Сестры по крови. Что скрывают в своих тактических рюкзаках боевые медики Жаба полевая и Гадюка степная

Михаил Кригель, Рустем Халилов — Вторник, 25 июля 2023, 05:30

Одна називає себе Жабою польовою, інша – Гадюкою степовою. Під такими ніками їх знають десятки тисяч підписників у твіттері.

Одна навчає тактичній медицині переважно в тилу, інша практикує її на фронті.

Вони не родички, але сестри по крові.

Саме за можливість переливати пораненим на догоспітальному етапі кров, а не фізрозчин, б'ються сьогодні разом Марія Назарова та Ріна Резнік.

Після початку повномасштабної війни Міністерство охорони здоров'я дозволило такі переливання. Проте бойові медики цього робити досі не можуть. В ухваленому в липні рішенні уряду переливати донорську кров та її компоненти дозволили тільки медпрацівникам та військовим з медичною освітою – на цьому наполягло командування Медичних сил.

Але інструкторка з тактмеда Марія Назарова та бойова медикиня Ріна Резнік відстоюють не тільки право переливати кров на фронті. Їхня боротьба загалом йде за те, щоб військова медицина була більш сучасною, гнучкою і не вбивала людей.

Турнікети, бинти, бандажі, ножиці, голки – з цих корисних речей, які рятують життя поранених на фронті, складається тактичний наплічник бойового медика. Але не лише з них. 

Кожен парамедик також носить за собою вантаж знань, помилок, спостережень та історій. Про них ми і запитали в Ріни Резнік і Маші Назарової.

Тактичний рюкзак Ріни Резнік

Ріні Резнік пощастило: до лютого 2022-го вона не була знайома з тактичною медициною. Це було великим щастям, зізнається вона.

Тепер Ріна одна з її облич.

Як бойова медикиня в "Госпітальєрах", вона може розповісти, як стабілізувала поранених дорогою з Соледара чи ховалась від снарядів у підвалах Бахмута. А як амбассадорка крові в армії (саме таке визначення вона дала собі в твіттері) – про відчуття огиди, коли командування Медичних сил блокує в постанові Кабміну пункт, що дозволяв бойовим медикам переливати кров.

Колишня вчителька біології, Ріна постійно чує дорікання від "фахово" дипломованих колег, що в неї немає вищої медичної освіти. Проте поранені, яких вона вивозить під обстрілами з "нуля", просять в Ріни знеболювальне, а не диплом. 

Вона досі не вважає себе ані військовою, ані лікаркою. Хоча зараз Ріна – більше людина фронту, ніж тилу. Фронт – це місце швидких перемог. "Вивіз людину – молодець. Вижив сам – красавчик", – каже вона. А в тилу, щоб відстоювати реформи у військовій медицині, доводиться терпіти зволікання і зголошуватися на компроміси.

Проте і в тилу Ріна – на передовій. 23-річна медикиня воює із системою, яка сягає корінням у радянське минуле. І ціна поразок у цій війні – щоденні втрати на фронті тих, кого можна було б врятувати.

Якби теперішнє Ріни скласти в тактичний наплічник, що б там могло бути? Ми спробували уявити його зміст.

Про значення кожної речі в цьому уявному рюкзаку – Ріна Резнік прямою мовою.

Ріна Резнік: "В Україні польова медицина безгоспна. Нею ніхто не займається, за неї ніхто не відповідає"
Фото: Дмитро Ларін

Форма №100 

Військова медицина – це найстрашніше, що є в армії. Військові лікарі – не зовсім військові й не зовсім лікарі. Все радянське і страшне накладається одне на одне, і відбувається тотальний треш.

У нас медицина існує за сакральною завісою, простим смертним туди вхід заборонений. І тому дуже часто лікарі тягнуть лінію: "Мій особистий досвід – це істина в останній інстанції". Це також радянська штука.

"Ми на фізрозчині їх нормально живими довозимо". Тобто людина довезла, кинула бійця, і на цьому для неї шлях пораненого закінчився. А думка парамедиків у Європі така: "Після моїх маніпуляцій чи вижив поранений протягом 30 днів, на подальших етапах?". Це різний формат мислення. Вони думають на перспективу. Наші так ще не вміють.

