Окопный Майдан

На Харківщині теж йде війна. Незважаючи на те, що не лупають гаубиці, не йдуть колони техніки, але чути вибухи, а вулицями бродять диверсанти.

Знищення найманця, котрий розгулював одним зі спальних районів, маючи при собі міну та пістолет, теракт у пабі "Стіна" засвідчили всю ефемерність миру, який ніби панував на теренах першої столиці.

Ворог наступає і з тилу. Погано, що це відбувається на вищих щаблях влади.

Днями стало відомо, що харківська ОДА відзвітувала про провал програми з територіальної оборони. Як це розуміти? Саботаж чи елементарне нерозуміння того, хто такі справжні "хунта" і "карателі"?

На користь останнього свідчать загальні настрої в Харкові та результати парламентських виборів.

Коли в жовтні відбувався марш на честь свята Покрови, в місті ніби почали готуватись до військових дій: намагались потрапити до шостої вечора додому, закривали раніше офіси, обмотуючи ручки дверей мотузками.

"Бандеровци ідут!". Ця байка налякала чимало містян. До того додалися картинка понівеченого зимового Києва, медіа-продукція "братнього" виробництва… Обробка мізків купленими начальниками та професійними провокаторами досі триває. І цей влив подекуди сильніший за реальність.

Тому найважливіша війна на Харківщині — у головах. Від того, скільки харківців буде тремтіти перед "карателями", залежить безпека не тільки регіону, а й усієї країни, бо справжні карателі з георгіївськими стрічками сплять і мріють про військові заводи міста та сотні кілометрів відкритого простору на кордонах.

Проте частина міста все ж прокинулась і самоорганізувалася.

Іншого виходу просто немає. Одним із яскравих прикладів такої самоорганізації є укріплення кордонів силами проукраїнських активістів та містян.

Поїздки на застави почались на початку вересня, чому сприяла активізація проукраїнських сил у Маріуполі. Саме в цьому місті наприкінці серпня почалось активне спорудження фортифікаційних споруд.

Це був дуже сильний стимул для першої столиці: чоловіки та жінки міста, що ще навесні намагалось зупинити українські БТРи, копали окопи і, здається, зрозуміли, хто справжній ворог.

Харків теж мав свою "руську весну", а ворог, так само як і в Маріуполі, стояв дуже близько. Тому на початку осені було вирішено – треба укріплюватись.

Перша поїздка зібрала сотню людей, ба навіть більше. Колона з кількох автобусів та автомобілів помпезно проїхала Харковом, а тоді й сонними провінційними містечками до пропускного пункту "Плетенівка". Прикордонники були здивовані, проте допомагали, чим могли.

Так, це була наймасовіша поїздка, яке ще скидалась на піар-акцію. Люди відчайдушно кидали глину, поряд кружляли десятки репортерів, брали інтерв’ю, знімали, відволікали.

Проте тоді, першого дня, вдалось зробити чимало — викопали зо три котловани для бліндажів, поглибили наявні окопи, викопали нові.

Далі людей почало їздити менше, проте поїздки не припинялись і тривають досі.

Закінчивши на "Плетенівці", взялись за "Стрелєчє" та "Чугунівку".

Поїздки переважно ініціювала патріотична організація "Громадська Варта", згодом до цієї справи долучились євромайданівці. Все це відбувалось майже кожні вихідні, без спалахів камер та репортажів.

Чому? Про "копачів" усі забули?

Ні. Просто укріплення кордонів за ці три місяці стало важкою, рутинною, але роботою.

Хто бере участь у цій роботі? За час поїздок на пропускних пунктах побувало чимало людей. Усі різні: студенти, галасливі й енергійні, працівники вишів, котрі допомагали не лише фізично, а організаційно, роботяги із заводів, що пахали за двох, далекобійники-"бандерівці", бізнесмени, які закривали свої магазини і вирушили кидати важкий ґрунт, втрачаючи прибуток…

Усе робиться своїми силами. За весь час моїх відвідин нам допомагав один старенький екскаватор. Окопи копали старим дідівським способом – вручну лопатами, повільно – техніка б впоралася швидше, проте її практично не було.

Чи зможуть окопи й бліндажі затримати надовго російські війська, захистити прикордонників від артилерії? Не знаю, сподіваюся, що так, адже за час відвідин кордону в нас з’явились специ, досвід.

Проте, на мою думку, в цій справі найважливіше те, що на цих непривітних заставах формується проукраїнська спільнота.

На Харківщині не було справжнього Майдану, результатом чого стала "руська весна" і нинішній сепаратизм, який насправді досі є.

Проте Майдан, відбувається зараз, у своєрідній – розтягнутій формі, але з "класичним" протистоянням "тітушкам" — у місцевій владі, керівництві різноманітних організацій, які досі танцюють під стару дудку, мріють про "хнр".

Тому не тільки харківцям, а всім регіонам, де тліє вогонь республік із назвами на три літери, треба самоорганізуватися, працювати для України. Ііншого виходу просто немає.

Арсеній Троян, для УП