И повсюду тлеют пожары. Как живут люди в селах, где горели леса на Житомирщине

У квітні до карантину, який триває в Україні понад місяць, додалася інша біда – пожежі. З початку місяця українці, які цілими днями вимушено сидять вдома, зі страхом стежили, як горить Чорнобильська зона відчуження.

Ліс біля Чорнобиля горів більше 10 днів. І в той час, коли, здавалось, вдалося локалізувати осередки, масштабна пожежа спалахнула у сусідній Житомирській області.

Її відголоски кияни відчули буквально одразу – "допоміг" вітер із Житомирщини і Чорнобильської зони, який накрив густим димом столицю ввечері 16 квітня і в момент вивів Київ у лідери із забруднення повітря в світі.

Втім, проблеми жителів столиці на тлі справжньої трагедії мешканців сіл Житомирської області, які потрапили в епіцентр вогняної стихії, – дрібниця.

В Овруцькому районі Житомирської області від пожежі постраждало близько десятка сіл. Одними із найбільш постраждалих стали села Личмани та Магдин, де впродовж кількох годин горіли цілі вулиці.

"Українська правда" побувала в постраждалих селах, щоб на власні очі побачити масштаби стихії та дізнатися про потреби постраждалих людей.

Дорога до півночі Житомирської області, де ще кілька днів тому вогонь знищував все на своєму шляху, йде дотично до Чорнобильської зони відчуження. 

Під час тотального карантину така близькість відчувається більше, ніж зазвичай. З кожним кілометром далі від Києва автівок на дорогах стає все менше.

В інших обставинах навколишні краєвиди тішать око. Зараз – викликають тривогу. 

Після Іванкова (пожежна частина якого першою прийняла сигнал про допомогу після Чорнобильської трагедії – УП) обабіч дороги проносяться поля і захаращені лісосмуги.

Перші наслідки пожеж з'являються в селищі-привиді Поліське, яке було відселене в 1990-х. Буквально за табличкою про в'їзд у колись населений пункт відкривається апокаліптична картина. Повалені від пожежі крони дерев і чорна земля під ними не залишають сумнівів – вогонь тут хазяйнував по-справжньому. 

Жахлива картина спустошеного чорного лісу викликає відчуття кінця світу. Однак те, що часто видають за наслідки цьогорічних пожеж, за словами охоронців зони відчуження, які чергують поруч на КПП, насправді "робота" п'ятирічної давнини, коли тут відбулася попередня масштабна пожежа.

Втім, запах їдкого гару вбивається в голову вже тут і не покидає її ще довго. Як і смак диму, який відчувається й через день після виїзду з місць загоряння. 

Більш свіжі ознаки нищівного вогню спостерігаються на перетині Київської та Житомирської областей. Де-не-де на землі тліє лісова підстилка та трав'яний настил, обгорілі дерева та пеньки.

В районі села Нивки їх стає настільки багато, що вирішуємо спробувати їх загасити за допомогою лопати, що лежить у багажнику.

Перші ж спроби трошки копнути землі, щоб локалізувати димові осередки, показують головну проблему, яка не дає лісу позбавитись вогню швидше. Лопата миттєво провалюється в торф, який тут повсюди і "тихо" горіти може ще не один день.    

"Тут минулого року карасі по півметра водились"

Провінційний Овруч, в 30 кілометрах від якого розгорілась стихія, на перший погляд продовжує жити нормальним життям. Якщо можна говорити про нормальність в умовах карантину.

Туди-сюди в бік білоруського кордону сновигають гігантські бензовози, які тут зустрічаються на кожному кроці, а люди продовжують працювати.

Втім, перше відчуття оманливе, і розмови про пожежі повсюдно.

– А ви не розумієте чого горить? Дєло в том, шо лєс рубають уже давно. От і треба було приховати слєди. Зранку кілька пожарних погнало в сторону Магдина. Ой-йой, згоріло село, і не тільки воно, – впевнено каже працівник на заправці, на якій робимо кількахвилинний привал.

Версії пожежі – одна з найрозповсюдженіших тем людських розмов цього дня. Як завжди в таких випадках, у кожного своя версія, і в кожного своя правда. І що ближче до епіцентру подій, то їх стає більше.

По дорозі до погорілих сіл зустрічаємо кілька пожежних машин.

