Если бы моя бабушка встала. О тех временах, когда на Донбассе жили люди, которые не умели говорить на русском

468 просмотров
Понедельник, 05 июля 2010, 12:39
Олег Медведев
политтехнолог, медиа-менеджер, журналист, для УП

На світанку чистого четверга або страсної п'ятниці (зараз вже точно не пригадаю) 1994 року привидівся мені сон. Ледве-ледве благословилося на день, як у відчинену кватирку пурхнула блакитна кулька, облетіла по периметру кімнату й - геть на вулицю.

Чи то кулька була настільки яскравою, чи сновидіння надто експресивне, я прокинувся. Вікно дійсно відкрите, на дворі вже майже розвиднилося й знати перші промені сонця...

Того дня я вже так і не заснув, і лише в суботу - день традиційного візиту до телефонної будки, через яку тримався зв'язок з батьками, дізнався, що саме в ті години!!!, коли блакитна кулька кружляла моєю кімнатою, за тисячу кілометрів віддала Богові душу моя бабуня Марфа.

Зранку вона полила город, потім пішла до хати, всупереч багатолітній звичці не зачинила за собою двері на ключ, завісила вікно чорною рядниною, застелила у диван білим простирадлом, лягла та й померла.

Для неї то була щаслива подія, бо шість років по смерті діда бабуня провела в постійних молитвах, в яких благала лише про одне - земну смерть. Тут вона прожила з дідом шістдесят років, і хотіла якомога швидше з'єднатися з ним в кращому із світів.

Не велике я цабе, аби хтось, крім мене самого, мусив цікавитися життям та смертю моїх пращурів. Але річ у тім, що разом з бабунею Марфою та її поколінням на Донбасі тихо сконала місцева українська стихія.

На момент проголошення незалежності України маховик русифікації на Луганщині та Донеччині набрав таких обертів, що зупинити його вже неможливо. Сьогоднішні тамтешні російськомовні, які українську в принципі біль-менш розуміють, але не практикують, значною мірою - правнуки та праправнуки народжених на рубежі позаминулого та попереднього століть, які взагалі не говорили російською. Бо не вміли, бо не знали.

За кілька поколінь ситуація помінялася докорінним чином. Я бачив на власні очі, як від генерації до генерації мінялася місцева мовна практика - принаймні, цей мій досвід ґрунтується на історичному матеріалі тієї частини Донбасу, яка межує із Слобожанщиною.

Так от, моя бабуня Марфа другу частину свого віку - з початку 50-х до середини 90-х - прожила на Північному Донбасі, куди переїхала із Південної Слобожанщини, але так і не навчилася російської.

За будь-яких обставин, мовою її спілкування була українська - і далеко не суржик, як я можу її оцінити по пам'яті, а слобожанський діалект української. Мова бабусина була близькою до тієї, якою писав Квітка-Основ'яненко, і такою вона передала її у спадок мені.

На відміну від старших брата та сестри, яких швиденько русифікували в дитячому садочку, я ріс домашньою дитиною, тому значну частину часу проводив під наглядом або (частіше) маминою мами, моєї іншої бабуні Надії, або рідше - баби Марфи. Відтак я був приречений на товариство їхніх подруг та друзів, народжених десь так з 1900 по 1920 рік.

Щовечора баби, попоравшись на городах, збиралися групами та групками на посиденьки - обговорити справи присутніх та особливо перемити кістки тим, хто сьогодні не прийшов.

На великі свята, як радянські, так і релігійні, на вулиці накривався спільний стіл, за яким збиралися десятки людей. Випивали. Закусювали. Співали пісень - звісно, українських.

Офіційною та неофіційною мовою того вже більше ніж літнього на той момент донбаського товариства була, уявіть собі, абсолютно бездержавна на той момент українська.

Останньою з того покоління на моїй рідній вулиці років зі п'ять тому, подолавши дев'яностолітній рубіж, померла баба Василина. Її син ще в шістдесятих роках переїхав кудись у російську глибинку, народив купу російськомовних дітей, які, гостюючи щоліта на Донбасі, стали моїми друзями дитинства, а їхня власна бабуся не змогла перейти з ними на російську.

Ті діди й баби були здебільшого неписьменними, бо їхній шкільний вік випав на часи царату, або на той період радянської влади, коли на селі не було ще ані колективізації, ані культурної революції. Їхні кар'єри розгорталися або в шахтних забоях або на колгоспних ланах та власних городах.

В їхні голови ще не вбили, ніби російськомовність є ознакою культурності, а українська - мова селюків, аби подати худобі їсти, або поговорити між собою в хаті, але вже точно не для того, щоб шокувати освічену громадськість в заводському клубі. Тому вони спокійно говорили собі рідною та природною з діда-прадіда мовою.

А от вже по їхніх дітях, поколінню моїх батьків, радянська пропаганда пройшлася як слід. А ще за два-три покоління українська мова з широкого вжитку зникла взагалі. Зараз, буваючи у батьків, часто бачу стовідсотково російськомовних онуків, або й правнуків, які вже навіть і не пригадують, або й не знають, що їхні недалекі пращури говорили зовсім іншою мовою.

Тому мене ніхто і ніколи не переконає, що на Донбасі не було русифікації.

А написати цей невеликий "есей" змусила мене кілька місяців тому Ліна Костенко - променями "Гіацинтового сонця":

Старесенька, їде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров'я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами. ..
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.

Горить ліхтар - ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я тобі скажу словами,
Що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать!

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать!
Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни,
А ті казки, те слово, ті сади,

І так по крихті, крихті Україна
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки,
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема...



powered by lun.ua
Манифест Давоса-2020: выводы и задачи для бизнеса
Давос-2020 объявил главную тему февральского форума. Это Stakeholder Capitalism — формирование капитализма для всех заинтересованных сторон. Что это значит? (укр.)
Безопасная реинтеграция вместо механического склеивания территорий. Домашнее задание для Украины после Нормандии
Россия будет максимально расшатывать "политический стул" под Зеленским и использовать пункты нормандских договоренностей для выворачивания рук и навязывания собственных политических требований. (укр.)
Какие они, ценности Пласту, и религиозная ли это организация
Пласт в Украине по уставу придерживается "христианских основ". Нас объединяет не только верность Богу, но и верность Украине. (укр.)
Большой вызов. Почему украинское образование проигрывает на рынке труда
Формальное образование в Украине отстает от требований времени. Меняйся или ищи новую работу — главный вызов для отрасли. (укр.)
Зе!прогноз. Чего еще ждать в 2020 году с Зеленским?
Что произошло с Украиной в 2019 году, что имеем сейчас и чего ждать в дальнейшем. Прогноз. (укр.)
Как на самом деле выглядят санитарные рубки в Карпатах
Власти собираются упростить процедуру получения разрешений на санитарные рубки, чего уже не первый год ждет вся лесная отрасль. (укр.)
Помощь землевладельцам или "земельный бандитизм": что там с земельной реформой
Не так очевидно, кто выиграет от введения земельного рынка, но землевладельцы теряют уже сегодня. (укр.)
Каховская #Tachanka судного дня
Мы не можем прославлять тех, кто оккупировал территорию Украины, убивал людей другого политическое предпочтения, а также не имеем морального права уважать СССР и его символы. (укр.)