Нападение немцев не было неожиданным: "Мы все знали, что будет война. Как это Сталин не знал!"

1319 просмотров
Воскресенье, 09 мая 2010, 12:09
Эдуард Зуб
историк

Я - Зуб Едуард Іванович, веду постійну історичну рубрику у харківському тижневику "Пятница". Історик за фахом, покликанням та способом життя. Тому прекрасно розумію, що з точки зору джерелознавства спогади - чи не останнє за значенням джерело.

Одначе, коли згадую те, що розказували про війну мої бабусі, Царство Небесне їм обом, мимоволі приходить на пам'ять Шевченкове: "Якщо старі люди брешуть, то і я з ними".

Можливо, в моїй розповіді буде забагато років передвоєнних, але треба пояснити, як моя бабуся - Зуб Прасковія Антонівна (в дівоцтві - Хроль), народжена 1918 року у Харківській губернії, опинилася на початку Другої світової аж у Галичині. "Западна" з точки зору корінної слобожанської селянки - то було щось!

Власне, проблеми почалися уже в Харкові, коли мого діда - вчителя Пономаренківської сільської школи-семирічки Зуба Володимира Харитоновича, почали збирати у відрядження на "звільнені" землі. Інструктаж у райкомі бабуся згадувала довго...

А він питає: дитина ваша хрещена? А сиджу і не знаю, що казать. І брехать не хочеться, і зізнатись боязно, що охрестили потайки вчительського сина (мого дядька Володимира, 1937 р.н.). Тоді він подивився так на мене і каже: "Якщо і нехрещений, то там кажіть усім, що хрестили. Бо діти дражнить будуть".

Визначали навіть форму одягу, в якому має їхати жінка радянського вчителя! "Іду я по селу в шляпі. Перший раз наділа! Дід твій заставив, бо йому так сказали. Іду і плачу, бо всі дражняться, що Пашка "госпожу" з себе корчить. А Володька ззаду йде і каже "Привикай! Там тільки так ходить і будеш".

1934 рік, випускне фото - єдине, де дід з бабусею разом. Бабуся сидить першою зліва, дід - третім. Він був учителем, вона - його ученицею. Пізніше - дружиною

Виїхали дід з бабою у Галичину десь у жовтні-листопаді 1939-го. Жили у містечках Янів та Магерів. Дід "доріс", здається, до інспектора райвно. "Хороша була робота, - згадувала жартома бабуся. - Як поїде десь, то чи курочку, чи вуточку привезе".

Вчителів там шанували: "Тільки приїхали, стали на кватирі. Зранку схватилась за сокиру дров нарубать, а хазяйка вибігає, вихватує сокиру з рук і кричить, що так не личить вчительській дружині!"

Про "несподіваність" німецького нападу в 1941-ому бабуся мала свою думку. Часто повторювала: "Ми всі там знали, що буде війна. Як це Сталін не знав?! "Рама" літала, як хотіла".

А коли полетіли ще й бомбардувальники, діда забрали до війська, а бабусю мою разом з сином посадили до ешелону: евакуація сімей радянських працівників.

"Проїхали ми Харків і не зупинилися. Дивлюсь, що нас до кацапів везуть. Нє, не треба... Зіскочила на ходу з поїзда десь аж за Куп`янськом та й пішла додому пішки".

Додому - це хутір Хролі, поруч з Харковом. Тобто, пройшла кілька десятків кілометрів з величезною валізою, чотирьохлітньою дитиною і... вже бувши вагітною моїм батьком (народився на Різдво 1942-го).

Про окупацію розповідала трохи не так, як нам в школі казали. Все підбивала баланс: хто більше забрав. Німці скількись-то курей винесли (не пам'ятаю вже цифри), а наші овець реквізували, якими "розжились" за час окупації. Виходило, що наші - більше. В селі якийсь час стояли хорвати: "Говорили не по-нашому, ну ми їх понімали. Хороші люди - прадіду твоєму шапку та чоботи подарували".

