеці.

На цю тему висловилися керівник Офісу президента Кирило Буданов та його заступниця Ірина Верещук, а також міністр внутрішніх справ України Ігор Клименко.

"Українська правда" розібралася в тому, які небезпеки несе Telegram, що для українців означає його блокування в Росії та наскільки реальна перспектива, що Telegram в Україні заблокують.

Якщо мене не чіпають – за мною не слідкують. Що знають про вас завдяки Telegram

За роки повномасштабного вторгнення месенджер Telegram став найпопулярнішим джерелом новин в Україні. У 2025 році, згідно з дослідженням InMind, 81% українців використовували Telegram для спілкування, а 72% – читали там новини.

Користування Telegram – активна передача особистих даних під час спілкування в месенджері. І в цьому головна небезпека, адже, за даними розвідувальної групи Кремлеграм, у Telegram, окрім секретних чатів, не відбувається шифрування ваших повідомлень. Тобто вся інформація, яку ви поширюєте: ваше ім'я, номер телефону, список контактів, геолокація – доступна менеджерам платформи. А також інформація з особистих повідомлень, скажімо, паспортні дані, які ви передавали через додаток у бухгалтерію – зберігається на серверах.

Власність Telegram – непрозора. Попри офіси в Європі, США та на Близькому Сході частина серверів Telegram була розташована в Росії щонайменше до 2020 року. А зараз цю частину IP-адрес менеджерить зі США Владімір Веденеєв, колишній власник GlobalNet LLC, тісно пов'язаної з ФСБ Росії.

У 2021 році Телеграм розмістив облігації на біржі в Санкт-Петербурзі. Головними інвесторами компанії стали: Фонд прямих інвестицій уряду РФ, "ВТБ-капітал", що на 60% належить російській державі, "Альфа-Капітал" (її власник – російський олігарх Михайло Фрідман).

П'ятирічна програма інвестицій у Telegram ще триває до вересня 2026 року, навіть попри заборону месенджера на території Росії. На цей час компанія запланувала першу оплату відсотків інвесторам.

"Найбільша помилка громадян України думати, що якщо мене не чіпають – за мною не слідкують. Позиція "я не цікавий" та низький рівень інформаційної грамотності – це підігравання ворогу.

Будь-яка ваша вразливість: фінансова ситуація, поширення інтимних фото коханим через додаток, потреба в соціальному захисті – це потенційна причина, щоб використати вас.

Для багатьох українців цей додаток зручний, а зручність – антагоніст безпеки", – каже український спеціаліст із кібербезпеки, який з безпекових міркувань воліє залишатися анонімним.

Для України блокування Телеграма в Росії не має жодного значення, адже небезпеки залишаються незмінними: підконтрольність Росії та російські гроші. Кожен користувач добровільно передає особисту інформацію на бік мережі. Відповідно, за даними Кремлеграм, в разі потреби російські спецслужби можуть отримати інформацію з профілів Telegram.

Безпека vs політика: що переможе?

У розмовах про роботу Telegram після теракту у Львові 22 лютого йшлося про те, щоб обмежити швидкість додатку на території України і заборонити користування ним для дітей до певного віку.

Ми поспілкувалися зі спеціалістами з кібербезпеки та з народними обранцями, які працюють над законопроєктом про регулювання цифрових платформ. Усі вони підтверджують нереалістичність цих заяв.

"Якщо ми говоримо про блокування Telegram для певних категорій населення, то це технічно неможливо. Уряд України в цьому випадку має співпрацювати з Telegram, щоб отримати інформацію про всіх користувачів і зробити обмеження для певних категорій, каналів чи сервісів.

Заяви про обмеження швидкості більш реальні, але в нашому випадку платформа Telegram має вбудовані проксі (захист даних та забезпечення анонімності користувачів у випадку втручання в роботу платформи – УП), щоб обходити блокування з тих чи інших причин. Вмикання проксі доволі просте і не потребує якихось особливих зусиль для звичайних користувачів. Відповідно, на обмеження трафіку Україні потрібно витрачати в рази більше зусиль та коштів", – пояснює УП Назар Токар, керівник незалежної розвідувальної групи Кремлеграм.

За даними джерел УП в органах безпеки, заяви про обмеження Telegram не є безпідставними. Наразі фахівці шукають найефективніше рішення, щоб контролювати загрози, які може нести мережа.

Водночас для влади це питання політичне, і Володимир Зеленський максимально намагається оминути хвилю хейту, яку отримав свого часу Петро Порошенко через блокування ВКонтакте та Одноклассники рішенням РНБО.

"Президент боїться закривати Telegram з двох причин. Перше, його команда вклала шалений ресурс у розкрутку каналів у ТГ, щоб менше залежати від медіа ще з часів виборчої кампанії. Також це дуже популярна платформа, а він переконаний, що блокування ВКонтакте та Одноклассники вдарило по рейтингу Порошенка. Тому шлях через рішення РНБОУ і санкції малоймовірний. Незалежно від кількості жертв від терактів та завербованих", – вважає народний депутат України від партії "Голос" Ярослав Юрчишин.

Поки в ОП не розглядають блокування Telegram через санкції РНБО, Верховна Рада працює над законом, який має врегулювати діяльність цифрових платформ. Народний депутат від "Європейської Солідарності" Микола Княжицький подав на розгляд парламенту законопроєкт, який регламентує роботу соціальних мереж.

Микита Потураєв, нардеп від "Слуги народу", автор іншого, ще не поданого до Ради законопроєкту, наголошує, що оскільки Telegram має зареєстровані офіси на територіях країн-союзниць, то його заборона може стати причиною для конфліктів із партнерами.

"У мене була дискусія з колегами з Ради Європи, які рекомендували рухатися не через прийняття закону, а через санкції. І я їм нагадав, що рішення РНБО, яке стосувалося ВКонтакте та Однокласники, було не про блокування, а про накладання санкцій на російські компанії. Україна не може ввести санкції проти Telegram, оскільки серед інвесторів є арабські та американські інвестиційні фонди.

У нас є підстави вважати, що за цими фондами ховаються люди, пов'язані з Кремлем. Але через непрозору форму власності накладати санкції на компанію, яка принаймні частково належить дружнім країнам, може спровокувати для нас дуже негативні наслідки. Це не означає, що ідею рухатися через санкції ми відкинули повністю, але тут я поки що не можу вдаватися в деталі", – пояснює Потураєв.

Згідно з обома проєктами, всі цифрові платформи повинні мати активну юридичну особу чи представництво на території України та комунікувати з урядом України. Недотримання цих вимог може стати причиною блокування.

Telegram діятиме на території України, якщо їхній офіс піде на співпрацю з урядом

Пропоновані зміни в законодавстві для регулювання цифрових платформ на території України це не лише про Telegram, а про соціальні мережі загалом.

