Закон и порядок

Останнім часом про чудотворну дію нового кримінально-процесуального кодексу, що набирає чинності 19 листопада 2012 року, висловлювався ледь не кожен третій державний діяч.

Головна теза, що подається при цьому суспільству, зводиться до основного: "робота суду за новим кодексом повинна привести до винесення 35% виправдувальних вироків". Принаймні саме таке твердження я почув з виступу президента.

Як практикуючий адвокат дозволю собі не погодитись з таким райдужним настроєм, бо що, власне кажучи, зміниться після 19 листопада? Може склад усіх судів буде змінений, як це, наприклад, було зроблено у Грузії зі службою ДАІ?

Може суддям врешті-решт почнуть сплачувати гідну заробітну платню за їхню працю, яка дозволить їм в діючих реаліях бути більш менш об’єктивними та неупередженими під час відправлення правосуддя?

Чи може якось діюча редакція кримінально-процесуального кодексу заважала раніше суддям виносити виправдувальні вироки?

Нова редакція КПК дійсно містить багато технічних питань, які спрямовані на прозорість кримінального процесу, вирівнювання прав обвинувачення та захисту. Чого тільки варта ліквідація такого анахронізму, як направлення справи на додаткове розслідування.

Але основна проблема, за моїм глибоким переконанням, що була та нікуди не зникне, полягає в справедливому, об’єктивному та неупередженому оцінюванні судом, під час постановлення вироку, зібраних обвинуваченням доказів та надання прискіпливої оцінки законності їх отримання.

Відповідно до діючого в даний час КПК, суд при постановленні вироку оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Дуже гарна, зрозуміла всім норма закону, яка не потребує коментарів.

Згідно з приписами нової редакції КПК, законним є вирок, ухвалений компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, ухвалений судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу.

Слова дещо інші, але підхід той же самий.

Тоді на чому ґрунтується така впевненість у продукуванні, починаючи з 19 листопада, судовою системою України 35% виправдувальних вироків – не зрозуміло.

Кожен суддя, який постановляє виправдувальний вирок, знаходиться під чималим тиском. По-перше, він розуміє, що в діючих реаліях такий вирок засвідчує незаконність усього кримінального переслідування виправданої особи, а відтак завдає неабиякого удару по слідчому та прокурору, офіси яких, як це часто буває, знаходяться там само, де й суд.

По-друге, суддя розуміє, що наслідком такого вироку є повна компенсація з державного бюджету виправданій особі матеріальної та моральної шкоди, завданої безпідставним кримінальним переслідуванням.

За 2011 рік судами було постановлено 154356 обвинувальних вироків. Якщо припустити, що мрії президента збудуться, й у 2012 році суди постановлять десь третину виправдувальних вироків від загальної кількості розглянутих справ, то це буде близько 50 000 виправданих осіб.

Хоча б хтось порахував загальну суму відшкодування з державного бюджету України? Тобто, скільки потрібно буде сплатити державі такій кількості виправданих осіб?

Це будуть астрономічні суми, і навіщо тоді мені, як платнику податку, потрібна така правоохоронна система?!

З 1996 року в Україні діє Конституція, положення статті 62 якої прямо встановлюють, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. При цьому усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Конституція України має найвищу юридичну силу і суди зобов’язані застосовувати її при здійсненні правосуддя.

Якщо б дотримуючись Конституції суди відкидали докази, отримані незаконним шляхом, надавали належну оцінку незаконності обґрунтування обвинувачення припущеннями та тлумачили сумніви щодо доведеності вини на користь обвинуваченого, то така кількість виправдувальних вироків у 35% була б ще з 1996 року.

Але ми такого не маємо, оскільки одна справа – приймати закони, які дуже гарно читаються та рекламуються, а зовсім інша – їх виконувати.

Наприклад, положення діючої редакції КПК, стаття 148, в частині обрання запобіжних заходів, зокрема утримання під вартою, є абсолютно адекватними, зрозумілими і доволі чіткими для їх застосування судом.

Запобіжні заходи застосовуються лише за наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений, підсудний, засуджений буде:

а) намагатися ухилитися від слідства і суду або від виконання процесуальних рішень;

в) перешкоджати встановленню істини у справі;

с) або продовжувати злочинну діяльність.

При цьому, при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу, крім обставин, зазначених у статті 148 цього Кодексу, обов’язково враховуються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують (стаття 150 КПК).

В останньому судовому засіданні, що відбулося в одному з судів Києва, розглядалося подання слідчого про взяття під варту жінки, підозрюваної у вчиненні злочину. В цьому засіданні, в якому я брав участь як захисник, відбувся наступний діалог між мною та судом:

"Захисник: Ваша честь, враховуючи встановлений кримінально-процесуальним кодексом України принцип змагальності процесу та рівності прав захисту та обвинувачення прошу надати мені можливість ознайомитись з доказами, якими обґрунтовується подання слідчого, оскільки прокурор разом із судом з ними ознайомлений, а захист – ні.

Суд: Вам відмовлено в цьому.

Захисник: без ознайомлення з цими доказами я позбавлений можливості здійснювати захист підзахисної та виконувати свої обов’язки.

Суд: у Вас не має такого права.

Захисник: Ваша честь, прошу Суд дослідити у судовому засіданні докази, якими обґрунтовується подання слідчого.

Суд: в цьому не має потреби, оскільки Суд буде досліджувати їх у нарадчій кімнаті!".

Звісно, жінка була взята під варту, а я подав апеляцію до апеляційного суду, в якій лише попросив застосувати приписи кримінально-процесуального кодексу України так, як це написано в законі.

Звісно, апеляційна інстанція відмовила в задоволенні апеляції, а в ухвалі, винесеній за результатами розгляду апеляції, було написано про все, окрім надання оцінки моїм доводам та необхідності застосування закону – нібито їх не існувало взагалі.

Це ковпак, пробити який тому, хто в ньому опинився, за рідким виключенням, майже не можливо. І прийняття нового КПК не змінить ту "практику застосування закону", що складалася роками за часів незалежності України.

Щоб не бути голослівним, я звернувся до Державної судової адміністрації із запитом про надання інформації щодо кількості вироків, постановлених судами України протягом 2005-2011 років.

Відповідь не коментую і пропоную подивитись її вам, шановні читачі.

Один лише Бог знає, скільки з тих засуджених обвинувальними вироками людей є дійсно невинними.

Новий кримінально-процесуальний кодекс дійсно в цілому правильно написаний, і я не хочу, щоб у читачів склалося враження про те, що, мовляв, знайшовся ще один, якому все погано та все не так.

Не треба змінювати закони, треба їх просто виконувати, і в разі належного виконання судом наведених мною вище норм діючого кодексу, слідчі ізолятори були б напівпустими в даний час і без нового КПК.

Цією публікацією я хочу лише звернути увагу на те, що прийняти гарний і зрозумілий закон – це великий крок, але ще більшій крок – це проявити політичну волю для того, щоб цей закон виконувався згідно із написаним. Тта так, як цього потребує життєва правда, порядність і здоровий глузд.

Для цього треба забезпечити не тільки дійсну незалежність судової гілки влади від виконавчої, але й ще фінансову незалежність від будь-яких спокус кожного судді, який вирішує долі людей. Та й не тільки судді, а ще й слідчого та прокурора.

В іншому випадку, буде так, як у відомій усім поговірці: "Скільки не кажи: "халва, халва", а в роті солодше не стане".