Такой страной нужно перeстать дорожить ...

Суббота, 06 июля 2013, 11:41

Такою, що живе вверх ногами з оголеними геніталіями, а корчить богобоязливу "мінку" перед вівтарем.

Такою, в якій у школах не вчать, в лікарнях не лікують, в міліції не захищають, а в судах невинних карають.

Такою, що в продуктових магазинах пропонує не харч, а отруту; де не купиш нерозбавленого молока, в аптеці – непідробленого лікарства.

Такою, в якій не залишається чистого клаптика землі, ковтка води й повітря.

Транзитної зони для торгівлі людьми.

Чи потрібно казати про владу й закони на цій території? Так, влада обрана, легітимна. Але в оточенні високих дам світової політики її зраджує панельне минуле – надто яскравий макіяж, надто високі підбори, надто оголені груди, надто одверті обіцянки. І рвійна законослухняність колишньої "течки".

Це – наша країна, зі своїми "фішками" й приколами, яких, що не кажіть, "умом не понять". Зі своїми, врешті, провокаторами й провокаціями. Перший із них – національне минуле. Вже й не кажемо "героїчне", бо перестало таким видаватися після того, як його нібито вивчення почали нав’язувати ззовні.

Звернення до сторінок української історії то росіянами, то поляками, то євреями. Останнє – волинська трагедія, спогад про яку тільки роз’ятрює ще свіжі рани, вкотре й укотре.

Чи не пора нарешті, як найбільшого провокатора в умовах війни, розстріляти привселюдно національне минуле? Поховати його раз і назавжди і взятися розбирати руїни, приглянутися ближче до пекла, що в нього перетворилося сьогодення?

"Ми не вирішуємо історії", – так повинно бути написано на надгробку цього провокатора.

Натомість ми вирішуємо сучасність – поки що невдало. Отже, живемо в умовах недолугого, ганебного, політичного експерименту, який, з погляду історії, швидше за все, не матиме жодного важливого значення. Буде це тільки тире між двома датами. Остання – попереду, і невідомо яка.

Наша сльозлива й жорстока вдача надається до меланхолії й пафосу й зовсім не здібна до самоаналізу, тим більше – іронії чи сарказму.

Справді, і це плюс погляду ззовні на нашу історію, не така вже й вона героїчна. Сповнена зрад, страждань, кровопролить, братовбивств.

Не така вже й багата на високі думки й почуття, які допомагали людству...

"Лиш горстка їх": блаженні великомученики Борис і Гліб, автор "Слова про похід Ігорів", Володимир Мономах, князь Костянтин Острозький, Іван Вишенський, Іван Федоров, Сковорода й Котляревський, Шевченко, Куліш, Драгоманов, Франко, Микола Хвильовий, шістдесятники.

Ті, що писали, перефразовуючи великого Ніцше, усім своїм життям, тілом і душею, і не знали чисто духовних проблем.

Решту національних речників можна напам’ять не знати.

"Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні... Мені однаково, чи буде той син молитися, чи ні...", – так казав колись представник підневільної нації.

Людям свободи, тобто нам, не можуть бути байдужі ані ми самі, ані, тим більше, наші сини.

Байдужа країна, що пустилася вскач манівцями: мені однакова ти. Краще в чужій землі кістьми лягти, аніж у рідній славним бути.

Краще остарбайтером, ніж Табачником.

Краще упослідженим французьким легіонером, ніж обулавленим українським президентом.

У різні способи потрібно навчитися жертвувати такою країною, як наша, во ім’я своє.

Марія Кривенко, Львів, для УП



powered by lun.ua

Локдаун для Фемиды

Утром страхования рисков — вечером инвестиции

Кто будет распоряжаться 123 млрд на украинскую медицину? Новый конкурс от Степанова

"Байконур. Вторжение": кино как идеальная провокация и форма самопознания

Наш общий вызов: как Украина может помочь побороть диктатуру Лукашенко

Когнитивная гибкость – основной навык эпохи пандемии