"Ініціатива цього закону (законопроєкту Княжицького – УП) була пов'язана з тими загрозами, які для нас несуть не лише Telegram, а так само TikTok і інші соціальні мережі. І ці загрози різні. Зараз, наприклад, як ви знаєте, всюди обговорюється загроза для дітей. Уряди по світу забороняють користуватися соціальними мережами дітям до певного віку.

Для нас регулювання соціальних мереж стало критично важливим через впливи країни-агресора. І для мене було важливим підняти питання регуляції, не входячи в конфлікт з європейськими партнерами.

В контексті Telegram ми повинні усвідомлювати, що він є монополістом на ринку споживання інформації в Україні з фактично відсутньою комунікацією з урядом України", – каже Княжицький.

Проєкт закону Потураєва, на відміну від проєкту Княжицького, передбачає можливість запровадити обмеження, пов'язані із загрозами національній безпеці. В умовах повномасштабної війни така логіка виглядає не лише зрозумілою, але й значною мірою виправданою, зважаючи на масштаб дезінформації, спроби впливати зовні та необхідність держави мати інструменти для захисту інформаційного простору.

Водночас саме тому особливо важливо, щоб ці норми застосовувалися вузько, адресно і виключно в контексті безпекових загроз, не зачіпаючи простір для критичних висловлювань і відкритої публічної розмови про дії влади.

Спеціалісти з кібербезпеки пояснюють, що загроза свободі слова можлива лише за умови встановлення спеціального обладнання, за прикладом Росії.

"Система санкцій для порушників майбутнього закону про цифрові платформи буде важкою для повноцінного втілення. Такі платформи, як Telegram, складно піддаються регулюванню. Для цього Україні буде потрібно закупити дороговартісне обладнання, так звані "чорні ящики" для глибинного аналізу даних.

Ці пристрої не просто фільтрують трафік, а мають доступ до змісту пакетів даних, які передаються користувачами. Росія активно використовує ці пристрої; завдяки їм вона змогла досягти блокування сервісів Meta чи Youtube.

Такі дії не відповідають у принципі демократичним практикам – і Україна не планує цього робити", – пояснює Потураєв.

Тобто Україна номінально зможе накласти санкції на будь-які соціальні мережі, але, як і з ВКонтакте, щоб обійти блокування, достатньо буде увімкнути VPN.

Якщо ухвалять закон, який регламентує діяльність цифрових платформ, то рано чи пізно через його невиконання на платформу Telegram буде накладено санкції, адже поки це чи не єдина соціальна мережа, яка не комунікує з офіційним Києвом.

Для розуміння, більшість цифрових платформ зараз мають щонайменше представника в Україні, до якого офіційний Київ може звертатися із проханням блокувати контент – скажімо, пропагандистські вкиди.

З Telegram така можливість відсутня. Це підтверджують усі співрозмовники УП і наголошують, що поведінка представників мережі Дурова є безпрецедентною.

***

Попри всі небезпеки та загрози блокування Telegram найближчим часом не відбудеться. Офіційний Київ обрав "довгий" шлях обмеження – через законопроєкт, який регулюватиме діяльність цифрових платформ в Україні. За найоптимістичнішими передбаченнями нардепів, голосування за проєкт може відбутися до кінця цього року.

Але зволікання зі швидким рішенням несе загрози для громадян України, які обрали зручність месенджера з російським корінням. Всі ваші особисті дані, дані ваших контактів, які не мають додатку, можуть оброблятися представниками країни-агресора, говорять співрозмовники УП зі спецслужб і розвідувальної групи Кремлеграм.

Софія Челяк, УП

Насправді 37-ий президент США Річард Ніксон блефував – він не збирався перетворювати Москву на радіоактивний попіл. За однією з версій, "Спис" був наслідком "теорії божевільного" – стратегії тиску на північних в'єтнамців і їхніх покровителів у Кремлі, щоби ті стали поступливішими на переговорах щодо закінчення В'єтнамської війни.

Не те щоб Ніксон був першопрохідцем у цій доктрині – задовго до нього флорентієць Нікколо Макіавеллі стверджував, що іноді "дуже мудро симулювати божевілля". Але в епоху ядерної зброї саме Ніксон вивів madman theory на новий рівень.

Тодішній радник президента з національної безпеки Генрі Кіссінджер говорив, що стратегія Ніксона нагадувала гру в покер, у якій той виставляв стільки фішок у банк, щоб вороги Сполучених Штатів подумали, що президент збожеволів.

Якщо Ніксон старанно симулював божевілля, то Дональду Трампу не доводиться докладати для цього надзусиль. Його виборцям він подобається саме таким – антисистемним, антиінституціональним, передбачувано непередбачуваним.

Над розгадкою його твіта із загадковим словом "covfefe" б'ється людство.

Його цитати стають постійним джерелом шок-контенту для стрічок новин. Його зустрічі зі світовими лідерами в Овальному кабінеті нагадують стендап. Його дописи в Truth Social викликають адреналінову залежність. У його альтернативній реальності Вірменія перетворюється на Албанію, Віктор Орбан стає лідером Туреччини, а Крим з чотирьох боків омивається океаном.

Географічні карти – не найсильніший бік Трампа. Він більше про гральні. Бо впевнений, що єдина сильна карта в світовій колоді – це він сам. І має для цього всі підстави: не випадково trump перекладається як козирна карта.

"Я не розумний, а геній, дуже стабільний геній!" – написав він про свої розумові здібності ще під час першої президентської каденції. Рівень самооцінки, якого багато хто прагне, але який мало кому підкоряється.

УП вирішила замахнутися на один із гранд-наративів сучасності – "що в голові у Трампа?". Разом із політичним психологом Світланою Чуніхіною ми вирушили в подорож світом розладів особистості 47-го президента США. І, щоб двічі не вставати, поговорили про те, чи існує загроза трампізму в Україні, і чи варто хвилюватися щодо психологічного стану президента Зеленського та наслідків цього для України.

В цій подорожі нам допомогли книги психіатрів-трампознавців: "Небезпечний кейс Дональда Трампа", "Небезпечна харизма: політична психологія Дональда Трампа та його послідовників", а також аналіз феномена 47-го президента США від голландського психоаналітика Манфреда Кетс де Вріса.

Мовчати чи бити на сполох: "правило Ґолдвотера" й етична дилема

Чи коректно робити висновки щодо психічного стану політиків на основі дистанційних спостережень за їхньою поведінкою? А головне – чи етично психіатрам публічно висловлюватися з цього приводу?

