Доля Капитала

Більшість младобуржуазії України перебуває в омані, що головним їх завданням є створення та примноження капіталів. Свій успіх вони сприймають як місце у рейтингу всеможливих агентств і не вважають за необхідне зкоординувати свою уяву про успіх до такої ж уяви, яка формується у суспільних стереотипах.

Це велика помилка, тому що Капітали, власність не стільки втішають, скільки зобов’язують.

Останнє – "зобов’язують" – капіталістами тлумачиться глибоко індивідуально, як своєрідний дрескод, і у відриві від суспільних настроїв у країні. А ігнорувати цей зв'язок, або недооцінювати його, або вважати його чимось на кшталт доброї волі, є системною, фундаментальною помилкою, бо сам капітал виникає як результат згоди суспільства з таким станом речей, а не як результат діяльності капіталіста.

Якщо комусь видається такий висновок перебільшенням, то він повинен зрозуміти, що це не популізм – це основа капіталізму: згода суспільства щодо власності і власників і довіра до інституту прав власності.

Капіталісти повинні завжди пам’ятати, що настанова "всё вокруг советское, всё вокруг мое" стає домінуючою у переважної більшості населення, яке втрачає перспективу, яке отримує фіксований соціальний статус без будь-яких варіантів його покращити.

Ми в Україні маємо ще міцну історичну пам'ять про такі настанови і тому відродження таких настроїв є лише справа самопочуття людей.

Україну від бунту проти кричущої нерівності, а радше кричущої безперспективності життя особи рятує одна унікальна обставина: більшість населення України є власниками.

Це або квартира, або гараж, або дача, або земля… Такого проценту власників ви не знайдете навіть у найрозвиненіших капіталістичних країнах світу: там більшість населення користується чужою, або орендованою, або позиченою під кредит власністю.

Власність робить людей консервативними і стримує від екстремістських настроїв, вона є підґрунтям для обґрунтованих планів і навіть фантазій. Але якщо взаємні права навколо власності не встановлені, або "недописані", або обтяжені тяганиною і хабарами, то фантазії людей змінюються розчаруваннями, плани на майбутнє замінює скепсис, а на місце оптимізму приходить зневіра.

В цьому випадку унікальність України як країни власників спрацьовує проти неї, тому що зневіра стає тотальною.

В цих умовах люди втрачають підстави до обґрунтованих планів і прихованих мрій. І на порядок денний виходить ще не добре забуте "всё вокруг советское, все вокруг мое".

Днями я отримав листа від свого гарного знайомого. Він один з кращих у країні фондовиків-методистів. На моє прохання описати його враження від неформальної картини явищ, що відбуваються, він написав таке (мовою оригіналу):

"…Явно заметно растет агрессивность людей по отношению друг к другу. Навеяно ли это обстановкой в стране, снижением уровня жизни, доходов основной массы украинцев, разочарованием в наших руководителях – не могу судить. Могу сказать только о собственных впечатлениях – мат и агрессия стали заметенее…

…Количество пьяных становится заметным невооруженным глазом и перестает зависеть от внешних факторов – таких как время суток, выходные и праздничные дни. То есть – "праздник" каждый день и круглосуточно.

О проблемах в бизнесе вообще не хочу говорить – тема отдельного разговора и настроения. Такого не было даже в смутные 90-е годы. Слов нет – одни выражения и в основном – нецензурные.

Что настораживает больше всего – количество бомжей (или людей бомжеватого вида) становится всё больше, заметно больше. Не хочу давать оценок, но, по всей видимости, существует некая dead-line выживания таких людей, ниже которой жизнь превращается в существование.

При этом, хочу обратить внимание на то, что при улучшении условий жизни (выше dead-line), достаточно большое количество украинцев становятся полноценными людьми, находят работу, заботятся о семьях и ВСЕГДА выбираются из этого болота.

Однако, в силу слабости, недостатка энергии, а скоре всего из-за отсутствия ВЕРЫ, при ухудшении жизни (а такие колебания становятся уже частью нашей повседневной жизни) – сьезжают вниз – снова в то же болото и дерьмо.

Хочу подчеркнуть – наш народ – самый великий, самый лучший!!! – редко кто найдет в себе достаточно сил, чтобы вылезти из дерьма даже при улучшении уровня жизни…".

Слова мого знайомого переконали мене у висновку, який довелось сформувати з власних спостережень: країна опинилась не на порозі вибору влади (це завжди лише інструмент), вона повернулась до вибору способу життя!

В цих умовах розвиток громадянського суспільства (ГС) і трудових ресурсів, як його фундаментальної складової, стає умовою виживання Капіталів.

По-перше, основним завданням подальшого ефективного розвитку бізнесу є встановлення чіткої, однозначної і визнаної системи взаємних прав, чіткого інституційного поля.

