Яворивский вышел из Спилки. Ну и что?
Після критичної публікації Сергія Пантюка на блозі УП "Чим Яворівський кращий од Табачніка" Володимир Яворівський образився й вийшов з Спілки письменників. Як він це мотивує, вийшов через те, що Спілку захопили люди сірі й близькі до влади.
Але керівництво Верховною Радою теж захопили люди далеко не обдаровані – та ж влада, той же донецький Рибак і компанія. То за цією логікою, тоді треба йти і з Верховної Ради?
А ще Володимира Олександровича хвилює, що багато талановитих письменників не увійшло до нового керівництва Спілкою. Та як там писав Павло Тичина? "Товариство, яке мені діло чи я перший поет чи останній?" Талановиті письменники просто пишуть гарні книжки, і їм абсолютно фіолетово, у правлінні вони чи ні.
Членство у Спілці не повинно приносити якихось дивідендів та почестей.
Якось до Григора Тютюнника прийшов один молодий автор, якого тільки-но прийняли у Спілку. Й каже: ось мій квиток, тепер я письменник. Григір встав, щось довго шукав у шухлядах, нарешті знайшов свій затертий письменницький квиток і дає щойно прийнятому в Спілку чоловікові. "На, - каже, - візьми й мій, тепер ти будеш двічі письменник".
Це я до того, що на перший погляд Спілка взагалі нібито й не потрібна. "Але ж, але ж!" - говорила Ліна Костенко. Де сьогодні збиратися людям, яким таки болить Україна? Де єднатися їм у цю брутальну епоху великої Орди?
Де поділитися найдорожчим – Словом, де зорганізуватися на спротив? Та ясно, що саме для цього й потрібна Спілка. І вона завжди була й буде духовним бастіоном українства, бо хто б там не був у "керівних органах Спілки" (словосполучення Володимира Олександровича), а Мушкетик був і залишиться непідкупним Мушкетиком, Шевчук – глибинним Шевчуком, Шкляр – безмежно правдивим Шкляром… Імена, якими пишається Україна.
Піти найлегше, важче спромогтися на ВЧИНОК. За радянщини Ліна Костенко кинула в письменницький зал, набитий стукачами: "Так, я націоналістка! Бо я за націю, а не за профанацію". Це був ВЧИНОК.
І коли на знак протесту, що міністром освіти є україножер Табачнік, Василь Шкляр відмовився від Шевченківської премії – то це теж був ВЧИНОК.
Але щоб виходити з Спілки письменників після публікації іншого письменника (якою б вона не була) – то це уже не Вчинок, а, звиняйте, каприз і взагалі якось не по чоловічому.
Якщо бути відвертим до кінця, мені й самому інколи хотілося вийти з тієї Спілки. Особливо тоді, як з неї виходили (або їх виходили) письменники неординарні, і то за часів, коли головою був і Володимир Олександрович.
Ну, думав собі, вийду, а далі буде, як у тій комсомольській оптимістичній пісеньці: "Отряд не заметил потери бойца". Але ж Спілка має бути все-таки не "отрядом", а скажемо так – повстанським загоном, коли українство в окупації. І ми просто не маємо права віддавати їм (Колєсніченкам і прочая) Спілку. Мусимо боротися за неї - в тому числі і в самій Спілці.
Ну й насамкінець. Яворівський називає своїх колег-письменників: "Сірі, невідомі українському суспільству "кардинали". Ну, до сірих він себе не відносить, він, мабуть, чорно білий і в крапинку.
Але якщо без жартів, то взагалі не варто перейматися, хто відоміший "українському суспільству".
Хто більший письменник, а хто ще більший. Та й ніхто не знає, що є мірилом для тієї ж слави – за словами Ліни Костенко "прекрасної жінки, що на могилу квіти принесе".
Віктор Терен, для УП