– Та люди самі придумують всі ці історії, бо не хочуть визнавати, що в більшості випадків то все із-за того, що сухостої палять, – безапеляційно говорить пожежник Петро, який разом із напарниками працює в лісі неподалік найбільш постраждалих населених пунктів.

Поки розмовляємо, поруч періодично проїжджають вантажівки з тим самим лісом. Тільки цілим.

Пожежники версію "замітання слідів" масової вирубки лісу відмітають, однак на питання, чи це законна вирубка поїхала, відповідають скептично. 

– А хто ж тобі скаже? Якщо їде, значить готовий, що зупинять, і всьо в нього буде нормально, – знизує плечима Петро.

На пожежній машині помічаємо напис "Ружин" (населений пункт в південній частині Житомирщини – УП), який знаходиться за 250 кілометрів від місця, де працюють пожежники. За їхніми словами, вони не "найдальші" з бригад, яких зібрали на гасіння, оскільки бачили бригади навіть з Тернопільської та Івано-Франківської областей, які знаходяться в 300-400 кілометрах.

Однією із найбільших складнощів у роботі пожежники називають вітер, який то тут, то там роздмухує тліючу лісову настилку і кидає горілі шматки на сотні метрів, що призводить до нових і нових осередків вогню.

– Наш генерал, який дуже довго працює, каже, що не бачив такого, щоб аж так розкидувало. Розумієте, от в основному пожежа як йде? Таким одним фронтом, і ясно, що зробити, щоб локалізувати і зупинити. А тут тушиш в одному місці, а за кілька хвилин вже в 20 метрах знову горить, – пояснює пожежник Петро. 

Ще однією проблемою пожежники називають суху зиму і весну і як наслідок – змілілі водойми, з яких поповнюють воду машини.

– От бачиш позаду мене ставок? (показує на суху яму без найменших слідів води – УП). Місцеві казали, що минулого року тут карасі на півметра були. А зараз там павуки риються. Навіть не знаю, як вони в тих селах без води живуть, – розводить руками пожежник.

За поповненням води інколи доводиться їхати за 5-7 кілометрів.

Прогнозувати, коли можна буде локалізувати займання, пожежники не беруться. 

– Ви ж розумієте, що таке 3 тисячі гектарів? Ми-то працюватимемо по повній, але без дощу марно сподіватись, що скоро втихомириться повністю. Дощ – найкращий пожежник!

"Якби ви бачили ті об'єми лісу, який вивозять, ви б зрозуміли, чому горить"

Через кілька кілометрів від пожежників в'їжджаємо в село Магдин, яке стало одним з найбільш постраждалих від вогню.

У селі, де мешкає 38 людей, з кількох десятків хат, вціліли лише 4.

Зупиняємося в центрі і навпроти автобусної зупинки, яка залишилась ще з радянських часів, бачимо Анну Чіпак, вчительку з Овруча, яка приїхала до Магдина волонтеркою.

– Ми спочатку не відчули. В четвер (16 квітня) я прибирала в хаті, дивлюсь – хмара. Я думала, що то дощ піде. Ніякого запаху, ні гарі, нічого не було. А потім мені знайома розповіла про пожежі. В мене чоловік родом звідси, і ми одразу зібрались і приїхали, – розповіла Анна.

Як і багато місцевих, вважає, що причиною пожежі стали підпали через вирубку лісів.

– Вони приховують, що ліс рубають. Якби ви бачили ті обсяги, які вивозять, ви б зрозуміли, – переконує жінка.

Поки спілкуємось з Анною, повз проїжджає вантажівка, під зав'язку набита теплим одягом і речима. Волонтерка каже, що після пожежі допомогу почали надсилати з усіх куточків України.

Напередодні до Магдину приїжджали чиновники на чолі з міністром розвитку громад і територій Олексієм Чернишовим, які запевнили, що "держава не залишить людей наодинці з бідою".

Але поки держава тільки розкачується, українці зі всіх куточків, наче за звичкою, діють самі. За словами Анни, в перші дні потребу з одягом і їжею волонтери покрили сповна.

– Ось там далі приймають гуманітарку, можете самі подивитись. Тільки обережніше з місцевими, бо вони люди хороші, але колись сюди переїхали від цивілізації, зі своєю специфікою, – радить на прощання.

Щоб зрозуміти побут людей, що живуть в Магдині і сусідніх Личманах, потрібно зробити невеликий відступ. 