Ми не збираємо санітарні дані. Зовсім. Ми не аналізуємо інформацію і тому не робимо висновки з помилок. Хоча ці дані є безцінними, за них готові платити мільйони доларів.

У нас немає адекватних форм. Форма №100 (первинна медична картка – УП), яку ми заповнюємо на поранених – це радянський папірець, ледь не з часів Другої світової. Це сором.

Ключі від автівки

Стабілізувати пораненого треба в першу годину. Чим далі від цієї "золотої години", тим нижче його шанси вижити. 

Коли командування Медичних сил заявляє, що ми вкладаємося в "золоту годину", вони переоцінюють якість наших доріг і недооцінюють щільність артилерійських обстрілів. Типова ситуація, коли поранений потрапляє до стабпункту через шість годин.

Тому що їде мотолига, її ПТУРять (влучають протитанковою ракетою – УП). Їде друга, її обстрілюють, і вона розвертається. Ухвалюється рішення почекати, бо ми ще другу одиницю техніки загробимо.

Доставка пораненого до стабпункту протягом "золотої години" працює, коли воюють із терористами у капцях, які не мають протиповітряної оборони, не ПТУРять, і в них хрінова арта.

У нас потрапити в стабпункт протягом години після поранення – це надзвичайна рідкість.

Мій найкращий час був у Соледарі. Ми стояли на териконах, русня була далеко. І все одно від виклику до моменту, коли я привезла пораненого на стабпункт, минуло мінімум 40 хвилин.

Зубна щітка

Першими сипляться ті, хто забуває вранці чистити зуби. Вставати зранку, застеляти ліжко, чистити зуби, перекладати рюкзак, читати книжечку, варити каву. Мій ритуал на фронті – мити тачку.

Ми багато кіно переглядаємо з моєю командою. Особливо добре заходять або дуже тупі серіали, або чорно-біле німецьке кіно. Переглянули весь німецький експресіонізм. Пам'ятаю, коли ми вперше включили кіно, був дуже щільний обстріл, ми сховалися у підвалі й дивилися Джима Джармуша "Виживуть лише коханці". Це було прям добре.

Щодо ритуалів у тилу, то я намагаюся читати перед сном. Здебільшого не прозу, а вірші. Їх я читаю вголос. Лишегу дуже люблю. Розумію, що попс, але адекватно ставлюся до Жадана. Дуже подобається Іздрик – такий славний дідусь, хтивий прям. Людина видала книгу в яскраво-малиновій палітурці – це тріумф Ероса, я в захваті.

Ріна Резнік: "Люди, які лікують на місці, часто втомлені, у них немає стільки ресурсу і бажання вклинитися в суспільну дискусію. А ми ще молоді, в нас ще сили трошки є. Повоюємо"
Фото: Дмитро Ларін

Годинник

Мені неприємно носити годинник на руці, засмучуюсь через цю необхідність. На сході час взагалі не відчувається, там він абсолютно безправний. Немає днів тижня, немає свят. Якщо ти живеш у підвалі, то не існує навіть дня та ночі.

Але можу розповісти про найдовший день на фронті. Він стався на мій день народження. 

11 грудня, Бахмут. Мене будять о 6 ранку. Готуюсь злитися – думаю, що привітати хтось вирішив. А наляканий наш анестезист, хлопчик, каже: "Ріно, вони всі звалили".

Виходимо зі стабпункту. Бригада, яка там стояла, злякалася, реально зібрала речі та звалила. Поранених продовжують везти. А там залишилося два екіпажі "Госпітальєрів" та один ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь). 

Було відчуття великокаліберної зради: а чому ви мені не сказали? 

Ми цілий день вивозили тими двома машинами поранених. Пам'ятаю "чудовий" момент, коли веземо тяжко пораненого. І я бачу: біля стабпункту стоїть бригада і вантажить в автівки коробки з медикаментами, з волонтерською допомогою. (Багато волонтерки все одно залишили, просто чорти повні!) А під стабпунктом лежить штук 20 пакетів із двохсотими. Я розумію: бл**ь, вони ж їх не заберуть.

І ми повертаємось вранці на цей залишений стабпункт, а вони їх не забрали.

Реанімаційний набір

Чи є на фронті місце диву?

