Украинский диагноз: промышленный феодализм

Пятница, 09 июля 2010, 11:30
 

Часто у статтях чи то щиро, чи то награно лякають перспективами капіталістичного розвитку нашої країни.

Як на мене, лякатися треба іншого: тривалого, на десятиліття перебування України на стадії такого собі "промислового феодалізму". Палкі дискусії про капіталізм насправді, на мою думку, прикривають брутальні напівфеодальні реалії сьогодення.

Сьогодні Україна стала заручницею боротьби особистих і кланових інтересів металургійних "герцогів" Донбасу та його ж таки вугільних "баронів", земельних "лендлордів" Центральної України, фінансових "князів" Києва, торговельних "віконтів" Заходу тощо...

Тривають феодальні "війни" (хоча інколи останнє слово можна писати без лапок) всіх проти всіх, країною вештаються, за прикладом кондотьєрів Італії часів Данте, загони так званих рейдерів, за допомогою яких неофеодальна аристократія розв'язує спірні майнові проблеми.

Суди залежать від реальної потуги місцевих чи центральних феодалів, ухвалюючи рішення на користь сильнішої та заможнішої сторони. Феодальні володарі, спираючись на підконтрольні суди, час від часу оголошують одне одного нелегітимними.

А в парламенті, зібраному майже виключно з новітнього нобілітету (поміж яким уклинився десяток-другий недобитих незаможних інтелігентів) ці процеси сягають вершин фантасмагорії, якої Європа не бачила, мабуть, уже кілька століть.

На якийсь час тій чи іншій неофеодальній зграї вдається більш-менш міцно закріпитися на київському "троні", і тоді у країні настає тимчасовий спокій.

Але ненадовго: сама система невдовзі спонукає якогось "герцога" кинути виклик некоронованому монарху та його найближчим васалам. І знову все в країні зануртує, загудить, зашумить...

Треба сказати, що автор цих рядків не є самотнім у своїх відчуттях. Не так давно Збігнєв Бжезінський в інтерв'ю газеті "День" сказав, що нинішня Україна з її олігархами нагадує йому Польщу ХVІІ століття з її магнатами й шляхетською анархією.

У нас панує давня схема: "свій - чужий", причому "чужий" чи "свій" не для держави, не для тих чи тих політичних і партійних засад, а для "священної" особи начальника, державного діяча чи партійного вождя.

Особиста відданість у суто феодальному, середньовічному її розумінні стала основою кадрової політики України. Васал же має бути відданим не якимось абстрактним ідеалам, як-от: національні інтереси, майбутнє України, гідність держави тощо, - а виключно сюзеренові, як середньовічний лицар мав демонструвати лояльність не Британії, а Його Величності королю Британії, не Франції, а Його Величності королю Франції чи потужнішому від нього на даній момент феодалу.

Загроза особисто монархові сприймалась як рівноцінна чи навіть важливіша, ніж загроза країні. Простіше кажучи, інтереси сюзерена вищі за інтереси країни.

Найнебезпечніше, коли ці неофеодальні клани й угруповання втягують у свою боротьбу посполитих із різних регіонів держави, формують під цю боротьбу спеціальну регіональну ідеологію і псевдоідентичність, виступають - коли їм це вигідно - із сепаратистськими гаслами, а коли вигідно, із гаслами повної й остаточної централізації під "королем" тощо.

За такою ж схемою "васал-сюзерен" розбудовуються політичні партії, де навколо ватажка - сюзерена збираються особисто віддані йому функціонери, які претендують на поділ партійних здобутків (політичних, фінансових і таке інше). Ця неофеодальна специфіка значно посилена сучасною системою виборів до парламенту за закритими партійними списками, коли головним виборцем претендентів на депутатський мандат є лише одна людина - партійний лідер-феодал, що виступає також як торговець місцями в партійному списку.

Отже, пересічний виборець не може вплинути на політичну долю численних васалів популярного партійного ватажка. Але й лідер-феодал теж не дуже на це здатен, тому правилом стали переходи депутатів до більш потужних володарів, приєднання їх до більш могутніх на сьогодні кланів - і це характерне для всіх без винятку політичних сил.

Неофеодальні риси кадрової політики і соціальної мобільності в Україні пояснюють той кадровий голод, ту відсутність нової політичної еліти, брак нових яскравих особистостей в різних сферах життя, на які справедливо нарікають мало не всі українські політичні аналітики.

Змагання різних угруповань в українській політиці часто-густо за своїм характером і специфікою нагадує змагання феодальних кланів на кшталт "Білої і Червоної троянди" в середньовічній Англії, а не сучасне цивілізоване конкурування різних ідеологій, засад і переконань. А враховуючи, що ці угруповання мають своїми базами різні регіони й історичні області України, то їхнє перманентне протистояння реально загрожує єдності держави.

Загрожує і перемога одного з кланів, бо формальна єдність не буде підкріплена єдністю національною, адже нація за своєю природою - це постфеодальне утворення.

Зміна ситуації на краще потребує докорінної зміни менталітету українського політичного класу, всіх правил гри й усталених норм політичного процесу тощо. Поки що на першому місці в системі цінностей переважної більшості політиків України є особиста самореалізація, а зовсім не виконання партійних програм.

Тим часом українське суспільство конче потребує швидкої дефеодалізації свого політичного життя, бо сучасний соціум не може дозволити собі в умовах нинішніх геополітичних, економічних і соціальних викликів мати архаїчні еліти, в ціннісному відношенні застарілі і відсталі, а з огляду на ефективність - абсолютно недієздатні.



powered by lun.ua

Земельный децентрализация — откладывать дальше нельзя, нужно принимать

Коммуницируйте и делайте это профессионально, а не ищите "волшебную кнопку"

Ядерный компромисс Трампа: зачем США идут на уступки в диалоге с РФ

Координированная атака на Нафтогаз? А если копнуть глубже...

Лидерство или откат: что делать в здравоохранении после 2020 года

Окружной Конституционный суд Украины. Кто и почему уничтожает антикоррупционную реформу?

Подпишитесь на наши уведомления!