Дискусія на цю тему спалахнула 1964-го року, коли під час президентської кампанії у США кандидатом від республіканців став сенатор від Арізони Баррі Ґолдвотер. Політик на прізвисько "Містер Консерватор" увічнив себе в історії як запеклий антикомуніст і автор екстравагантних заяв. Наприклад, він обіцяв розглянути пропозицію за допомогою ядерної зброї знищити листя на деяких ділянках джунглів, щоб зламати спротив партизанів під час В'єтнамської війни.

Після того як Ґолдвотер став кандидатом у президенти, журнал Fact запропонував більше ніж десяти тисячам американських психіатрів відповісти, чи вважають вони його придатним для того, щоб зайняти Овальний кабінет. За кілька місяців до виборів журнал вийшов з величезним заголовком на обкладинці: "1189 психіатрів визнали Ґолдвотера психологічно непридатним для посади президента!".

У листопаді 1964 року республіканець програв вибори Ліндону Джонсону, а його штаб подав позов на видавця та редакторів журналу Fact і виграв справу в суді.

Дев'ять років по тому Американська психіатрична асоціація ухвалила так зване "правило Ґолдвотера" – етичну норму, що забороняє її членам висловлюватися про психічне здоров'я публічних діячів у випадках, коли фахівці особисто не проводили огляд.

Вибори 2017-го вдихнули друге життя в цю дискусію. Експерти почали бити на сполох щодо деяких особливостей психологічного профілю Трампа ще на початку першої його президентської каденції. Вони видали збірку "Небезпечний кейс Дональда Трампа", яку Washington Post назвала "найсміливішою книгою" року. Фахівці з ментального здоров'я описували стан психіки Трампа як "очевидну і безпосередню небезпеку для благополуччя нації".

Книга викликала скандал, а її авторів, серед яких були Філіп Зімбардо та Ноам Чомскі, звинуватили в порушенні професійної етики, яка забороняє виносити обговорення психічного стану на загал без особистого огляду та згоди пацієнта.

"Особисте здоров'я публічної особи є її приватною справою, доки воно не стане загрозою для громадського здоров'я", – відповідала на такі закиди упорядниця видання Бенді Лі.

Професійна спільнота, м'яко кажучи, без захвату поставилася до попереджень колег про небезпеку. Зокрема, президент Американської психіатричної асоціації назвав роботу Лі "вульгарною, поблажливою, безглуздою, бульварною психіатрією".

– З одного боку, якщо ти говориш про діагноз публічної особи, спираючись на свій авторитет психіатра, то можеш потенційно завдати шкоду її репутації. Це не етично, – зауважує Світлана Чуніхіна.

– А з іншого – фахівці мають duty to warn of danger – обов'язок попереджати про небезпеку. У випадку Трампа або Путіна, або ще якогось потенційно небезпечного лідера, неетично саме мовчати.

Ознаки біполярного розладу, гіпоманії, злоякісного нарцисизму, деменції, дисоціального розладу особистості, манії переслідування, маячного розладу – це лише невелика частина особливостей Трампа з психологічного профіля, створеного авторами "The Dangerous Case" в результаті спостережень за моделями його реакцій.

– Професійний консенсус більш схиляється до того, що там просто нарцисичний розлад особистості і почалися вікові деградаційні процеси, тобто ознаки деменції.

Але й цього достатньо, щоб усвідомити небезпеку. Коли йдеться про родину, погано кільком людям навколо такої людини. Коли йдеться про велику компанію, погано тисячам працівників. Коли йдеться про президентів країн, погано мільйонам. Коли йдеться про президента США, погано всім, – каже Чуніхіна.

Злоякісний нарцис

"Якби з лав політичних лідерів виключити всіх тих, хто має виражені нарцисичні риси особистості, їхні ряди були б небезпечно зубожілими".

Автор цих слів добре знався на темі нарцисизму в політиці. Саме його, психіатра Джеррольда Поста, вважають "батьком" політичного профайлінгу в США. Кілька десятиліть він очолював Центр аналізу особистості та політичної поведінки в ЦРУ, який готував психологічні портрети Фіделя Кастро, Нікіти Хрущова, Менахема Бегіна, Анвара Садата, Муаммара Каддафі, Саддама Хуссейна. Вже після відставки, незадовго до смерті від ковіда, Пост написав книгу "Dangerous Charisma" – психологічний портрет Трампа та його послідовників.

Чому в саду нарцисів різних видів і ступенів токсичності саме Трамп – найбільша загроза? І чим "злоякісний нарцисизм" відрізняється від "доброякісного"?

Нарцисизм, нагадує Чуніхіна, є вхідним квитком не лише в політику, а й у ментальне здоров'я. Це наша психологічна подушка безпеки. Любов до себе допомагає ризикувати, витримувати стрес, миритися з невдачами, будувати плани перед обличчям неминучої смерті, яка рано чи пізно настане.

Але нарцисизму може бути надміру. В таких випадках він виконує не лише захисну, а й компенсаторну роль, приховуючи глибоку рану в ранньому дитинстві, якої зазнає така людина. Часто це відбувається через батьків, які не люблять дитину такою, якою вона є, а люблять в ній тільки те, що вона може дати для задоволення їхніх амбіцій.

Коли дитина отримує перший досвід нищівного зворотного зв'язку від батьків, у майбутньому єдиним шляхом для неї залишається постійно забезпечувати свій гіперболізований успіх, грандіозність, бо тільки так вона може функціонувати.

– Люди з психологічним профілем Трампа ненаситні. Їм треба більше, більше, більше досягати, більше споживати, більше золота, більше перемог, більше оплесків, більше бомб, більше тарифів, більше чого завгодно.

Для злоякісних нарцисів світ – це внутрішній ляльковий театр, де розігрується драма їхньої удаваної величі. Бо всередині порожнеча. Вони не можуть пред'явити світові нічого, окрім своєї грандіозної першості. Ти можеш бути тільки першим у всьому, інакше тебе не існує. Або першим, або ніким. Ти не можеш бути собою, немає в них такого позитивного досвіду.

Для такої людини інші – це не партнери, не приятелі, а об'єкти або зневаги, або ідеалізації.

Для Трампа ідеал це абсолютна влада. І тому ми бачимо, з ким він будує найбільш стійкі відносини: Путін, Кім Чен Ин, Орбан.

Ми бачимо, що Путін надійно посів у психічному світі Трампа п'єдестал ідеального лідера, прихильності якого він прагне. Він прагне, щоб Путін його оцінив, він про це постійно говорить. І це не поза, це потреба, і в цьому величезна проблема. В нашому випадку для України передусім, але і для Сполучених Штатів. Бо через це викривлення сприйняття реальності політика Сполучених Штатів абсолютно деформована, розгублена з точки зору того, хто стратегічний партнер, а хто ворог.

