Не Табачником единым

Вторник, 06 апреля 2010, 09:48

Парад-але божевільних ідей та інтерпретацій теперішнього і минулого триває. Не встиг історик і доктор наук розділити українців на людей і галичан, як естафету підхопив його колега Семиноженко.

Він виступив у ролі деміурга СРСР, надумавши "сообразить на трохи" маленький затишний есересерчик у складі України, Росії та Білорусі.

Щоправда, між Табачником і Семиноженком увіпхався іще товариш Бабурін - лідер запорізьких комуністів - з заявою, що в його місті буде пам`ятник Сталіну. Регіонал Лавринович цю ідею не схвалив, але міністр юстиції Бабуріну - не указ.

Хай краще згадає про своє... рухівське походження, радить Бабурін. Такі "націоналісти", як Лавринович, вже зробили своє чорне діло - розвалили Совєтський Союз. Тож тепер хай начуваються - прийде кам`яний генералісімус і надає під дих гранітною "дланью".

Скажіть, це - сон? Марево? На нашому човні з зайцями, які безнадійно звар`ювали, бракувало тільки головного Мазая - Сталіна - збирача безсловесних тварин. А так в нас вистачає всього. Зокрема, ностальгії.

У віце-прем`єра Семиноженка це прекрасне відчуття зашкалює. "Люди хочуть союзної держави і вірять, що це приведе до успіху країни", - каже він. Тим паче, додає Семиноженко, що Україну "в ЄС в найближчі п`ятнадцять років ніхто не чекає".

Щодо чекання - питання, м`яко кажучи, спірне. А щодо аргументації такого штибу, то тут взагалі нема, про що говорити. Якщо тебе ніхто не чекає вдома, це не привід ночувати на смітнику. Якщо тобі не світить Нобелівська премія, не варто прикидатися ідіотом. Хоч якийсь квант знань є у кожного, а примноження їх - справа часу та зусиль.

Звісно, Йосип Віссаріонович заблокує нам шлях до Європи всерйоз і надовго. Гра в СРСР, в домініони "старшого брата" коштуватиме Україні як мінімум нерозуміння з боку світу, який іде вперед і не намагається вступати в нереальні спільноти.

Тим паче, що в нашій Конституції - чорним по білому: Україна - суверенна держава. І ні про які союзні варіації - ні слова. Це ми вже проходили, дякуємо.

Щоправда, не пройшло і кількох днів, як Семиноженко зазначив, що його невірно зрозуміли. Мовляв, опозиція перекрутила його слова, тоді як на увазі малося зовсім інше.

Йшлося про те, що Україна має брати активну участь у "глобальних інтеграційних процесах" - в світлі того керунку, який вказав Янукович: до 2020 року увійти до двадцятки найрозвиненіших країн світу.

Що ж, справа гідна. От тільки я вперше чую, що Росія з її імперськими заморочками уособлює собою інтеграційний пуп землі.

І що шлях до досконалості лежить через її шлунок: ковтне, перетравить, виплюне, і стане "Сивка Бурка вещий каурка" двадцятим з краю за красою копит і довжиною хвоста.

Казки - казками, але зазіхання на суверенітет України є справою підсудною. Починати кар'єру державного "не мальчика, но мужа" з цього - прикмета погана. І довільно інтерпретувати громадську думку також не варто. Маніпулятори інколи отримують бажаний результат, але рано чи пізно їхні хитромудрі прийоми обертаються проти них самих.

У 1990 році Верховна Рада СРСР винесла на референдум запитання: "Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?". Й отримала відповідь "так", бо хто ж скаже "ні" рівним правам та свободам?

А 1 грудня 1991-го референдум з формулюванням "Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?" зібрав ствердну відповідь на всій території України, включаючи і її схід, де за незалежність проголосували від 70 до 80 відсотків респондентів.

Різниця в тому, що радянський парламент пропонував українцям кастрований варіант суверенітету, прикритий фіговим листком багатообіцяючих "словєс".

Тож як пояснює Інститут соціології НАНУ, на чиї дані посилається Семиноженко, майже 60% респондентів дійсно підтримують "союз" України з Росією і Білоруссю, не вкладаючи у це те, що має на думці віце-прем`єр.

Опитані голосували за добросусідські відносини, а не за спільну державу, не за одну велику комунальну кухню, не за єдиний казан, куди бадьоро поскидають усіх, подрібнивши на вінегрет, шматки якого вже не підлягають ідентифікації.

Уніфіковане ощасливлення країни колишнього СРСР проходили у 1917-му. Скоро подіям, які заклали підвалини першого подібного "союзу", виповниться сто років. Цю дату у свій спосіб можна відзначити, але не так, як пропонує Семиноженко.

Втім, я маю підозру, що ніхто (в тому числі й автор ідеї) не ставиться серйозно до власних просторікувань. Навіть Кучма до такого не додумався, бо, мабуть, не мав потреби ангажувати у команду клоунів, які до пори до часу розігріватимуть нудьгуючу публіку. Очевидно, замисел полягає трохи в іншому.

Вустами Табачника та Семиноженка закидаються ідеї, які відволікатимуть увагу від важливіших речей. Вкинути у розбурхане виборами суспільство провокативну тезу про те, що західні області - це така собі недоУкраїна, чи про те, що на часі - back in the USSR, і поки народ приходить до тями від нокауту, провернути тихою сапою те чи інше вигідне діло.

Не хотіли, мовляв, Табачника - ну, от і нема його. (Це якщо пофантазувати, що рано чи пізно доктора наук "підуть" свої ж). Зате - бац! - Україна й сама не "помітила", як втрапила у митний союз з Казахстаном, Росією і Білоруссю.

Або продовжила договір про перебування в Криму Чорноморського флоту. Або створила спільний газовий консорціум. Або у інший спосіб дала відкусити шмат самої себе і не почула, як тріщать кістки, бо поруч верещав Табачник, й від цього закладало вуха.

Це лише версія, яка має право на існування. Якщо у спікерів нової влади після бурхливого мозкового штурму виходять з ладу клейми, отже, це відповідає чиїмсь інтересам.

Можна, звісно, припустити, що сказане Семиноженком - реверанс у бік Росії. Щоб нас там полюбили і залюбили до смерті, і скинули (посмертно) ціну на газ. Але справа в тому, що відсутністю самоповаги не доб'єшся визнання. Крім того, небезпечно протягувати палець, якщо не готовий втратити руку по лікоть.

Хоча з російською мовою чи без, з флотом чи без, з ГТС чи без - Путін все одно глибоко зневажає Януковича. Досить згадати, з якою відразою він скривився і відсахнувся від цукерки, запропонованою йому у 2004-му.

Подерв'янського Путін, звісно, не знає, а якби знав, то згадав би: "Мон шер Гамлєт! Ходiм у кабiнєт, канхвету дам тобi я посмоктати. Канхвета очень класна, "Тузiк" вкусний".

З такою неоковирною куртуазністю та слонячою грацією у заграваннях з об`єктом політичної пристрасті нові владці ні на кого не справляють враження.

Коли харизмою не вийшли, то й "союз нерушимый" не врятує...

Андрій Шкіль, для УП

powered by lun.ua

На рынке леса новая монополия?

Конфликт в пользу РФ: почему Украина теряет белорусский рынок

Почему украинские женщины (НЕ) выбирают ИТ и STEM-профессии?

Кто заплатит за пластик?

Окна возможностей: несколько перспективных направлений для бизнеса во время пандемии

Новый политический мир