За что мы влюбляемся в женщин? Посмотрел и понимаешь: мое! То же самое с танками – Полтава

Ольга Кириленко, Дмитрий Ларин — Воскресенье, 18 февраля 2024, 05:30

У червні 2023 року, коли Сили оборони рухалися посадками до тоді ще підконтрольних росіянам Кліщіївки та Андріївки, журналісти УП познайомилися з танкістами легендарного Євгена Межевікіна – Героя України, на той момент керівника Тактичної групи "Адам". 

"Адамівці" саме прикривали піхоту, яка наступала по флангах. Це була активна фаза наступу під Бахмутом. 

Командир танкової роти на позивний "Полтава", який зранку проводжав своїх хлопців на роботу на двох Т-64, зустрів журналістів УП уїдливими словами з посмішкою: "Як там Київ? Україна взагалі знає, що ми воюємо? Чи вже все, мир настав?".

За понад пів року ми зустрілися з ним уже на іншому напрямку – Серебрянське лісництво. Це частина смуги лісу між Сіверським Дінцем і окупованою Кремінною.

На момент приїзду журналістів УП у хлопців Полтави йде бій. Він виривається буквально на годину, щоби проконтролювати встановлення антиланцетного захисту на один зі своїх Т-64. 

Цього разу він зустрічає нас інакше. Дивлячись на свій величезний Т-64, на який припаюють металеві решітки, Полтава неочікувано видає: "І як у нього можна не закохатися?!".

Дивлячись на свій величезний Т-64, на який припаюють металеві решітки, Полтава неочікувано видає: "І як у нього можна не закохатися?!"
всі фото: Дмитро Ларін

Наразі він є командиром зведеного підрозділу своєї альма матер – Харківського інституту танкових військ. У його підпорядкуванні дві роти – танкова та механізована. Євгена Межевікіна, який нині перевівся на іншу роботу до Києва, Полтава називає своїм учителем.

Полтава народився і виріс у Харкові. В 1992-му вступив до Харківського танкового (хоча відверто хотів у Рязань на десантника). Потім кілька років служив у Збройних силах Росії, звідки пішов, розчарувавшись в армії. У 1996 повернувся до Харкова. До початку повномашстабного вторгнення жив цивільним життям і займався бізнесом.

Що підштовхнуло Полтаву звільнитися з російської армії, як він стикнувся з колишніми побратимами в Бахмуті, чи перепала його підрозділу західна техніка і чому – читайте в інтерв'ю на УП.

Харків замість Рязані, звільнення батька з армії та зустріч із експобратимами в Бахмуті

– Полтаво, якось ви розповідали нам, що під час служби в російській армії усвідомили, що захищаєте не свої, а чужі інтереси. Можете пригадати, як це сталося, за яких умов?

– Це дивна давня історія. Багато-багато років тому я потрапив у Збройні сили Російської Федерації. Коли був Союз, ми не обирали, куди нам їхати, а відповідали: "Так" і виконували поставлений наказ. Мені довелося повоювати у Грузії, Чечні. Але в Чечню, як тільки я прийшов, я зрозумів, що це безлад. Після цього порадився з батьком, вирішив звільнитися зі Збройних сил і переїхати в Харків.

У мене прадід – офіцер, дід – офіцер, батько – офіцер. Для мене іншої роботи не було. Я знав, хто такий військовий, а от як бути інженером, директором… достойні професії – це було не для мене. 

– Що саме ви робили в Грузії і в Чечні?

– Ви навмисно мене провокуєте (посміхається – УП)? Мені досі соромно за те, що я робив у Грузії, Чечні, Криму. Я служив у Криму. Підрозділ я вам не скажу, але зі своїми "побратимами" я 100% зустрівся в Бахмуті – ми у перехопленнях почули, який підрозділ проти нас воює.

– Вони були в складі ПВК "Вагнера" чи в регулярній російській армії?

– Регулярна армія. "Вагнер" – це хороша контора, в яку з двору не беруть. Зв'язавшись з ув'язненими, вони тільки очорнили своє ім'я. А так – неймовірний підрозділ – там специ найвищого класу. Тим не менше, ми з ними зіштовхнулися і бодалися на рівних.