Методи усунення несправностей (спойлер: таких нема)

Після епічної сварки в Білому домі, де в останній день лютого 2025-го Трамп приймав Зеленського, деякі експерти закидали президенту України погану підготовку до зустрічі та нерозуміння особливостей свого візаві.

Світлана Чуніхіна скептично ставиться до того, що події того дня могли розгортатися за іншим сценарієм.

– Ідея, що через якісь психологічні хитрощі ти можеш отримати вплив на Трампа, хибна. Ніхто не може керувати ним, навіть він сам. Треба бути фігурою, дуже міцно вбудованою в картину світу Трампа, як вбудований туди Путін, щоб дійсно мати на нього тривалий вплив. У Зеленського в цьому сенсі козирів справді не було і немає. Не тому, що його погано брифують перед зустрічами, а тому що структурно тут дуже вузьке поле для маневру.

На можливості коригування Трампа, Світлана дивиться як на щось зі світу ненаукової фантастики.

– Якби йшлося про звичайного "злоякісного нарциса", то оптимальною стратегією терапії була б конфронтаційна інтервенція для коригування його грандіозної самооцінки. Давати людині досвід контакту з його справжнім "я", яке є вразливим, не досконалим, але цінним все одно.

Але проблема в тому, що наш пацієнт є президентом найбільш могутньої країни. І конфронтувати з ним неможливо. Ніхто не має досвіду, алгоритмів і розуміння, як бути в цій ситуації.

Можна глузувати з європейських лідерів, говорити, що вони імпотентні, що самі винні в тому стані залежності від США, який зараз мають. Але сьогодні вони живуть у тому ж самому світі, що й усі інші – абсолютно божевільному світі.

Тому, думаю, фахівці з безпеки більше можуть допомогти з пошуком відповіді, що робити. Всі вони радять одне й те саме: бачиш таку людину зі зброєю – не сперечайся, не кидай йому виклик, не дивися в очі, на все погоджуйся, роби і розраховуй на те, що він тебе відпустить. Просто намагатися прожити ще один день і відсунути ще більшу катастрофу, ніж та, що є. Зараз десь так і відбувається.

Феномен Трампа і черевики Рубіо

В березні 2026-го топові американські медіа жваво обговорювали історію, яка може здатися курйозною.

Репортери звернули увагу на те, що держсекретар Марк Рубіо, з'явився на публіці в черевиках завеликого розміру, які президент щедрою рукою дарує топпосадовцям своєї адміністрації.

Хтозна, можливо, в цьому жесті проявилося бажання Трампа зробити Америку на кілька розмірів взуття величнішою, ніж вона є (Make America Great Again). І все б нічого, якби не одне "але" – попри очевидні незручності, посадовці продовжують носити взуття не за розміром, демонструючи лояльність бігбосу.

Розгадку цього феномена варто пошукати в старій французькій комедії "Іграшка". В одному з епізодів медіамагнат наказує головному редактору своєї газети зняти штани і в такому вигляді прогулятися офісом редакції. А коли штани спущені, зупиняє його зі словами: "То хто з нас гірший, хто чудовисько? Я, який наказав вам зняти штани, чи ви, готовий оголити свій зад?".

З цього ракурсу історія з черевиками перестає бути курйозом і стає глобальною метафорою. Кожен сьогодні сам визначає для себе червону лінію, до якої готовий спустити штани.

Хтось робить це з огидою, хтось сором'язливо, для когось це зірковий час. Нарешті можна вийти з багаторічного ув'язнення в шкаралупі ліберальних цінностей і явити світові себе справжнього.

Для свого театру Трамп купує не акторів, а глядачів. Свобода повернення до себе – ось щасливий квиток, витягнутий його прибічниками в усьому світі.

"Феномен Трампа – це не просто індивідуальна патологія. Він – колективна патологія. Для мільйонів Трамп означає не моральний провал, а моральну помсту. Його вульгарність стає автентичністю. Його жорстокість стає силою. Його нечесність стає кмітливістю. Його непокора стає мужністю. Ця інверсія знаменує собою глибокий культурний розрив: крах сорому як регулюючої сили.

Виносячи ці імпульси на публіку, Трамп стає їхнім аватаром. Він діє, втілюючи те, що інші придушують. Він говорить те, що інші замовчують. Він виконує те, про що інші фантазують.

Він стає екраном, на який проєктуються колективні надії, ненависть, страхи та фантазії, драматизуючи конфлікт набагато глибший, ніж сама політика: вічну боротьбу між імпульсом і гальмуванням, хаосом і порядком, інстинктом і цивілізацією", – препарує причини захоплення Трампом нідерландський психоаналітик Манфред Кетс де Вріс.

Чому суспільства в певні моменти історії стають вразливими до очевидно небезпечних лідерів, до деструктивних політик, до інверсії правил?

– Колись я читала книгу "Психіка Сталіна" Даніеля Ранкур-Лафер'єра, – згадує Світлана Чуніхіна. – Він пише, що за своїм психологічним профілем Сталін дуже схожий на людей, яких примусово лікують у психіатричних лікарнях, бо має всі риси параноїдного розладу.

В якийсь момент суспільство вирішує не патологізувати такий профіль особистості, а легалізувати. Ба більше, підняти нагору і обожнювати. Люди, які раніше були маргіналізованими, раптом починають отримувати соціальний відгук.

Чому в різних країнах в різні часи таке стається? Насправді є купа варіантів відповідей. Хочеш – пояснюй це через прагнення до домінування, через ресентимент, через колективний нарцисизм, через страх перед майбутнім. Є купа оптик, це як калейдоскоп, який можна крутити і щоразу бачити новий візерунок. Можна пояснити, але не можна зрозуміти.

Я добре орієнтуюся в тому, які профілі особистості є небезпечними, кого не можна допускати до влади. Але я не знаю, куди дивитися, коли йдеться про суспільство. Ми не маємо наукової термінології чи дискурсу, щоб кваліфікувати стани суспільства. Немає діагнозів для суспільства. Для Трампа є: відкриваєш підручник і довідник МКХ (міжнародної статистичної класифікації хвороб – УП), сторінка отака, шифр отакий, читаєш і бачиш – це воно. Але немає такого довідника, де ми прочитаємо про стан американського, українського, російського суспільства.

"Нам потрібна сильна рука, повісити журналістів, заборонити аборти, одягнути жінок у паранджу, всіх російськомовних розстріляти чи прив'язати в підвалі за ногу". Я не знаю, як дізнатися, за яких умов і коли ці голоси можуть стати не одними з багатьох, а мейнстримом в Україні. І якщо це станеться, вже не встигну дізнатися про це.

Донні на мінімалках

Чому нас має хвилювати те, що відбувається в голові 79-річного чоловіка по той бік океану, якщо нам все одно своє робити? Питання, яке неодмінно виникає в тих, хто живе в щасливому україноцентричному всесвіті, навколо якого має обертатися все.