Магдин, як і ще десяток навколишніх сіл, після Чорнобильської трагедії увійшли в зону гарантованого добровільного відселення, так званої третьої зони.

Спочатку в селі залишилось близко 150 людей, однак з часом населення скоротилось до кількох десятків.

Десяток років тому населені пункти почали обживати православні релігійні самосели. Їх часто називають старовірами, однак це не зовсім вірно. 

У людей, що тут живуть, хоч і немає телевізорів, але в деяких хатах проведений інтернет, і самі жителі переконують, що від цивілізації не відмовлялись.  

Вони ведуть господарство, вирощують овочі, фрукти, збирають ягоди і гриби в лісі та розводять худобу.

Завертаємо на вулицю, яка, напевно, колись була центральною. Тепер геть вся вигоріла. Один будинок живий лишився.

На місці хат суцільне згарище.

Згоріла сільська хата пахне якось особливо. Купа речей просто під ногами: швейна машинка, плавлений посуд, кухонні дошки, інше домашнє начиння, скелетовані велосипеди. Все просто застигло.

Неодмінний атрибут – стара цегляна пічка по центру. Власне, саме її наявність тільки й вказує, що купи розбитої цегли, згорілі дерев'яні колоди та побутове сміття не так давно були для когось справжнім домом. 

Заїжджаємо на перше подвір'я. Нікого. Між руїнами стоїть будка і бігає кудлатий пес з обгорілою спиною.

"Собаку тільки не забирайте", – доноситься чоловічий голос із сараю, який єдиний дивом вцілів.

Напевно, подумав, що ми приїхали забрати тварин, але виходити до людей не хотів.

Вирішили погодувати і напоїти собаку та трохи познімати. Через 15 хвилин чоловік вийшов поговорити. В саморобній синій масці та з густою довгою бородою.

Назвався Григорієм і розповів, що 6 років тому переїхав сюди з жінкою з Кривого Рогу, де працював радіотехніком.

Спочатку на камеру реагував боязко, потім трошки розговорився. Переконали тим, що обличчя його не видно, бо в масці.

Маска і дотримання карантину навіть в таких умовах і в глушині – окрема історія. Місцеві розповідають, що новини останні знають і про епідемію коронавірусу чули. Намагаються дотримуватись карантину. 

За словами Григорія, жили спокійно, збирали ягоди, закривали консервацію, мали хазяйство. Чоловік каже, що пожежі тут бувають, бо ж ліс поруч, але цього разу все було зовсім інакше.

– Налетіло дуже швидко з лісу. Навіть не встиг зрозуміти, звідки воно взялось. Намагався врятувати літню кухню, пригнув до колодязя, але тільки руки попік, такий жар був.

Вигоріла зсередини криниця – видовище справді вражаюче. Наче й вода є, а дошки прямо на її рівні обвуглені.

З хазяйства врятувати майже нічого не вдалося. Згоріла коза з маленькими козенятами і кролі.

Разом із жінкою після пожежі їх приютили у сусідніх Личманах.

Чоловік втішений, що люди гуртом взялися допомагати.

– Будем відстроюватись. Літо впереді, з Божою поміччю все вдасться.

У двохстах метрах від того, що лишилось від хати Григорія, раніше знаходилась місцева церква, яку теж врятувати не вдалося.

На її місці зараз великий військовий намет, який привезли волонтери.

Волонтерів у селі багато. Поки розмовляли з Григорієм, поруч під'їхали на бусику військові волонтери, один з яких назвався Андрієм. Поцікавились чим допомогти і зверталися до чоловіка по імені. Вже знайомі. 

– Ми, коли війна почалася, допомагали. І зараз намагаємося. Не можна людей в біді залишати.

"Едешь через всё село, смотришь, заходишь в свою хату и думаешь, что это всё сон"

Біля однієї з уцілілих хат інші волонтери розвантажують допомогу з буса. Одяг, продукти, крупи, будівельні матеріали.

– Одяг з Овруча і Народичів.Тільки один бус. Інша допомога з усієї України ще на "Новій пошті" лежить. В біді люди навчилися одне одного підтримувать, – каже Лідія Бученко, бойка жінка, яка розвантажує бус і представляється сільською старостою села Норинці Народицького району. – Ми, старости, поміж собою зідзвонились, скинулись і скупили продуктів харчування. А Овруччина ось одягом забезпечила. Поки влада надумається… На перших порах допомогли, а далі хай влада допомагає – відбудуватися, шифер купити.        