Встановлена без залучення ГС система взаємних прав буде неприродною і непродуктивною.

Треба розуміти, що проблема носить тотальний характер і стосується як питань функціонування різних гілок влади "на горі" і "на місцях", так і питань корпоративних прав у бізнесі, так і взаємин людей у повсякденному житті людини – а це чи не найголовніше.

Очевидно, що "на стиках" невстановлених взаємних прав може "формуватися" нова власність, але там не створюється додана вартість. Ця власність завжди буде перебувати в позалегальному полі, і представляти собою вона буде тільки сурогатний, але не легітимний капітал.

А такою, за великим рахунком, є власність більшості населення, що індукує невпевненістьі песимізм.

Сподіватися, що сама влада буде займатися встановленням взаємних прав, безглуздо і шкідливо. За своїм призначенням влада повинна виконувати визначені формальні настанови. В її функції не входить пошук їх досконалості і несуперечливсті.

Якщо доручити їй новаторство і пошук, то будь-яке своє недбальство та тяганину вона представить як спробу знайти гармонію законів. Я не кажу вже про те, що всі очевидні колізії законів і норм є джерелом її корупційних доходів.

Залишена сама по собі, влада самоорганізована буде вибудовуватися в авторитарну вертикаль, де порука і відданість стають вищою ознакою професіоналізму.

Бізнес, обравши демократичну версію розвитку, неминуче вступить у конфлікт з такою вертикаллю влади, а це протиприродно. Тому він зобов'язаний буде рекрутувати ГС в свої союзники, і вже суспільство буде утримувати владу в рамках демократичних, а не авторитарних смислів.

Тільки ГС генерує і формулює нові неформальні настанови, тільки воно виявляє їх невідповідність настановам формальним. ГС єдине зацікавлене у побудові професійної та відповідальної влади, чіткого визначення її функцій і відповідальності, встановлення адекватних оцінок якості її роботи.

Задача Капіталу підтримати ці спільні мотиви, забезпечити в громадських організаціях широку дискусію незалежних експертів. При цьому важливо, щоб цільова допомога не перетворилася в цільове замовлення.

Відповідальний бізнес у всіх країнах давно зрозумів, що отримати за свої гроші об'єктивний документ, набагато цікавіше, ніж за них же отримати "корпоратив" експертів, які бажають супроводжувати тебе по життю. Суспільство добре розрізняє спробу декоративної легітимізації від чесного діалогу з ним.

По-друге, трудові ресурси та їх якість (здоров'я, освіта, професійні навички, правова захищеність) – це такий же фактор виробництва, як і руда, нафта, газ тощо. Розвиток трудових ресурсів – найважливіше завдання Капіталу.

Хоча б тому, що надра вичерпні, а трудові ресурси відтворюються.

Тільки розвинене ГС забезпечує найбільш точне і оптимальне вкладення бізнесом і владою коштів в трудові ресурси. ГС забезпечує найвищу ефективність та законність таких вкладень. Тільки розвинене ГС перебуває в постійному пошуку і відтворенні нової ренти.

Бізнес, що прислухається до сигналів суспільства, може разом з ним цю ренту виявити і розділити. Вкладаючи гроші в розвиток ГС, олігархи створюють передумови для отримання нової ренти, ренти відтворюваної. Вони розширюють базу, на якій буде створена нова додана вартість.

По-третє, саме в ГС формується шукана бізнесом легітимність і респектабельність Капіталів.

В умовах нерозвиненого ГС комунікативні коридори діалогу суспільства з владою та бізнесом монополізовані партійними структурами. Партії займаються цим виключно з електоральних міркувань.

При цьому, так як це зовсім не їхня функція (вони повинні боротися за владу), їх зовсім не цікавить ні зміст такого діалогу, ані його кінцевий результат.

Капітали повинні створити позапартійні майданчики такого діалогу. У країнах, до яких ми звертаємося як до зразків, діалог у сферах науки, освіти, охорони здоров'я, дозвілля і так далі між бізнесом і суспільством ведеться по каналах абсолютно далеких від політики і влади.

Влада в них присутня лише як непомітний регулятор, але ніяк не як модератор очікувань суспільства і їх же виконавець. У нас влада сама визначає, скільки "пірамідона" потрібно купити в лікарню, а потім сама його і купує.

Інститути ГС, підтримані Капіталами, повинні стати місцем реальних і оперативних рішень проблем суспільства. Незалежні засоби масової інформації, громадське телебачення повинні вести діалог у режимі реального часу, а не у відповідності з календарями, які складені в партійних штабах.

Такі ЗМІ і таке телебачення можуть і повинні створити Капітали, знеособлюючи свою участь формуванням "суспільного бюджету" ГС.