Коли в далекому 2014-му наші сусіди вирішили, що Крим – "їхній", мої колишні побратими дзвонили, казали: "Кидай усе, ми вас ось-ось і звільнимо, усе буде добре, буде один великий Радянський Союз".

Але ж це був взагалі нонсенс… Так в один прекрасний момент Путін вирішить, що Аляска – теж його, і піде "визволяти" Аляску. Що він ще хоче "звільнити"?

"Ми все зробили правильно, ми ні на кого не нападали – чому ми маємо відступити?"

– Після вашого звільнення зі Збройних сил Росії ваш батько продовжив службу?

– Ні, батько також звільнився. Він повинен був стати генералом, мав їхати вступати в Академію Генштабу, він воював на Далекому Сході. Але в один прекрасний момент, коли він прийшов підписувати документи на від'їзд в академію, це був далекий 1991-й, йому сказали: "Товаришу полковнику, у мене таке враження, ніби ви спеціально тренуєтеся, щоб воювати проти нас". Батько відповів: "Якщо таке станеться, я не промажу".

В СРСР у ті роки вже була графа "національність". Якщо ти писав, що ти – українець, ти автоматично ставав неблагонадійним.

Батько після цієї розмови підійшов до мами, своєї дружини, і сказав: "Олю, я хочу звільнятися". Вона його підтримала, вони звільнилися і прилетіли в Харків. Він повторював класиків: "Служити радий, прислужувати тошно".

У 1992-му я закінчив танкове, теж пішов, спробував служити в цій армії, але щось не вдалося.

– Як у вашому житті з'явилися танки?

– Якщо коротко, то я хотів бути десантником – мрія дитинства: блакитний берет, стрибки з парашутом, я – красавчик… А тато в мене був командиром танкового полку в Кривому Розі, а я звідти і вступав.

Воєнком подзвонив тату, каже: "Ігор Полтавський – твій син? – Мій. – А він у Рязань хоче. – Напиши в Харків, а там розберемося". І мені прийшов виклик з Харківського танкового. Я прибіг, кажу: "Тату, переплутали, я подавав у Рязань на ВДВ, а мені прийшов виклик у Харківське танкове". Тато відповів: "Ну, щоб рік не втрачати, іди в танкове, а потім переведешся". Я на це повівся і все – вивчився на танкіста.

– Якби ви тоді вступили в Рязань, ви б зараз воювали по ту лінію фронту?

– Не воював би. Є якісь правила, розумієш? До мене в квартиру прийшов сусід і в якийсь момент сказав, що кухня – його. Я повинен віддати кухню? Ні, ні хрєна. Я повинен викликати поліцію, а поліція каже: "Блін, Ігорю, домовся з ним, поступись". Що означає "домовся"? Це я про наших союзників.

Це ж нереально, неправильно. Ми ж не прийшли до них у Бєлгород, хоч це і наша земля. Ми не прийшли в Ростов, хоч це наша земля.

Ми все зробили правильно, ми ні на кого не нападали – чому ми маємо відступити? Хоч став би я російським космонавтом, хоч героєм Росії – є правила. Ми захищаємо власний дім. Ми не "бомбім Бомбас", не їмо дітей, подивіться, у нас у кімнаті немає портрета Гітлера, ми не поклоняємося фюреру.

Серебрянський ліс часів Другої світової

– Кілька разів, коли ми намагалися домовитися з вами про зустріч, ви говорили, що на вашому напрямку "дуже гаряче". Що взагалі відбувається в Серебрянському лісі?

– Пам'ятаєте, як ми вивчали історію Другої світової війни? Як на нас напали німці, а ми – такі класні, до останнього чинили опір, намагалися перемогти. І от німців за всю Велику вітчизняну війну загинуло біля 6 мільйонів, а радянських воїнів – спочатку казали, що біля 20 мільйонів, потім перерахували, що 25, а нещодавно я читав десь, що 40, і це не межа.

От я думав: чому таке співвідношення? А тепер я на свої очі бачу чому. 