Диво стається з тим, хто оперує не статистикою, а містикою. Я – людина містичної свідомості. Закінчивши біологічний факультет з червоним дипломом, я кажу, що науку вигадали чаклуни, щоб обманювати людей (сміється – УП).

Але дива я не бачила ніколи, проте бачила гарну роботу.

Чи доводилося лікувати російських військових? Так. Що я відчувала при цьому? Не огиду, а підвищення ступеня абсурду. ПВК "Вагнер" – достатньо гучна організація. А мені 23 роки, я перші пів року на війні, взагалі-то цивільна, а в моїх руках російський полонений. Типу роби, що хочеш.

А взагалі поводжуся так, як скаже комбат. Скаже: "Не чіпай!" – не чіпатиму. Скаже: "Реанімуй!" – реанімуватиму.

Ріна Резнік: "У Києві набагато складніші та неприємніші моменти, ніж на фронті"
Фото: Дмитро Ларін

Підручник з історії

Який найкращий період в історії сучасної України? Зараз.

Зараз національна консолідація, дуже швидко рухаються реформи. Переміщення еліт. Народними героями стають люди, які справді при ділі. Можна якісь прикольні проєкти робити. 

Нарешті народжується якась національна міфологія певного формату. Зараз абсолютний карт-бланш для будь-якого мистецтва: напишеш книгу – швидше за все видадуть. Напишеш трек – найімовірніше, прослухають. Вікно можливостей нескінченне просто.

Я за цей рік зробила більше, ніж за попередні п'ять років життя. От коли б я ще з ружбайкою на пікапі поганяла б териконами? Це ж захоплення повне. Це, звичайно ж, того не варте, але якщо ми вже тут, то сидіти, плакати і розповідати, що війна – це виключно жахи, це дуже дивний конструкт. Нікому від цього краще не стає.

Я дуже Середньовіччя люблю, дуже люблю медієвістику. Коли я розповідаю в інтернеті, як же добре, що у нас нові Середні віки починаються, люди дуже сильно ображаються (сміється – УП). Кажуть, що я б померла при пологах у 18 років. Ну померла б, померла б, чорт зі мною. Це зараз ти помер – і все. А тоді – ти до Бога йдеш, і все гаразд.

Середні віки – це дуже карнавальний час. Загалом усі конструкції, які у нас зараз є культурні, зародилися саме в той час. Наша куртуазна любов, наша ярмарковість, карнавальність.

А ще я б дуже хотіла б після Першої світової пожити, тому що там можна було в Африку приїхати експедитором, антропологом. Чудовий час. 

Шоколадка

Типовий український військовий на фронті – це мужик-роботяга. Йому 35-40 років, одружений, двоє дітей, працює на шахті або на заводі, таксує. Про нові ліберальні речі не особливо обізнаний. Йому подобається пити енергетики та палити Elf Bar (електронні сигарети – УП). Я якось за приколом спробувала комбату розповісти, що не можна говорити "під*р". Він на мене подивився, як на дебілку.

Ще помітна частина війська – молоді "праві" хлопчики. Вони хуліганили, а тепер герої. Жителів Подолу на фронті майже не помічено. Ну ось я є, мешканка Подолу.

У мене антропологічна ніжність до всього, що відбувається. Я не вважаю, що хіпстер з Подолу цікавіший, ніж таксист Гена з Костянтинівки. Таксист Гена часто несе у собі набагато більше інтелектуального досвіду та його осмислення, ніж будь-яка дівчинка з кератиновою чолочкою. 

Деякі дівчатка йдуть до армії, тому що це модно, класно… Величезна повага до них, що не засцяли. Але їх ламає через те, що вони побачили таксиста Гену з Костянтинівки. Він їм розповів про "Машку за ляжку" – і у них розрив шаблону. Чому від цього не кайфувати? Це ж просто неймовірно!

Я пам'ятаю чудову історію. Сиджу з сумним обличчям, задовбали мене на штабі всі. Підходить до мене головний сержант батальйону і каже: "Шо, мала, така сумна?". Я кажу: "Задовбали, всі до мене чіпляються". Він каже: "Ну ти ж така гарна молода жінка". Я кажу: "Так медсестра наша теж гарна молода жінка, і до неї не чіпляються". І ось, цей дядько кладе мені руку на плече і каже: "Мала, так чого до медсестри приставати? Вона і так дає". 