Окрім найочевиднішої відповіді – має хвилювати, тому що від цього залежить, як і з ким ми робитимемо своє – є ще одна. Трампізм – це не лише про Трампа і його прихильників у США. Цей вірус глобальний, і людство все ще не вигадало щеплення від нього. А значить, наша вразливість до власних "Донні на мінімалках" не менша, ніж у будь-якій іншій країні світу. Тим більше, що свого антисистемного президента "з телевізора" Україна отримала ще в 2019-му.

– На мою думку, не можна допускати до влади політиків двох психологічних профілів – злоякісних нарцисів і психопатів. Це не означає, що вони покривають всі можливі небезпеки, але цих точно не можна.

Це все, що треба знати. Все решта за великим рахунком другорядне, бо, як показує практика, кожен наш президент зрештою все одно стає Кучмою. Питання лише в тому, як швидко кожен наступний президент прийде до цього.

На мою думку, Зеленський не належить до жодного з двох критично небезпечних профілів. Напевно, у нього присутній нарцисичний радикал, але його проблема в іншому. Тривале перебування при владі деформує, робить психопатизованим, більш схибленим в нарцисичному напрямі. Людина почувається всесильною, непогрішною, вона не здатна визнавати свої помилки.

Окрім усього іншого, така влада розгальмовує, денормалізує комунікації. Саме такі вислови Зеленського – про живіт Орбана і про те, що ЗСУ пояснить "одній особі", що з нею не так, якщо вона блокуватиме 90 мільярдіві траншу від Євросоюзу для України.

Певною мірою це компенсаторна річ, переадресація агресії. Орбан – це аватар Трампа, але Трамп недосяжний для критики. Що, напевно, вказує на те, скільки накопичилося у Зеленського гніву і роздратування від того, що доводиться прогинатися під Трампа.

Світ після Трампа

Попри звіти Білого дому про ідеальний стан здоров'я президента, зокрема, ментального, кількість американців, які готові повірити в це, зменшується.

Наприкінці лютого 2026-го результати дослідження Reuters-Ipsos показали, що 61% опитаних погодилися з тим, що Трамп "з віком став непередбачуваним" (зокрема й 30% республіканців).

Опитування також засвідчило зменшення кількості респондентів, які вважають, що Трамп "має гострий розум і здатний долати виклики": з 54% у вересні 2023 року до 45% два з половиною роки по тому. Втім, речник Білого дому Девіс Інгл заявив, що результати опитування є прикладами "фальшивих та відчайдушних наративів".

Яким буде світ після Трампа? Питання не менш актуальне, ніж ті, що ми ставили собі протягом останніх шести років: яким буде світ після пандемії? яким буде світ після війни?

– Ми почали розмову з "сезонного загострення", – підсумовує Світлана Чуніхіна. – Маю погану новину. Випадіння з того, що ми звикли вважати нормою, триватиме набагато довше, ніж календарна весна, і навіть довше, ніж у Білому домі залишиться Трамп.

Людство пройшло гігантський шлях у напрямку гуманізації, яка дається значними зусиллями. Гуманізація – це довго, дорого і незручно. А дегуманізація це швидко, приємно і недорого.

Для багатьох людей нова нормальність виглядає як звільнення. Для них саме це є нормалізацією – нарешті ми повернулися до "нормального" дискурсу, коли можна бути собою: хейтити жінок, чорних, будь-яких інших – нарешті свобода. 

Світ наче вивернувся серединою назовні, і ми опинилися в цьому світі навиворіт. Зараз нормалізується все, що існувало завжди, але було абсолютно неприйнятно, приховувалося – расизм, сексизм, зневага одне до одного, граничний нарцисизм.

Спадок 47-го президента США залишиться з нами надовго навіть після того, як його прізвище зникне зі стрічок новин, а розлади особистості "стабільного генія" стануть проблемами виключно його родини.

"Питання полягає не в тому, що станеться, коли Трамп піде, а в тому, що ми будемо робити з собою, коли його не стане. Чи протверезіємо ми, поміркуємо та виправимося, чи, як наркомани, підемо шукати наступне сп'яніння, щоб заповнити порожнечу?" – пише Манфред Кетс де Вріс.

Нетлінний дух Трампа відчуватиметься щоразу, коли ми добровільно відмовляємося від складнощів дорослого життя на користь простоти коміксів про супергероїв і суперзлодіїв.

Коли в перегонах за суспільною увагою граємо на інстинктах, загнаних вглиб фобіях і нереалізованих мріях.

Коли пропускаємо реальність через інстарамки і фільтри, які прибирають все "зайве" і залишають лише те, що вписується в швидкі дофамінові реакції (геть! ганьба! огида! зрада тотальна!).

Коли соціальний капітал вимірюємо кількістю вподобайок.

Коли культ видовища витісняє сенси, а будь-яка складність – явищ, думок, довгих слів – викликає алергію і дискомфорт.

Коли найголовнішою з мов стає мова гасел і мемів.

Коли швидкість реакцій набагато перевищує швидкість роботи мозку тих, хто реагує.

Коли вигукуємо WOW! замість того, щоб увімкнути голову.

Коли на підлітковому вайбі прагнемо зробити їх (тобто інших нас) разом.

Якщо придивитися в дзеркало в такі моменти, легко помітити там щось схоже на добре впізнаваний рудий завиток.

"I am трохи Трамп. Всіх зробив, переміг і з'їв", – хизується завиток із дзеркала.

***

В фіналі "Володаря мух" Ґолдінґа на острові, де здичавілі діти влаштували Апокаліпсис, з'являється катер з дорослим – морським офіцером у високому кашкеті, еполетах і золотих ґудзиках на мундирі. Він м'яко сварить дітей, що злетіли з катушок і швидко подолали шлях від цивілізації до дикунства. І, звісно, всіх рятує.

Що буде в фіналі історії, в якій ми сьогодні живемо своє найкраще життя, не знає ніхто. Здається, навіть її автор, якщо, звісно, він взагалі існує. Автор самоусунувся – нема дурних, маєте свободу вибору, самі шукайте собі дорослих в цій божевільній кімнаті.

Звісно, існує нетрампівська Америка й інші американці. Проміжні вибори в Конгрес, можливо, навіть доведуть це. Але наразі голоси розуму здатні впливати на політику Трампа не більше, ніж сферичні коні у вакуумі – на рішення Путіна.

Певно, на цьому місці таки має бути бодай щось обнадійливе. Припустимо, цитата з де Вріса:

"Годинник цокає. Світло поступово згасає. Сміх досі лунає. Але тріщини на сцені, хоч і розширюються, ще не розкололи її на частини. Сценарій, можливо, дає збій, але його ще можна виправити. Глядачі ще можуть зробити крок уперед, ставши учасниками, а не лише глядачами. І в цьому кроці, хай навіть нерішучому, криється можливість, що трагедію ще можна перетворити не на фарс, а на оновлення".