Масові спортивні клуби, лікарні та амбулаторії, профінансовані пошукові роботи, нова система професійно-технічної освіти – ось основа легітимності Капіталів. Забезпечені шахові школи, паркет в клубі любителів ламбади, батьківські комітети у теплих класах – це базис, на якому народжується довіра до соціально відповідального бізнесу.

Підтримка партійних проектів Капіталами важлива і корисна. Це потрібна для країни робота. Але це дуже нестійка матерія щоб пов'язувати з нею свою легітимність.

Бізнес, що пов'язав свою респектабельність із партійним успіхом, стає заручником партійних симпатій. При цьому, миттєво він може втратити не тільки шукану легітимність, але й придбати весь шлейф навколопартійних проблем.

Тільки в надрах ГС політичний бомонд перетворюється в політичний істеблішмент, а капіталісти – у бізнес-еліту.

По-четверте, розвинене ГС не допускає, а виключає й попереджає екстремістські форми ведення діалогу між владою, бізнесом та суспільством.

Якщо соціальний капітал ГС нерозвинений, поліфония діалогів зашлюзована в партійні коридори, то велика ймовірність того, що навіть самі далекі від політики непочуті очікування суспільства отримають форму політичного протесту.

І тоді єдиним переговорним майданчиком знову опиниться та чи інша версія Майдану. Але новий майдан навряд чи викличе стільки ж зворушення, як його прототип.

Розвиваючи ГС Капітали сприяють багатоголоссю і поліфонічності суспільства, вони отримують широкий інструментарій задоволення потреб сім'ї, громади, окремо взятої людини.

Широкий діалог призводить до здатності суспільства формулювати свої побажання в більш точних вимогах, ніж універсальне "Геть!" і технологічне "Відібрати і поділити".

Всі решта мотивів, за якими розвиток ГС українськими капіталістами є їм необхідним, суть похідні від перерахованих.

Першим завданням, навколо якого вже можуть і повинні об'єднатися всі Капітали – це "пояснити" політикам, що людей і суспільство лякати не можна! Політики руйнують не рейтинги один одного, вони знищують легітимність влади і капіталів.

Забувши про основне місце роботи, депутати перемістилися на майданчики ток-шоу, від чого у людей формується стійке уявлення, що у владі працюють тільки хабарники, а бізнес представляють одні рецидивісти.

Я впевнений, що витрати на свою реабілітацію, у яку, після таких передач, буде втягнутий бізнес, перевищать всі партійні бюджети разом узяті. На суспільних майданчиках повинно говорити суспільство. Влада повинна зрозуміти, що додана вартість створюється не в партійних штабах, а у співпраці бізнесу та суспільства.

Від Капіталів ми очікуємо одного: ми абсолютно не хочемо, щоб наші діти були втягнуті черговими політиками в чергові розборки навколо переділу чиєїсь власності.

У розвиненому ГС нерівність є вигідна всім, інтереси людини та домогосподарства завжди почуті й задоволені, а Капітал користується повагою і є непорушним, тому що відповідальний і служить суспільству і своєму власникові.

Коли в мене запитують, якою буде Україна через 15-20 років, я не берусь однозначно відповісти на це питання, але з впевненістю можу сказати, що основний тренд її розвитку буде знаходитися в дискурсах настанов, щоб "діти народу" не відібрали власність у "дітей капіталістів".

Це не означає ні погано, ні добре, це лише означає, що саме так, тому що в основі таких настанов лежить рефлексія, а вона непереможна.

Якщо українські Капітали, замість розвитку демократії, суспільства і трудових ресурсів оберуть безпеку в авторитарному притулку, то вони повинні розуміти, що такий затишок буде дуже витратним, марудним, а часом, і принизливим.

Вони повинні бути готові до відкриття, що немає жодної різниці в тому, хто відбере у твоїх дітей капітали, чи то "діти народу", чи то діти "нових призначених капіталістів".

Влада в цих умовах повинна зрозуміти, що бути владою капіталістів у країні, де капіталізм перестали визнавати, і де люди мають досвід життя без Капіталів – це невдячна справа.

Тому що більше немає такої, навіть сімейної, сварки і проблеми, де б влада не ставала причиною усіх негараздів та уособленням абсолютного зла, зокрема, і що б автоматично не переносилось на Капітали, взагалі.

Тому її найголовніше завдання сьогодення – створити реальні умови для широкого, компетентного і відвертого діалогу про долю людини, народу, країни і забезпечити виконання рішень цього діалогу.

Адже який сенс в тому, щоб зберегти владу, але втратити народ? Бо народ може обійтись без чужої йому влади і байдужих до долі людей Капіталів, але не навпаки.

Валентин Ткач, Чернівці, для УП