Думаю: ну яка ж мудрість! Ну як же шикарно! А деяких дівчаток це реально ображає, уявляєте собі?

Я не уявляю, як можна жити з відчуттям того, що є твоя ціннісна парадигма, і її потрібно на всіх натягувати. Навіщо мою ціннісну парадигму, ліберальну, підліткову натягувати на головного сержанта батальйону?

Я маленька, вродлива дівчинка. Коли я приїжджаю, всі радіють, чемно розмовляють, у них вже нічого не болить. 

Я людина, яка підтримує гендерні стереотипи там, де це вигідно. Якщо я дівчинка, і мене годують смачними шоколадками, хай годують. Я ховатиму їх, а потім увечері з хлопчиками буду хомячити.

Тактичний рюкзак Марії Назарової

26-річна Марія Назарова – бойова медикиня, інструкторка з тактичної медицини NAEMT, співавторка програми Генштабу ЗСУ з підготовки бойових медиків.

У ніч із 10 на 11 грудня 2013-го, під час Революції гідності, 17-річна Маша взяла домашню аптечку і побігла в урядовий квартал Києва. Так почалося її знайомство з тактмедом. 

Влітку 2014-го Маша кілька місяців була на фронті. Працювала в стабпунктах Донеччини та Луганщини.

Відчайдушну спробу "втечі з підводного човна" вона зробила наприкінці 2014-го. Назарова вирушила до Німеччини здобувати другу вищу освіту (перша – філософська) − медичну. Але швидко зрозуміла: їй буде складно пояснити собі, що вона робить у благополучній Саксонії, поки в Україні гинуть на війні її друзі.

Вона повернулася в Україну, щоб штурмувати кафкіанські замки нашої бюрократії. Спочатку два роки працювала в Генштабі, просуваючи реформу тактичної медицини. Займалася всім − від формування аптечок до розробки програми підготовки бойових медиків. А з 2018-го, звільнившись із Генштабу, започаткувала проєкт "РеаніМетро". Те, що сьогодні на кожній станції київського метро є дефібрилятори, які рятують життя, її заслуга.

Ми просимо Машу розповісти про своє життя за схемою "очікування − реальність".

− Очікування: я буду багато подорожувати. У якихось "бед тріпах", але без надмірного напруження і подолання себе. Я не хочу ходити на Еверест. Хочу просто ходити на гору, а ввечері пити "Сангрію", тусити з друзями, жити.

Реальність: я багато подорожую. Але є нюанс. Сьогодні я − ромський табір, у мене купа майна, сьому машину за рік змінила. І я їжджу з цим караваном, навчаю людей тактичної медицини, надаю допомогу.

Далі – пряма мова Марії Назарової.

Маша Назарова: "Якщо ви подивитеся українську офіційну статистику по смертності в лікарнях, виявиться, що у нас найсильніша в світі медицина. І взагалі, якщо подивитися на статистику, у нас всі живі, здорові і у кожного по десять ніг"
Фото: Дмитро Ларін

Сценарій майбутнього фільму

24 лютого 2022-го я була в США в робочій поїздці. І першою усвідомленою думкою було… Господи, це жахливо звучатиме, але як є. Першою моєю думкою було: нарешті. Я відчула, що зараз починається етап, коли ми цю війну закінчимо. Тому що все, що було до цього з 2014-го, – це ж якась вічна сіра зона, Придністров'я.

Діаспора дала гроші, ми замовили все, що змогли знайти в "воєнторгах" кількох штатів і на Amazon зі швидкою доставкою. Загалом 55 валіз.

Летіли з Вашингтона у Франкфурт. Звідти до Варшави. 

Мій хлопець в ЗСУ, а хлопець подруги, яка була зі мною в Штатах, служить у поліції. З Америки ми їм зателефонували, попередили, що летітимемо додому. Вони нас вмовляли не повертатися. І заспокоювали себе: "Та братан, все гаразд, літаки ж в Україну не літають". 

Той, хто в поліції, казав іншому: "Я скомунікував з ДПСУ, щоб їх не пустили машиною через кордон. Наші баби не приїдуть, все спокійно". Але вони чомусь забули про Укрзалізницю. І коли ми вже запостили фото зі Львова, вони такі: "Еее, братан, біг факап!". 