Ви коли-небудь вал бачили? Іде ціле полчище сарани! Їх луплять, луплять, луплять, а вони йдуть, йдуть, йдуть. Наше поле бою виглядає, як у Другу світову. Вони так само наступають, виконують такі самі дурні накази, випускають ті ж загороджувальні загони. Усе, як написано в статуті.

З іншого боку: нинішнє покоління намагається не просто виконати наказ, а ще й подумати. Вони бачать, як ми працюємо, і починають копіювати – радіоперемовини, дрони-камікадзе, техніка. Краще б вони, звісно, увімкнули мозок і подумали, що вони тут роблять… Це ж як треба було промити людям мозок, щоб вони досі вірили в правильність своїх вчинків!

– Якщо говорити більш прагматичною мовою, що відбувається на цій ділянці фронту? Кому тут належить тактична ініціатива?

– Зараз як вони, так і ми перейшли в стан оборони. Ми шукаємо слабке місце, щоб нанести удар – вони роблять те саме.

А от 1-го грудня 2023-го вони йшли на штурм і людьми, і технікою – там усі поля в техніці! Прохорівка (масштабна битва між німецькими військами та Червоною армією 1943 року, в ході якої радянська армія зазнала страшенних втрат. Битву виграли німці. В радянській історіографії вважається "найбільшим танковим боєм в історії – УП) нервово курить у стороні.

Полтава: "Нам треба модернізовувати танки – це 100%. Не купувати іноземні, а робити свій танк, щоб він був універсальним, легким і потужним, із сильним бронезахистом"

– Ви про танковий бій часів Другої світової?

– Так. У посадці лежать трупи. Ми своїх за першої можливості намагаємося вивезти, а їхні – просто валяються, їх жеруть собаки. Я не можу зрозуміти, як можна настільки сильно промити людям мозок, щоб вони йшли в такі м'ясні штурми?

Від Серебрянського лісництва вже майже нічого не лишилося – там лісозаготівля. Шкода, звісно, гарний ліс був. Я ж у ньому ще минулого року працював. Ніколи не думав, що знов повернусь. Повернувся.

Чи важче тут, ніж було на Бахмуті? На війні не буває легко чи середньо. Якщо ти воюєш – тобі важко. Важко посилати людей вперед, чекати на них із завдання, самому сідати в танк і їхати.

Війна – це нелегке заняття.

До того ж я командир зведеного підрозділу. Моє перше завдання – берегти людей, друге – берегти техніку, бо іншої техніки наразі не буде. А там, думаю, керівництво вже побачить, хто дає результат, і кому хорошу техніку треба давати.

Головне – це люди. З ними ж краще потім, після перемоги, сісти за обідній стіл, як дати джазу і згадати історії наших походів! А не на кладовище, не дай бог, ходити. Але втрати в нас є.

– Втрати від прильотів "Ланцетів"?

– Ні, втрати у нас від ПТУРів, "Градів", взагалі – від виродків. Наші люди могли жити, щось творити, когось виховувати, а вони загинули. Це погано.

– Ви згадали про Бахмут. Навесні – влітку 2023-го ви там брали участь в українському наступі. Наскільки ваша робота як танкіста відрізняється в обороні та в наступі?

– Суттєво. В наступі ти йдеш на вістрі атаки, на тебе летить усе, що може, особливо дрони-камікадзе. Тобі немає де сховатися. Ти сів і вперед, вперед, намагаєшся якомога швидше визначити цілі та знищити їх.

Коли треба наступати, то дають БК, усе дають. Людям хочеться, щоб було більше БК, більше роботи, щоб побільше п*дарів відправити на небеса і поскоріше повернутися додому.

Полтава: "Чи важче тут, ніж було на Бахмуті? На війні не буває легко чи середньо. Якщо ти воюєш – тобі важко. Важко посилати людей вперед, чекати на них із завдання, самому сідати в танк і їхати. Війна – це нелегке заняття"

– Якщо говорити відверто, наскільки це можливо, яка у вас нині ситуація з боєприпасами?

– Провокаційне питання. Відповім так само: боєприпаси є, але хотілося б, щоб їх було більше. На тиждень нам треба три комплекти БК на одну машину – це десь 90 снарядів, множимо на сім – це 630.