Михайло Кригель, УП

– Якщо ви носій ось цієї скандинавської міфології (популярної серед "азовців" – УП), чи не стало для вас катастрофою те, що ви здалися у полон зі зброєю в руках?" – напосідали на Геннадія.

– Ми не відмовились від бою, – відповів він.

– В сенсі?!

– Ми виконали наказ.

– Ви ж у полоні.

– І що?

– Опинитися у полоні для воїна – ганьба.

– Ми не вважаємо, що це ганьба.

– А "ви" – це хто?

– Ми – це наш підрозділ. Ми ж спілкуємося на цю тему, говоримо між собою.

– Ви зараз зі зброєю в руках, і ви продовжуєте битися, так?

– Безумовно. Звісно.

– І де ваша зброя?

– Всередині нас, – сказав Харченко.

Росіяни намагались зрозуміти, чому представники "одного" з ними народу геть інші. Як так сталося, що той же Харченко, мешканець Запоріжжя, народжений 1972 року, не вписується в парадигму пострадянського "русского міра"? Чому він пішов 2014 року добровольцем на війну проти росіян?

Вочевидь на тлі стандартних пояснень – "зомбування", "русофобія", "інтриги англосаксів", "вплив Сороса" – недосяжним для розуму росіян залишився той факт, що навіть у полоні українські бранці намагаються залишатися людьми.

Після звільнення в жовтні 2024 року Геннадій Харченко згадував, як "азовці" навіть у найважчих умовах проводили уроки з англійської та історії.

"Розпочали ми наші класи ще на Оленівці, коли Лемко привіз зі слідчого експерименту на "Азовсталі" два напівцілі зошити та обгризений олівець, примудрившись засунути це в кайданках до кишені.

Напівжартома ми називали наші студії Острозькою (бо острог) азовською вільною академією. Крім мене мав власні групи спудеїв та проводив заняття друг Ярило. Лекції з історії України читав друг Доцент", – пояснює Харченко.

В інтерв'ю УП Геннадій Харченко розповів про русифікацію індустріальних міст, криміналізацію російської ідеології, пацифізм Європи та пристрасть українців.

Далі – пряма мова.

"Неможливо підкорити – тільки знищити"

Big City Lights / Вогні великого міста

Назва одного з уроків англійської, який проводили "азовці" за ґратами

У полоні на нас дивилися, як на якихось прибульців з іншої планети. Поява перших "азовців" викликала ажіотаж серед представників вищої армійської ланки, чинів з "Ахмата", ФСІН, ФСБ, пропагандистів. Цей ажіотаж можна, мабуть, порівняти з першими концертами західних рок-гуртів у Радянському Союзі.

Неодноразово під час приїзду якихось чинів нас вишиковували, а вони проходили повз, вдивляючись в обличчя. Не знаю, що вони хотіли знайти.

Я вступив на історичний факультет наприкінці 1980-х, коли для багатьох навчання там асоціювалося з можливістю досягти успіху в партійних комітетах чи у КДБ. Треба було лише вивчити історію КПРС і СРСР.

Тоді мало кому була цікава історія України. Навіть у перші роки незалежності вивчення козацької доби, археологічні дослідження в цьому напрямку вважали чимось ненауковим.

Русифікацію в Запоріжжі ми не просто відчували, ми в ній жили. Були часи, коли ніби нічого й не нагадувало, що це – козацький край. Складалося враження, що історія Запоріжжя як краю почалася виключно з індустріалізації. Що місто Запоріжжя почалося з ДніпроГЕС. Що існує воно виключно завдяки заводам і дихає тільки тому, що ці підприємства викидають у повітря всю таблицю Менделєєва.

Це було таке собі величезне робоче селище, яке просто мало обслуговувати промислові гіганти, працювати на оборонку СРСР. І зовсім не перейматися культурним життям, розвитком мистецтва.

Мабуть, така доля була в усіх індустріальних міст. Все це ми відчували і в Маріуполі, коли там базувались: і забрудненість екології, і нестачу просвітницького руху. Але так само відчувалась і велика жага до культури, коли почали проводити такі заходи, як ГогольFest.

Коли анонсували акцію "Ніч у музеях", багато хто казав: "Та кому це буде цікаво?!". Але кілька локацій, де були український живопис 19-го століття, скіфське золото і роботи Марії Примаченко, за ніч відвідали 10 тисяч мешканців. Це просто феноменально. При тому, що не всі бажаючі могли туди потрапити, бо було обмежене пересування містом.

Люди почали згадувати, що в Маріуполі є роботи Горської. Що це – козацька земля (Кальміуської паланки – УП). Все це популяризувалося, і виникало неабияке захоплення. Так само намагалися робити Маріуполь сучаснішим, комфортнішим.

Мабуть, все це викликало у росіян додаткову агресію. Макіавеллі казав, що місто, яке зазнало економічного розвитку і потужного місцевого самоврядування, неможливо підкорити – тільки знищити.

Читайте також: Приборкувач стихій. Життя азовця Ярослава "Фірста" від дитинства до загибелі в Оленівці

"Обманути лоха для них доблесть"

Playing Mafia / Гра в мафію

Всі державні інститути, церква, армія, суд, пропаганда в РФ зав'язані на ФСБ. І все це, як не дивно, переплітається з кримінальною субкультурою. У колонії посиленого режиму, де після суду відбувають покарання, абсолютно за стандартною процедурою у нас питали, кого ми знаємо зі "стрємящіхся" і "пріблатньонних".

Ми казали, що навіть не розуміємо, хто є хто, і яка різниця між вором у законі та авторитетом. Росіяни дивувались: "А як же вас відібрали в "Азов"?". Ми пояснювали: в "Азов" беруть за іншими критеріями. Не за кількістю ходок, не через зв'язки в кримінальному середовищі. А через рівень фізпідготовки, різні навички, через знання української історії. Через іспити на КМБ.

Але вони все одно не могли зрозуміти, як можна існувати в суспільстві, не маючи зв'язків. Для них важливо знати людей з ось цього квартету: силовика, корумпованого чиновника, якогось замовного журналіста і кримінального авторитета. Якщо у тебе немає цього "бітлз", ти в суспільстві існувати не можеш. Ти не зможеш вирішувати свої питання, починаючи з найпростіших, побутових.

У нас такого немає. Якщо ми зараз почнемо когось згадувати, то це будуть відомі журналісти, поети, спортсмени, знайомі військові. Але, мабуть, в останню чергу хтось з нас згадає когось з кримінальним минулим як авторитетну людину, знайомством з якою треба пишатися і звертатися до неї по допомогу.

