Цели на 2023 год – остаться в живых и не терять людей

Алина Михайлова — Четверг, 12 января 2023, 14:30

В січні 2022 року я вперше в житті поставила собі "публічні" цілі на рік. Вони були здебільшого з фокусом на власному розвитку: театри, музеї, книги, прогулянки з друзями, подорожі Україною, активний рух, спорт тощо.

Зараз січень 2023. І я більше не ставлю собі цілей на рік. Бо моя єдина ціль на 2023 – залишитися живою і не втрачати більше людей. 

Здавалось би: дивні бажання як для дівчини в 21 столітті, яка проживає в центрі Європи, в незалежній, суверенній державі.

Проте коли твій сусід – Росія, паразитарний імперський терорист, інакше планувати своє життя – неможливо. 

Бо єдиним планом, бажанням та ціллю всієї країни, мільйонів українців, є вижити та перемогти у цій війні. 

Рефлексувати про цей рік важко. Як і думати, що чекає на нас попереду. Та все ж: яким був 2022 рік для мене, 28-річної дівчини, депутата Київради, добровольця, громадського активіста та просто українки?

Цього року я підписала контракт із ЗСУ. Скажи мені це в січні, я навряд чи повірила б.

Проте "формат" та характер повномасштабної війни, розв'язаної проти нас росіянцями, змусив наш підрозділ перейти з формату добровольців, якими ми були всі попередні 8 років війни, у статус офіційних військовослужбовців ЗСУ, щоб ще якісніше робити росіянців хорошими. 

На диво, моїм великим "цілям" на 2022-ий усе ж знайшлося місце.

Я дійсно багато подорожувала. За цей рік мій підрозділ встиг повоювати в семи областях України: Запоріжжя, Київщина, Дніпропетровщина, Херсонщина, Донеччина, Луганщина та Харківщина.

Активно займалась спортом. Біг на довгі дистанції в бронежилеті виявився найкращим кардіо. Провела вже майже 11 місяців поміж близьких людей, що стали другою сім'єю. З книгами і театром виявилось складніше. 

Проте цей рік забрав набагато більше, ніж приніс.

Я втрачала друзів. Це було боляче. Я багато разів розліталась на шматки, була впевнена, що більше не зможу, що не подужаю стільки болю та люті в собі. 

Але людина – дивна істота, і в мені завжди віднаходились сили потроху збиратися назад докупи. Знаходити ту єдину причину битися далі. Нею виявилися ті, хто в цій боротьбі віддав найцінніше – своє життя. 

І тепер я на цій війні і за себе, і за Яшку, і за Маорі, і за Рому, і за Тенгрі, і за Лівшу та 79, за того хлопця, чийого імені я не знаю, але він загинув за мою країну. За кожного, хто мав жити та будувати нашу Україну, проте натомість загинув за неї. Загинув за просте бажання жити в своїй країні.

Мені вперше в житті було дійсно страшно, до оніміння.

Страшно загинути від калібру. Страшно потрапити в полон у Пологах. Страшно просто від усвідомлення, що безпечного куточку в Україні більше немає. Що в будь-який момент твоє життя може забрати ракета з Каспійського моря. 

І це вирішує не доля, не "бог" і не час, а росіяни, яким ДОЗВОЛЕНО це робити. Д О З В О Л Е Н О. Дозволено в 21 столітті розв'язувати третю світову війну. Вбивати та катувати дітей, стирати з лиця землі цілі міста, енергетично тероризувати цілу країну, знущатися над полоненими і здійснювати геноцид цілого народу. 

Вони все це роблять просто тому, що можуть. І з цим змиритися я не зможу ніколи.

Але було й щось добре. Нарешті за цей рік мені жодного разу ніхто не сказав: "Ми вас туди не посилали". Нарешті БІЛЬШІСТЬ країни зрозуміла, що Росія – безперечний ворог. 

Зрозуміли, що 8 років на Донбасі українське військо щитом стояло перед іншими містами, щоб ті могли підготуватися до великої війни. 

Сьогодні прихильники рускага міра та "какая разніца" в абсолютній меншості. Але вони й досі є. І нашою задачею є не дати їм не те що підняти голови, а відправити їх, всіх до єдиного, за ґрати. Кожного. І більше ніколи в житті не гратися півмірами. 

Росія – одвічний ворог кожного покоління українців.

І попри 8 років війни з нею, РФ все ж спромоглася виростити свою п'яту колону в Україні, спромоглася поширювати свою мову, повільно окуповувати голови українців наративами як-от "культура поза політикою", "спорт поза політикою" та "моє росіянофільство – теж поза політикою". 

Ми сьогодні платимо величезну ціну за наші помилки та нашу байдужість. Я кажу нашу, бо це колективна відповідальність всієї країни, всіх попередніх поколінь, і нашого також. 

Країна, в якій борців меншість, сьогодні на полі бою за просту можливість існування. І вирішальна битва ще попереду.

Тому маємо вести бій на ще одному фронті – на фронті збільшення кількості наших пасіонаріїв і справжніх патріотів. 

Ми вже бачимо результати цього бою: майже рік Україна твердо стоїть проти повномасштабного вторгнення найбільшої країни на Землі. І чим більше нас стане до бою, тим більше нас виживе, тим більше нас житиме, тим "менше росіян доведеться вбити нашим дітям".

Аліна Михайлова