Ми їхали евакуаційним потягом, який повертався з Перемишля до Львова порожнім. Тоді вперше я розридалася. Тому що в Перемишлі на нас вивалилися люди з дітьми, собаками і рюкзачками, куди помістилося все їхнє життя.

Я, ще дві дівчинки і 55 валіз приїхали в Київ 3 березня. Все. Кінець історії. 

Колись зніматимемо про це кіно. Повний артхаус. Всі ридають.

Чистий аркуш

Під час тренінгів з тактичної медицини завжди класно працювати з чистим аркушем – людиною, яка каже, що вона нічого не знає. Найскладніше – з кавалерами Ордена Святого Пантелеймона і докторами медичних наук, які впевнені, що больовий шок існує і від нього треба лікувати.

Звісно, немає середньої температури по палаті ані в бойовій медицині, ані в медицині загалом. Є дуже фахові бойові медики, і є люди, які опинилися на цій посаді випадково. Наявність матки означала, що ти можеш бути медиком. 

Уявіть, скільки жінок мобілізувалися в лютому-березні 2022-го в ЗСУ. Їх треба було кудись поставити, багатьох із них з нульовою підготовкою автоматично ставили на посади бойових медиків. Всі бояться, що вона не вміє стріляти, але ніхто не боїться, що вона не вміє надавати допомогу пораненим. 

Колба з бджолиним пилком

ЗСУ – це зріз суспільства. Такого, як воно насправді є, а не такого, як ми уявляємо його зі своїх бульбашок. Тому в армії нікуди не зникають всі забобони, які є в суспільстві. Зокрема й ті, що стосуються бойової медицини. 

Їх безліч. По-перше, треба попісяти на рану – це ж "дезінфекція". По-друге, попісяти на кишки, які трохи видно через поранення живота. Всі ж знають, що кишки мають бути вологими, значить, на них треба попісяти, щоб не пересохли (сміється).

Окреме коло пекла – люди, які не беруть з собою аптечку, щоб не притягувати до себе щось погане під час виконання бойових задач. Або ті, хто вважає, що треба послаблювати джгут кожні 20-30 хвилин, щоб нічого не перетиснути і трошки пустити кров. 

Не зникли прихильники народної медицини. У мене десь зберігається чарівний бджолиний пилок, який лікує буквально все. Вам не потрібен? Люди кажуть, що ним рани притрушували, і вони затягувалися на очах.

А бойову гомеопатичну аптечку бачили? Там 20 колбочок і 20 показань, в яких випадках зміст цих колбочок треба використовувати. Я не жартую. 

Називайте будь-яку цифру від 1 до 20. 16? Будь ласка: "розчавлені рани, травми, спричинені придушенням уламками будинків і техніки (танк переїхав)". 

Або ось, колбочка номер 1. Показання: "Шок, злість, обурення, сварливість, нецензурна лексика, ускладнена вимова, нетримання сечі/стулу". Нічого особливого, опис мого звичайного стану щоранку (сміється)

Я трошки осінтер – знайшла жінку, яка ці гомеопатичні аптечки робить. Вона закінчила 1990 року університет Богомольця. Переїхала в Німеччину, відкрила там свою гомеопатичну практику. І від щирого серця вирішила допомогти Україні.

Маша Назарова: "Іноді я думаю, що моя філософська освіта – це прямо зло. Мама казала мені, що ця освіта допомагає думати. Так, допомагає. Питання лише в тому, що я хотіла б менше думати"
Фото: Дмитро Ларін

Наліпка на телефон

Що спільного між ЗСУ і сексом? (Колись Марія написала фразу "ЗСУ – це секс, а секс повинен бути захищений" – УП).

Все просто – іноді ти, іноді тебе… (Сміється).

В ЗСУ, за рідкісним виключенням, ти можеш організувати свою службу і всесвіт навколо себе так, щоб відчувати задоволення від того, що ти робиш, як ти це робиш, і від людей поряд.

Звісно, є люди, які в ЗСУ лише потерпають від труднощів… Якщо ти обираєш бути чуваком, якому всі винні, тобі там дуже погано.