Ось цей рух АУЄ начебто позиціонує себе як непримиренних ворогів системи, борців із владою. Але насправді це така ж структура, інструмент впливу, який допомагає тримати все суспільство в покорі.

Украй важко пояснювати за кордоном, чим є справжня Росія і що таке "русскій мір". Дуже важко пояснити людям, які живуть у демократії, що влада РФ, політики, офіцери беруть на себе всі зобов'язання для того, щоб їх порушувати, маючи з того користь. Це – поведінка криміналітету. Обманути фраєра вважається за честь, подвиг. А виконати взяті на себе зобов'язання – виконати роль терпіли.

Всі, включаючи російських попів, живуть за принципом "помри ти сьогодні, а я завтра". Обмануть лоха, щось урвати, вкрасти, загарбати для них – це доблесть, честь, шляхетність.

Важко пояснити цивілізованій, західній людині, що вся Росія по суті є зоною. І навіть самі місця відбуття покарань не розраховані на перевиховання злочинців. А цивільне суспільство і морально, і ментально готується до того, щоб жити в умовах обмеження громадянських прав і свобод. Більше того, воно сприймає це як норму.

Втім, коли я розповідаю про власний досвід, до людей починає доходити якесь відчуття, що все це дійсно відбувається. І шо це може відбутися з кимось ще в Європі. "Русскій мір" не обмежує себе Росією і так званою "Новоросією". Весь світ загарбати хоче, як писав Шевченко.

Так само, як "Азов" для них "нацисти" і "фашисти", мешканці Західної Європи для них "нацисти і геї". Причому жодної контроверсії вони в цьому не вбачають.

Читайте також: Владислав Дутчак з "Азовсталі": Українці – європейці, тільки дикі. Ми готові поставити Росію на місце

"Багато людей із пристрастю"

When Passion Rules the Game / Коли пристрасть править грою

У Європі досі намагаються обходити тему війни. Ніби люди вірять, що якщо не казати слово "дощ", то його і не буде. Але треба згадати себе. Те, як українці напередодні повномасштабного вторгнення жартували: "давайте вже після вторгнення", "оголосіть всі дати вторгнення". Ми вже на цю тему не жартуємо або робимо це набагато обережніше.

Так, теми війни, втрат, гибелі цивільного населення, катувань, знущань для Європи дуже тригерні. Навіть фотографії зі зброєю. На деяких зустрічах нас просили надати армійські фото, але такі, де немає зброї. І навіть просили іноді не приходити у військовій формі, бо це викликає певне занепокоєння. Звісно, ми ставилися до того із розумінням. Проте доводилось коректно пояснювати, що Третя світова, по суті, вже йде, і що всі у ній. Немає локального конфлікту через якесь там питання, кому належить та чи інша область.

Історія України для багатьох на Заході починається, мабуть, з повномасштабного вторгнення. Ми були і є для них ще поки якимось пострадянським явищем, бо ми самі себе ніяк не позиціонували. Це видно хоча б по темі Другої світової. Українці були в багатьох арміях світу, які брали участь у ній. Іноді по різні сторони фронту, але у всіх у них була одна мета – вільна Україна.

Як би там не було, в європейських країнах і США зацікавленість в Україні, українській культурі зростає. З'являються інститути, курси вивчення української мови. Ті, хто непогано володів російською через потужні представництва РФ за кордоном і взаємодію з ними, тепер свідомо вивчають українську. І для багатьох це – прояв позиції.

Я відвідував у Нанті чудові виставки сучасного мистецтва, які своїми силами влаштовують наші українці, що там мешкають. І бачив резонанс, який вони викликають серед місцевих. Але російський вплив не щезає, він досі дуже потужний. І тут я маю великі сподівання щодо нашої діаспори.

Активні українські громади за кордоном – теж наші найкращі люди. Недоречно називати їх "ухилянтами", ще кимось. Об'єктивно більшість з них вже не повернеться. І саме тому треба не відштовхувати їх. Навпаки, разом популяризувати українську культуру, розвивати економічні, євроінтеграційні проєкти.

Всі сьогодні знаходяться у стресі, люди втомлені. Але я продовжую бачити навколо себе дуже багато людей із пристрастю. Серед бійців, волонтерів, громадських активістів.

Я бачу, як попри стрес, українці, наприклад, намагаються зберегти ті самі театри – в Києві так важко купити квиток.

Я бачу, скільки військових не бояться освідчитися, створювати родини, і як максимально романтично вони це намагаються зробити. Як це роблять хлопці, які зазнали тяжких поранень. Як продовжують вести активне життя, займатися з ампутаціями спортом. Все це просто неймовірно. І дійсно надихає.

Читайте також: "Багато хто дуже повірив у ЗСУ, але війну без тилу не виграти". 20-річний захисник "Азовсталі" Назарій "Грінка"

Перебороти все, що завгодно

Let the Healing Begins / Хай почнеться зцілення

Зцілення починається з бажання жити.

У полоні ти вкрай обмежений у ресурсах і не знаєш, чи тебе обміняють. Чи завтра тебе повезуть ще кудись. Але у тебе є ти, є побратими, бажання, натхнення.

Ти можеш займатися спортом, вивчати англійську. Щось читати. Згадувати про культурне надбання – і світове, і свого народу – та розповідати про це іншим. І коли тобі щось забороняють, примушують не робити, ти маєш у ненасильницький спосіб навпаки не коритися цим обставинам. Збуджувати внутрішні життєві сили, згадуючи про тих, хто вже пройшов цей шлях із гідністю. Про тих самих козаків чи радянських політв'язнів, для яких випробування полоном було однією з чеснот.

Треба продовжувати боротьбу в будь-якій ситуації. Зміцнювати дух.

До полону я, чесно кажучи, не розумів слова Василя Стуса: "Терпи, терпи – терпець тебе шліфує". Навіщо миритися з чимось? Навіщо терпіти? Але вони про те, що треба завжди зберігати спокій, витримку. Накопичувати внутрішні сили, плекати дух, аби не зрадити своїм переконанням, і заради того, аби просто елементарно вижити.

Коли ти зраджуєш своїм переконанням, коли підігруєш ворогу, йдеш на поступки за якусь додаткову пайку, цигарку, потім вкрай важко відстояти свої кордони, відстояти себе. Ти розчиняєшся як особистість. І коли ти вже як особистість не існуєш, зберегти життя майже неможливо.

Лише коли ти – особистість, ти можеш приєднатися до таких, як ти сам. Разом можна перетерпіти всі випробування. Перебороти все, що завгодно.