Згадувала часто, як стукали ночами у вікно наші "оточенці": "Ой, Боже! Голодні, ранені, обідрані. Кілька раз доводилось переховувать". Якось допереховувалася: хтось з односельців німцям стуконов. Добре, що сусіди встигли попередити: "До тебе ідуть!".

Казала бабуся, що жаху тоді натерпілася добряче! Німці всю хату перевернули, а на додачу... забули автомат. Передаю дослівно: "Як я побачила, та за того автомата, та бігом їх доганять. Кричу: "Пан, пан!", тим автоматом тикаю, а вони не чують ні греця, гелгочуть по-своєму. Коли почули. Автомата взяли, а мене не одпускають. Тикають тим же автоматом - іди перед нами! Ну, думаю, Пашко, все... Коли - ні. Дійшли ми до кутка, а вони на хату показують - он там живе той, хто на тебе доніс. Так він і виїхав, як наші прийшли".

Вірити, чи ні, але про те, чим закінчиться для нашої родини війна, бабуся знала ще у 1939-му. "Ішли ми з твоїм дідом по Благбазу, і він шось на мене кричать почав. А циганка мимо проходила, каже: "Не слухай його! Все одно він з тобою не житиме. А дитя твоє в огні згорить". Так воно й сталося".

Дід доживав віку аж у Західній Австралії (як він там опинився - історія окрема і доволі темна), а "дитя" - мій дядько Володимир підірвався на міні у 1949-му. Дванадцять років було. Разом з ще двома хлопцями-односельцями.

Моя бабуся по маминій лінії - Фартушко Ірина Василівна (1911 р.н.) теж полюбляла згадувати минуле. Частіше - колективізацію та 33-ій, ніж війну.

Мене - тоді ще школяра молодших класів - її розповіді просто жахали. А особливо - традиційний її "заспів": "Слухай, онучку, що вони робили, оті комуністи, оті сволочі..." Мама, почувши якось таку "педагогіку", не на жарт злякалася: "Не дай Бог, ще в школі щось ляпне". Не ляпнув. Оце тепер починаю.

Про непорушну дружбу народів СРСР: "Санітарні поїзди наполовину були забиті вакуїруваними (вимовляла саме так!) жидами. Страшні гроші платили санітарам, аби звідтіля вибратись. А санітари понапиваються за їх же гроші, та й давай їх з поїзда на ходу викидать".

А ось побутова замальовка. Літо 1941-го, вже пів України палає, а в Харкові люди гризуться у черзі за пивом: "Зліз наш санітар з поїзда - замучений, сам вже перев'язаний, так йому того пива захотілося. Підійшов та культурно так каже: "Таваріщі, можна без очєрєді? Я в камандіровкє". А один стоїть такий пузатий: "Мі всє тут у камандіровкє!". Ех, як зриває він з плеча карабіна... Ото так тільки пива і попив".

Бабуся Іра з моєю мамою, рік 1945

Натуралізм бабусиних оповідань не знав меж: "Ідемо з подругою по полю (десь початок 1943-го, під Харковом - авт.). Як раз після того, як наші тоді "катюші" підігнали та вшкварили по німцях, бо довго їх звідтіля викурить не могли. Руки одірвані валяються, ноги. Тільки дивлюсь, що тут уже хтось був - німці вже без одежі... А одного посадили голим на коня, то він так і примерз ср...ю. Холодно тоді було дуже. Як побачила подруга моя в одного обручальне кольцо на пальці, та давай його стягати, а воно не стягається. То вона ножем пальця одрізала. Кажу "гріх!", та куди там..."

Про чоловіка свого, а мого діда - Колесника Олексія Олександровича, бабуся не розповідала нічого. Знаю лише, що пропав безвісти.

Коли по радіо крутили "На позицию девушка провожала бойца", в бабусі завжди наверталися сльози на очі. Але на німців, здається, зла не тримала. Казала, що й серед них були хороші люди і "якби Сталін з Гітлером зіштовхнулися лобами, тоді б і війни не було, а то стільки людей за собою потягли".

На жаль, переграти минуле не вдавалося ще нікому...

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)