Натомість нам постійно доводиться економити. І проблема не в тому, що цих снарядів десь немає. Проблема в тому, що в нас немає виробництва 125-го танкового снаряду.

Раніше ми стріляли те, що було в нас на складах. Тепер ми стріляємо все, що нам дають партнери. Але радянські снаряди були значно кращі.

– Кращі за які?

– Я бачив американські, пакистанські, словацькі, болгарські, польські, чеські.

Цю пушку створив Радянський Союз, снаряди до неї створив Радянський Союз. Зрозуміло, що в нього завжди буде краще виходити, ніж у тих, хто робить щось за ліцензією.

– В контексті зброї цієї війни ми говоримо переважно або про далекобійну артилерію, яка перебиває логістичні шляхи росіян, або про дрони, які працюють на розвідку і на скиди. А якою є роль танків? 

– Це універсальний засіб для ураження противника. Танк може все: вийти на пряму (стріляти прямим наведенням – УП), відпрацювати як броньовий кулак для пролому оборони противника, може відстрілятися із засади, як 125-міліметрова гвинтівка. Він може заникатися на закриту вогневу позицію й відпрацювати по рухомій цілі, по скупченню противника. Навіть артилеристи дивуються точності роботи танків із закритих вогневих.

Але нам треба модернізовувати танки – це 100%. Не купувати іноземні, а робити свій танк, щоб він був універсальним, легким і потужним, із сильним бронезахистом.

"Наше поле бою виглядає, як у Другу світову. Вони так само наступають, виконують такі самі дурні накази, випускають ті ж загороджувальні загони. Усе, як написано в статуті"

– Який ваш найновіший танк?

– Т-84, "Оплот" (розробка Харківського конструкторського бюро машинобудування 1997-го року – УП). Неймовірна машина, але в ній занадто до хєра електроніки. Електроніка – це взагалі річ хороша, але вона має здатність виходити з ладу в потрібний момент. Тому все має бути якомога простіше, усе має бути паралельно та перпендикулярно. Там же все відбувається швидко.

Якщо наша аеророзвідка засікла ціль, а ми, наприклад, працюємо із закритої позиції, то дві хвилини – і ми відкриваємо вогонь. Якщо танк стоїть у засаді й отримує відповідну команду, навідник знаходить ціль і одразу відкриває вогонь – це близько хвилини.

Розподіл західної техніки, українські "Оплоти", російські "Прориви" і кохання

– Перед довгоочікуваним наступом навесні – влітку 2023-го в Запорізькій області й на межі Запорізької та Донецької частина новосформованих бригад, а також поодинокі вже існуючі отримали західні танки – Leopard, Abrams. Чи отримали щось ви?

– Ні. Бо всі вважають, що Харківський інститут танкових військ – це навчальний заклад. І коли хтось дізнається, що в ньому є воюючий підрозділ, для них це незрозуміло, нонсенс.

Раніше, звісно, було образливо, але потім я посидів, подумав, що треба насолоджуватися тим, що маєш у руках. Звісно, хотілося б, щоб в інституті, який готує наступне покоління танкістів, були Leopard, Abrams, Challenger. Щоб вони не "на колінці" вчилися їздити. У нас чудові викладачі, чудові спеціалісти.

– Як ви взагалі ставитеся до ідеї передачі західної техніки новосформованим бригадам? Тобто часто – людям без бойового досвіду.

– Моя думка: частину західної техніки треба було віддати на існуючі підрозділи. Вони вже були злагодженими, в них уже було налаштоване управління. 

– В такому разі результат наступу на Запорізькому напрямку був би іншим?

– Ти провокатор! Я не можу в інтерв'ю обговорювати своїх начальників! В армії є єдиноначальність, розумієш? Ось якби я в 1996 не звільнився, я б, мабуть, уже був генерал-полковником і міг відповідати на твої запитання. Я ж не дурний, я теж хочу дослужитися до полковника. В мене тато полковник, мені треба його наздогнати (сміється – УП).

Там танки пішли на мінні поля, перед цим треба було провести інженерну розвідку. Шкода знищену техніку, дуже шкода.