Євген Руденко – УП

За тривалістю та кількістю жертв нова війна не дотягує не лише до російсько-українського протистояння, а й навіть до недавніх боїв у Газі. Зате за кількістю залучених держав було встановлено абсолютний рекорд – вже в перші дні.

Удари іранських ракет і дронів торкнулися Катару, Бахрейну, Кувейту, Об'єднаних Арабських Еміратів, Оману, Саудівської Аравії, Йорданії, Іраку, Азербайджану, Туреччини, Кіпру.

Іран атакував британських, французьких та німецьких військовослужбовців на Близькому Сході. А блокування Ормузької протоки, через яку проходить 20% усього світового нафтового трафіку, позначилося і на нейтральних країнах, нескінченно далеких від театру бойових дій.

Загалом ми побачили якщо не початок Третьої світової війни, то принаймні її репетицію. Для України та українців це мало подвійний ефект.

З одного боку, наші співвітчизники опинилися в нехарактерній ролі глядачів, які спостерігають за чужою війною. Причому тих, хто спостерігає зверхньо – з позиції знавців, які мають право оцінювати новачків і дилетантів.

Раніше такого відчуття не виникало, оскільки минулими роками бойові дії на Близькому Сході торкалися людей, звичних до війни. Мешканці Ізраїлю, Гази чи Лівану познайомилися із суворою військовою реальністю набагато раніше, ніж сучасні українці.

Проте місяць тому війна прийшла туди, де на неї зовсім не чекали. Вона раптово увірвалася до царства стабільності, багатства та життєвого комфорту.

Кадри з іранськими "Шахедами", що атакують хмарочоси Дубая, викликали в нашому суспільстві значно більший резонанс, ніж американо-ізраїльські бомбардування Ірану.

Зачепивши мирні та благополучні країни Перської затоки, війна знайшла живий відгук у мільйонів українців. Тут і перегукування з нашими спогадами чотирирічної давнини. І можливість по-новому поглянути на вітчизняний досвід, набутий за останні чотири роки. І своєрідна психологічна віддушина, що дозволила трохи відволіктися від своїх військових турбот.

Україну моментально захлеснула хвиля жартів і мемів: від "Дубайського ТЦК", який переслідує ухилянтів на "Роллс-ройсах", до "ОСББ Бурдж-Халіфа", що збирає гроші на генератор для резервного живлення ліфтів.

При цьому особливої ​​емпатії до постраждалих арабів наші співвітчизники не відчували. Жителі Катару, Бахрейну чи ОАЕ стали сприйматися не як товариші по нещастю, а радше як персонажі гостросюжетного кіно про чужу війну, яку цікаво порівнювати з російсько-українською.

Щоправда, з іншого боку, досить швидко з'ясувалося, що війна в Перській затоці – не така вже чужа. Не встигли ми озирнутися, як виявились фактично залученими до неї. І почали всією країною пожинати її плоди.

Різке зростання світових цін на енергоносії, що дісталося й українських АЗС.

Додаткові багатомільйонні надходження до бюджету держави-агресора.

Пом'якшення антиросійських санкцій адміністрацією Дональда Трампа.

Виснаження американського запасу зенітних ракет, яких Україні й без того хронічно бракувало.

Інтерес арабських країн до вітчизняних дронів-перехоплювачів.

Відправлення українських спеціалістів на Близький Схід. І, нарешті, погрози іранського керівництва, яке оголосило Україну "законною військовою ціллю" і навіть послалося на "51 статтю статуту ООН".

Події навколо Ірану продемонстрували, що справді глобальна війна просто не може залишитися "не нашою".

Заодно вдалося перевірити на практиці одну популярну тезу, яка вже кілька років циркулює у вітчизняному публічному просторі. Теза про те, що українцям нібито не страшна Третя світова, оскільки ми найкраще на планеті до неї готові.

Як з'ясувалося, ця думка справедлива лише частково. Так, Збройні сили України успішно освоїли війну ХХІ століття – війну дронів. Наша армія володіє безцінним бойовим досвідом, яким не можуть похвалитися інші країни світу. Воєнні дії в Перській затоці наочно це довели.

Але, на жаль, "готові краще за інших" ще не означає "справді готові".

Оскільки світова війна – це історія не лише про володіння сучасною зброєю, а насамперед про економіку.

Протягом чотирьох років вітчизняний військовий досвід був прив'язаний до відсутності світової війни.

Варто було перетнути західний кордон України, і нас зустрічав суцільний простір миру. Вільний рух товарів і грошей. Безпечне переміщення вантажів і людей. Невичерпні фінансові ресурси, що дозволяли мирному Заходу не лише задовольняти власні потреби, а й вливати мільярди до українського бюджету.

Саме такий стан справ допомагав небагатій Україні витримувати тривалий бій із Росією. Саме цей фактор згладжував значну ресурсну перевагу ворога. Саме ця обставина рятувала нас від обтяжливого затягування поясів. Після 24.02.2022 нашим співвітчизникам не довелося познайомитись ні з тотальним товарним дефіцитом, ні з ерзац-продуктами, ні з картковою системою.

На початку березня 2026-го жителі української столиці стояли в черзі до нової кондитерської "Namelaka" з незвичайним рожевим інтер'єром: замість того, щоб нудитися в чергах по товари першої необхідності.

А тим часом у роки Другої світової навіть Швеція та Швейцарія – країни, що залишалися нейтральними – були змушені майже відразу перейти до карткового нормування через колапс європейської логістики.

У грудні – лютому українці пережили найважчу зиму під час повномасштабної війни з Росією. Однак наше виживання в критичні зимові місяці було безпосередньо пов'язане з миром і спокоєм в інших частинах планети. Із закордонним обладнанням, яке не потрібне іншим країнам і безперешкодно надходило на український ринок. З доступним імпортним паливом, яке живило незліченні генератори по всій Україні.

І ось для мільйонів наших співвітчизників пролунав тривожний дзвінок.

Вже зараз негативні наслідки війни в ​​Перській затоці помітно переважують умовний позитив. А якщо ця війна надто затягнеться, то ризики для Києва зростуть у багато разів.

Ніхто не знає, що робити, якщо ціна енергоносіїв довго триматиметься на високому рівні. Ніхто не знає, як бути, якщо запаси ракет-перехоплювачів, які життєво необхідні Україні, скоротяться до критичного рівня. Проте майже всі розуміють, що за такого розкладу доведеться розпрощатися з надіями на економічне виснаження РФ у найближчому майбутньому.

Словом, твердження про готовність українців до Третьої світової війни виявилося таким самим відірваним від реальності, як і багато інших вітчизняних бравад.

Нам залишається сподіватися, що бойові дії проти Ірану не триватимуть багато місяців чи навіть років. І що нинішня війна на Близькому Сході – це таки репетиція Третьої світової, а не її початок.

Михайло Дубинянський