Був такий офіцер з високою посадою, прізвища не пам'ятаю. Знаходячись в Дніпрі, якось він взяв слухавку і сказав: "Не звони мне, я на войне". І поклав слухавку. Я хочу таку наліпку на телефон: "Не звони мне, я на войне". І фоткатися з цим телефоном десь у Львові.

Якщо серйозно, тільки-но людина хоч трохи вмакує руки в кров і бруд, вона відчуває моральне право нести будь-яку дичину. І, знаєте, в цьому трошки таки є сенс.

У мене є друг Боря, бойовий медик, з яким ми дружимо ще з Майдану. Спочатку Боря служив у досить комфортних умовах в Києві, а потім з'їздив на ротацію на Кремінну. Повертається і каже: "Нарешті я зрозумів. Мені всі винні".

Ми з цього ржемо, але насправді, коли ти перебуваєш на напрямку Кремінної, ти прямо щиро відчуваєш, чому тобі всі винні. Очевидно, що ніхто з нормальних людей не буде всерйоз виходити з цим до інших, це не має буде девізом на все життя. Але якщо тут і зараз тобі хтось каже, що ніхто нікому нічого не винний, ти повертаєш до нього обличчя, замазане брудом і кров'ю, і кажеш: "Ні чувак, ти прям пі*дєц як мені винен, тому що я зараз роблю те, що я роблю".

Війна не індульгенція, якщо ти робив якусь хєрню до неї. Потім колись цій людині можна буде багато що згадати. Але не зараз.

Звісно, після війни деякі люди робитимуть огидні речі, прикриваючись тим, що воювали. Так само вже було після 2014-го. А коли йому роблять зауваження, каже: "Я кров'ю стікав, поки ви тут…" І єдиний спосіб йому гідно відповісти, щоб у тій самій маршрутці чи вагоні метро до нього підійшли 4-5 мужиків і сказали: "То й що, ми теж воювали".

Тому зараз важливо, щоб через військо пройшла максимальна кількість притомних людей.

Дефібрилятор

Дефібрилятор використовують, коли шлуночки серця працюють так швидко, що не встигають викинути кров із себе. 

Сьогодні дефібрилятор потрібен мені і моїм колегам, щоб якось перезапустити себе в нормальному ритмі. Тому що ми дуже багато і швидко працюємо, і немає того вихлопу, який мав би бути. Купа часу йде на суперечки з людьми, яким тисне на голові корона. 

Зараз я відчуваю себе не тараном, який пробиває стіни, а бобром, який сидить перед плотиною, що будує, і б'є хвостом по воді. А ще відчуваю, що багато хто з хороших людей хоче чужими руками, зокрема моїми, робити зміни. Тому що всі люди маленькі, це ж у мене одної богом даний імунітет – мені не можуть виписати догану, бо я не є частиною чиновницької системи, чи образити в інтернеті, чи погрожувати. 

Маша Назарова: "Коли хтось робить для мене щось хороше і це не вмотивовано, а просто якийсь проблиск людяності, від цього я можу розплакатися в будь-який час доби"
Фото: Дмитро Ларін

Ножиці

Я на війні з 2014-го і дуже добре розумію, що робити до моменту перемоги. Зараз все чітко: ї*аш, вбивай русню, роби свою роботу. Якщо займаєшся продовольчим забезпеченням ЗСУ на Львівщині, ти теж частина цієї системи. 

А після перемоги будуть довгі роки відновлення, боротьби з внутрішніми ворогами, з колаборантами і так далі. І я не розумію, що робитиму тоді.

Взагалі-то у мене в твіттері написано, що я планувала бути trophy wife – жінкою, з якою одружуються, щоб нею хизуватися. Я часто так жартую, тому що, звісно ж, самостійна, незалежна, бла-бла-бла, і ніколи не пробувала сидіти на шиї в чоловіка. А хотілося б спробувати. 

Але немає відчуття, що подорожей і trophy wife вже ніколи не буде. Доживу – буде, все в моїх руках.

Який я предмет в наплічнику бойового медика? Ля, оце питання! 

Давайте так, я – ножиці Leatherman Raptor. Їх всі хочуть, вони дорогі і класні. І вони реально роблять роботу. Оце я.

Михайло Кригель, Рустем Халілов, Дмитро Ларін (фото) – УП