– Що ви думаєте про сучасні російські танки, зокрема про Т-90 "Прорив"?

– Т-90 "Прорив" – непогана машина, і приціли вони хороші зробили, і монітори. Дуже хотів, щоб у моєму підрозділі з'явився такий трофей. Усе супер, усе є. У мене питання до наших виробників, заводу Малишева: чому ми не можемо зробити такі машини?

Але все ж: перемагає не техніка, перемагає екіпаж.

"Як думаєте, скільки в нас членів екіпажу? Чотири – це три людини і танк. Кожен екіпаж підходить до свого танка, вітається, гладить, прибирає в ньому, каже йому щось лагідне. Дорослі дядьки, а як почнуть!"

– Наскільки український "Оплот", який є у вас в підрозділі, не дотягує до російського "Прориву"?

– "Оплот" перепльовує "Прорив" у багатьох питаннях, але повторюся – є багато слабких місць.

Електроніка зокрема?

– Це один великий мінус, говорю як спеціаліст, який із цим зіштовхувався. Електроніка псує все. А от системи управління, виявлення, заряджання – в "Оплоту" кращі. Але знову таки: подивись, як росіяни почали штампувати "Прориви". А де наші "Оплоти"?

– Скільки їх взагалі в Україні є? 

– Штук 10. У мене – 3.

– Усі інші танки у вас це – Т-64, Т-72?

– Так. 

Т-64, Т-72, порівняно з "Оплотом", це взагалі різні машини. Т-64 і "Оплот" – це як "Жигулі" першої та сьомої моделей. До "Оплоту" була хороша розробка "Береза" (розробка Харківського конструкторського бюро машинобудування 1985-го року – УП) – класна машина. У мене була одна така, потім її підбили.

– Коли ми сьогодні підійшли до вашого Т-64, на який хлопці кріпили антидронові решітки, ви сказали: "Як у нього можна не закохатися!". Розкажіть цивільним людям, за що чоловіки закохуються в танки.

– А за що ми закохуємся в жінок? Ти тільки подивився і розумієш – моє. Те ж саме з машиною: підходиш, дивишся – моя. Усе, тут неможливо пояснити. Особливо, коли він їде, ричить, ти розумієш, що це не БМП, не БТР, не "Жигулі". Дивишся на цього красеня: ця сила, брязкіт гусениць – це просто неможливо передати. Навіть цей сморід, вихлопні гази – це як парфуми Шанель.

Я не зійшов з розуму, я повністю адекватний.

– Які імена носять ваші танки?

– Це секретна інформація. Як думаєте, скільки в нас членів екіпажу? Чотири – це три людини і танк. Кожен екіпаж підходить до свого танка, вітається, гладить, прибирає в ньому, каже йому щось лагідне. Дорослі дядьки, а як почнуть!

Ось цей бурчун (киває на чоловіка в сусідній кімнаті – УП) – це механік. Якось я підійшов до танка, а він з ним розмовляє. Назвав його "Ігорьок", каже, що в нього давня любов до Ігорів (посміхається – УП).

"Позиційна війна? Якщо скажуть, що треба перейти, то будемо переходити. Справді, ми дещо видихлися, нам потрібні резерви, щоб зробити стрибок"

– Хто, до речі, ремонтує ваші танки, коли вони ламаються?

– Та ці ж немолоді дядьки з бородами: приїжджають з інституту, привозять обладнання, варять. Не знаю, як там в інших бригадах, але я взагалі в шоколаді. Не дай бог щось зламалося – на тобі, тільки їдь воюй.

– Але з бажанням мати Leopard це у вас не спрацювало… 

– Leopard – неймовірна машина, але вона трохи під інші задачі. Це нічна кішка, з її оптикою, пушкою вона вночі такого шурхоту наводить!

Розумієш, тут навіть якщо в нас буде якийсь супертанк, ніхто ж не скасовував артилерію – вона обов'язково влучить, зірве гусеницю, коток і постане питання евакуації танка. А це ж шматок заліза, в нього немає шапки-невидимки… Він тільки загудів – усе, пріоритетна ціль, його шукають усі: дронщики, арта, піхота. Після прильоту під час детонації БК гинуть усі. Цього не хотілося б.

