У политических конфликтов свои законы

Сьогодні масово публікують статті, коментарі, роздуми щодо законності дій обох сторін політичного конфлікту. Я так само, як юрист, втягнута в цей колективний процес кваліфікації правопорушень.

Основна помилка більшості шукачів ознак злочину в діях обох сторін конфлікту – ігнорування політичної складової.

Це не дивно, вітчизняним юристам не викладають політичну кримінологію й не відкривають таємницю, що в сфері політики вчиняються злочини та існує політична злочинність.

А в цьому і є специфіка надання правової оцінки злочинним діянням у зазначеній сфері. У діях обох сторін конфлікту, як правомірних, так і неправомірних є політичний мотив – це вже очевидно.

І не варто демонізувати політичні мотиви – бо вони самі по собі не є злочином або чимось аморальним, допоки не стануть мотивом вчинення злочину.

Якщо правопорушення вчиняється в сфері політики, то його правова оцінка буде залежати від того, хто зараз є при владі й хто уповноважений таку оцінку давати. І це не вітчизняний феномен, це загальноприйнята у світі практика, нажаль порочна.

Власне, процес залежності між тим, хто при владі й що визнається злочином, ми вже спостерігали в нашій новітній історії.

Рішенням Верховного Суду України від 3 грудня 2004 року, справа №6-338-1, дії Центральної виборчої комісії щодо встановлення результатів повторного голосування виборів президента України було визнано неправомірним, а в діях ЦВК та численних ТВК тоді встановили ознаки злочину, що його передбачено 158-ю статтею Кримінального кодексу "Фальсифікація виборчих документів…"

Але пізніше окремі особи, що були визнані тоді винними, навіть отримали державні нагороди.

Тож, на такій стадії загострення політичного конфлікту, яка є на сьогодні, оцінювання дій протестувальників через норми Кримінального кодексу втрачає сенс.

Адже їхні дії вже давно вийшли за межі закону.

Враховуючи кількість осіб, що по всій державі беруть участь у цих діях, уже пізно говорити про "масові заворушення". Зараз уже час говорити про народне повстання – революцію, – що триває.

А революції апріорі поза законом, адже жодна влада не узаконить власне повалення – це логічно.

Тому поза законом були всі: революції, народні бунти й повстання – і Велика французька, і Жовтнева, і повстання рабів, і боротьба проти кріпосного права, і проти колоніалізму.

Революція – це завжди злочин для влади й героїчний вчинок для революціонерів, якщо до влади прийдуть вони.

У політичних конфліктів свої закони, і є такий ступінь їх загострення, коли національне законодавство просто не справляється із ситуацією.

Владі може не вистачати легальних інструментів для припинення протесту, а протестувальники, як показує історія й наша нинішня ситуація, ігнорують закон, оскільки не бачать інших шляхів змінити владу.

У такому разі вже не на часі занурюватись в букву закону. Ситуація може розвиватись лише за двома сценаріями – протистояння аж до перемоги однієї зі сторін або перемовини.

Обидва шляхи будуть реалізовуватись без використання закону.

Активне протистояння вже вийшло за межі легітимності з обох боків. А перемовини в таких конфліктах зазвичай ведуть до кардинальної зміни діючого законодавства через неможливість вирішення конфлікту за допомогою існуючих законів.

Ганна Маляр, спеціально для УП