Евроинтеграция и профсоюзы, или Любишь кататься, люби и саночки возить
Євроінтеграція – це не лише економія. Це й потужні профспілки, які постійно відстоюють інтереси своїх співробітників. В Європі ці організації, зазвичай, стають рушієм реформ. Вони пропонують законодавчі ініціативи й домагаються їх ухвалення. Їх дійсно підтримують робітники, адже їхні дії ефективні й помітні всім. Профспілкові внески завжди "відбиваються" за рахунок підвищення зарплат чи стандартів та умов праці працюючих.
Європейські профспілкові діячі мають змогу страйкувати, адже вони формують власний страйковий фонд, з якого можуть тривалий час жити без зарплатні – доти, доки не досягнуть свого.
Так, вони створюють незручності іншим громадянам. Однак їх розуміють, адже сьогодні роботодавець утискає, наприклад, залізничників, а завтра потреба в страйках може виникнути, скажімо, у вчителів...
Невиплати зарплат, чим би це не обумовлювалось й не пояснювалось, не можна терпіти й дозволяти ані державі, ані приватним структурам. Тому логічною відповіддю має завжди бути протест.
Логічними ж завжди будуть дії й роботодавця, який у будь-який спосіб намагатиметься й протестів уникнути, і працівникам не поступитись. Часто-густо роботодавці вдаються до репресій у вигляді погроз, штрафів, звільнень, а то й фізичного впливу. І держава, на жаль, досі була переважно на боці останніх.
Сьогодні в країні все ще діє право сильного. Але все більшу силу демонструють звичайні громадяни. І тут усе залежить від нас самих, і нашої наполегливості.
Уряд неминуче зіткнеться з організованим профспілковим рухом. Він виникне внаслідок самоорганізації – так, як виникли добровольчі батальйони та волонтерські організації, так, як виник Майдан... Застосовуючи будь-які репресивні дії до профспілкових активістів, влада й бізнес лише сприятимуть його розвитку й робитимуть його сильнішим.
Так, внаслідок невиплати заробітних плат працівникам КП "Київпастранс", відбувся страйк трамвайників у Києві, організований профспілкою "Трудова солідарність". Він допоміг об’єднатись людям у захисті своїх прав і домогтися свого. А на допомогу активістам прийшли європейські колеги.
Сподіваюсь, ми стаємо свідками створення справжнього самоорганізованого робітничого руху в Україні.
Це вже будуть не радянські федерації профспілок, головною функцією яких було розподілити путівки в санаторії, позасідати, "побухати" та роздати подарунки на Новий рік. Вони займатимуться справжньою боротьбою за права робітників – а не за їх безправ’я, як це було в СРСР.
А на основі цих профспілок може з’явитись й нова політична сила лівого спрямування.
Тільки тоді варто очікувати справжньої політичної структуризації суспільства.
Дмитро Сінченко, спеціально для УП