Полтава: "Не знаю, як там в інших бригадах, але я взагалі в шоколаді. Не дай бог щось зламалося – на тобі, тільки їдь воюй."

Після колонки колишнього командувача Валерія Залужного в "The Economist" у суспільстві піднялося питання можливого переходу до позиційної війни. Що це для вас як для танкіста означатиме?

– Позиційна війна? Якщо скажуть, що треба перейти, то будемо переходити. Справді, ми дещо видихлися, нам потрібні резерви, щоб зробити стрибок. Треба зібратися, згуртуватися, а потім вистрелити.

Позиційна війна – це теж непогана війна, просто треба відпрацювати систему. Поки постоїмо на рубежах, які за нами, а за будь-якої зручної нагоди нанесемо удар і підемо далі.

Ми повинні звільнити те, що в нас намагаються забрати.

– Чи означатиме перехід до позиційної війни відкочування її до стану АТО і ООС? Затягуванням ще на десяток років.

– ООС було затягуванням, але зазначу, що це ще була моя думка як цивільної людини. Зараз подивіться просто на площу України й на площу Росії.

Ці срані окупанти скільки років Чечню намагалися захопити? Років 10. У підсумку, що вони зробили? Вони її купили. Зараз вони хочуть захопити Україну, а вона стала їм поперек горла.

Єдине, чого дуже шкода – людей, які загинули, втратили рідних, майно, цінності. Ось це дуже страшно.

– Як би ви описали стан свого зведеного підрозділу після цих майже двох років повномасштабної війни?

– Та в мене взагалі люди-титани! Хоч молодих і мало, усі здебільшого у віці. Можу чесно сказати, що вони втомилися, але коли я кажу, що треба їхати, вони мовчки збираються, сідають у танки та їдуть виконувати поставлену задачу.

– Повертаючись до позиційної війни і потреби створення резерву для подальшого наступу, де ці резерви брати?

– Класне питання, повертаємося до наших баранів. Я щойно казав, що мені не зрозуміло, як людям з того боку впарили в голову, що ми тут – "нацисти". Питання: чому наші мовчать? Чому купа народу, зрілих чоловіків, нормальних, з руками і ногами ходять по вулиці й кажуть: "Це не моя війна". А чия? Мене і моїх хлопців?

Це звичайна пропаганда. У нас цей орган влади, мабуть, не працює. Нашим людям не впихують у голову, що йде священна війна, що всім треба стати в стрій, згуртуватися і "усі на фронт, усе для фронту, для перемоги". Пам'ятаєте це? У них є, у нас немає. Де ми тоді візьмемо резерви? Правильно – ніде, поки наша пропаганда не буде працювати на відповідному рівні. 

Нашим людям не впихують у голову, що йде священна війна, що всім треба стати в стрій, згуртуватися і "усі на фронт, усе для фронту, для перемоги". Пам'ятаєте це? У них є, у нас немає.

– Як довго ви ще готові воювати?

– Та я їх палками готовий бити, камінням закидати.

Лопатами? Як сказав міністр закордонних справ.

– Я такий злий на них, я їх руками готовий душити. Подивіться, що вони зробили з нашими містами! Вони що, з глузду з'їхали? 21 століття! Усередині все аж колотиться.

– Ви сказали, що пішли з російської армії, бо почувалися пішаком у чужих інтересах. Ким ви почуваєтеся зараз?

– Звичайним громадянином, який не згоден з тим, що відбувається. Який хоче зробити внесок у захист своєї батьківщини. Бо якщо вони прийдуть сюди… Ми пам'ятаємо 30-ті роки, коли українців виселяли, а на їхнє місце привозили росіян. Ми це бачимо і зараз. Ти хочеш, щоб у тебе вдома поселили "махмудів", "равшанів" і "джамшутів"? От і я не хочу.

Вони зі своєї величезної країни зробили помийку. А тепер хочуть прилетіти до нас і, як мухи, відкласти личинки на нашому тортику, щоб він згнив.

Ольга Кириленко, Дмитро Ларін, УП