Неподалік стоїть господар вцілілого дому, 40-річний Дмитро. На обличчі саморобна різнокольорова маска, з-під якої видніється лише густа борода та небесні ясні очі.

В Магдині живе давно. Скільки саме і звідки родом, не уточнює. Каже лишень, що раніше жив у місті біля метро і займався підприємництвом.

– Хочется жить наедине с природой и получать больше радости от жизни. И в таких местах ее, радости, больше. Это не коммуна. Группа единомышленников, которые смотрят в одну сторону. Мы – верующие люди, православные. Верим в Бога, молимся. Эти люди, прочитав Евангелие, пытаются жить по этим заповедям. Нас это объединяет. Окунуться в среду, где тебя понимают, где ты родной. Я не могу сказать, что вся Украина для нас не родная. Это не так. Там наши родственники, друзья, знакомые, мы всех любим. Просто они живут городским укладом, в суете, – спокійно пояснює причини переїзду з міста. 

– А тут суеты меньше. Не то что б мы бежали от цивилизации. У нас же есть электричество, интернет. Телевизора нет, не интересно, а в интернете есть что почитать. Это другой уровень, на мир смотришь по-другому, на отношения между людьми, ценности другие. Круто, когда ты можешь детям уделить больше внимания.

– Здесь когда-то жили бабушки. Была пустынная местность, потому и привлекательная. Хатки были в плачевном состоянии. Благодаря нам пришла свежая кровь. Село ожило, мы вдохнули жизнь, почта начала работать, электричество есть. Магазин приезжает, автолавка, два раза в неделю. Основной ассортимент – ничего хитрого, но с голода не умрешь, достаточно, чтоб купить самое необходимое.

Про пожежу розповідає спокійно. 

– Никаких предчувствий не было. Здесь пожары регулярные. Особенно летом приезжают грибники, бычок бросили или еще что-то. Вызываем пожарников. Если где-то дым, то мы по определению этого не боимся. Привыкли и нас этими вещами не напугать. Пожарники все контролировали. Но, видимо, на этот раз что-то пошло не так, и ситуация вышла из под контроля. Мы видели дым. Мой дом первый столкнулся со стихией. Но думали, что идет издалека. Ветер сильный. Но все были спокойны. Но когда увидели языки пламени метр-полтора за домом, поняли, что все серьезно. И дальше беда в том, что дом пламя брало в кольцо.

Відстояти допомогли сусіди з Личманів. 

– Нас было трое – я и з соседнего села батюшка Александр и Юрий, втроем стали и отстояли. Моя хата чудом сохранилась. Как-то сильно она контрастирует, конечно, со всем этим. Едешь через всё село, смотришь, заходишь в свою хату. Всё как обычно, ложишься на свою кровать и думаешь, что это всё сон. Как такое вообще может быть? Выходишь и снова видишь реальность. Поэтому, конечно, оно и радует, что удалось отстоять несколько хат.

У Магдині живе разом з дружиною та двома дітьми, яких Дмитро одразу евакуював до сусіднього села.

В хазяйстві сім'я тримає кіз, кролів. Дмитро каже, що тварини поводились на диво спокійно. 

Реакція сторонніх людей на лихо стала для Дмитра одкровенням:

– Что вынес самое главное с этого? Когда стоишь посреди огня и понимаешь, что очень легко можно перейти в другое измерение, то начинаешь понимать, что надо меньше зацикливаться на материальных ценностях и победах. Это тоже нужно, безусловно, но какие-то мелкие обиды – все это глупость. Надо все прощать, всех любить, принимать. Все другое, негативное – мусор.

Второй вывод: наши люди в потоке негатива все-таки готовы помогать. Люди помогают другу другу. Это лакмусовая бумажка, которая показывает, что хорошего в наших людях гораздо больше. Какие бы мы ни были разные.

Можливість переїзду мешканців села Дмитро навіть не розглядає. Впевнений, що разом вдасться впоратись і відбудуватись.

– Уезжать никто не хочет. Это наша земля. Смысл? Мы ж для этого здесь живем. Нужно окопаться, держаться, все восстанавливать. Наши предки всегда побеждали. Мы не тот народ, нам нельзя бежать, а нужно бороться. Мы не народ трусов. Люди настроены решительно – ставить палатки, ковыряться, пытаться что-то делать.

Євген Будерацький, Ельдар Сарахман, УП