Предложения по урегулированию Крымской катастрофы 2014 года

Понедельник, 10 августа 2015, 09:07
политолог, главный редактор журнала Ї

Пройшло півтора року після окупації Російською Федерацією частини української суверенної території Крим. Пройшов шок. Час тверезо оцінити те, що сталося, і перспективи подальшого розвитку ситуації.

Однак спочатку кілька необхідних банальностей:

1. Світова спільнота не визнала законності цієї окупації, і формально Крим залишається українською суверенною територією.

2. Режим функціонування Криму як господарчого комплексу різко змінився не в кращий бік.

3. Росія зацікавлена в Криму не як у рекреаційній зоні – а як у непотоплюваному авіаносці у чорноморсько-середземноморському басейні.

4. Окупація Криму буде тривалою.

5. Сьогоднішня влада України не має плану повернення Криму в українську юрисдикцію.

6. Окупація Криму 2014 року призвела до третьої національної катастрофи корінного народу Криму – киримли (кримських татар) – після депортацій Катерини ІІ (1770-1795 – 300 тисяч осіб), Кримської війни ( 1850-1864 – 150 тисяч осіб) і Сталіна (1944 – 218 тисяч осіб).

7. (Ризикований пункт): окупація Криму рано чи пізно у довгостроковій перспективі завершиться не на користь Росії. Звертаю увагу на формулювання – "не на користь Росії".

Виходячи з цього, прийшов час не лише оцінити ситуацію, але й спробувати накидати хоча б штрихи майбутнього плану повернення Криму до певного правового стану, який буде прийнятним для всіх зацікавлених сторін.

А які це сторони?

Очевидно, що держава Україна.
Очевидно, що світова спільнота – а головно ЄС та США.
Очевидно, що особливо зацікавлена у цьому врегулюванні Турецька Республіка.
Ну й, Російська Федерація – напевно, після відходу від влади Путіна – подобається це нам, чи ні.
І, звичайно ж, автохтони Криму – народ киримли. Попри те, що я згадав їх останніми – їхня роль не остання і може стати визначальною.

При цьому ми маємо усвідомити, що план повернення Криму в правове русло так чи інакше будуть складати для себе всі ці сторони конфлікту. Включно з Російською Федерацією, яка вдає, що конфлікт вже вичерпано, і вона має повний суверенітет над Кримом. Та все це вдавання не більше ніж гра. Тверезо мислячі російські політики все добре розуміють.

Ці плани різних політичних гравців, звісно ж, не співпадатимуть. І завданням наступних генерацій політиків та дипломатів – радше всього після Путіна чи при його гальванізації – буде пошук компромісів і складення прийнятного для всіх сторін плану врегулювання казусу Криму.

Для різних гравців тут відкриваються різні перспективи. Не завжди найгірші.

Однак для початку ми маємо окреслити дві позиції: ортодоксальну позицію держави Україна і таку ж ортодоксальну позицію Російської Федерації, які навряд чи будуть реалізовані при майбутньому врегулюванні у Криму.

Отож, перша це ортодоксальна позиція України: Крим – наша суверенна територія, і в майбутньому можливе тільки строге повернення до status quo 2013 року.

Не переконаний, що це можливе. З кількох міркувань.

По-перше, тому що українська політика у Криму з фактичною російською автономією, яка значною мірою контролювалася з Кремля, – Автономною республікою Крим – був не найкращою формою здійснення суверенітету України у Криму. І тому Україна, насправді, не мала б бути зацікавлена в поверненні цього status quo.

По-друге, тому що ця форма здійснення суверенітету України у Криму впродовж 23 років послідовно ігнорувала природні права автохтонів Криму – киримли. Незалежна Україна не сприяла належним чином його репатріації, тому досі значна частина киримли ще на шляху до батьківщини; не готувала народ киримли до реалізації своїх політичних прав у формі державницьких інституцій – ну, не можемо ж ми вважати Меджліс державною чи крипто державною інституцією.

Таким чином держава Україна в особі її недалекоглядних очільників – усіх без винятку – має безсумнівну вину перед народом киримли – і врешті ця недалекоглядність і призвела до кримської катастрофи.

З 18 березня 2014 року зафіксовано таку саму ортодоксальну позицію Російської Федерації: Крим є суверенною територією Росії. Крапка.

Цю позицію теж утримати не вдасться. Навіть розв'язавши подальшу масовану агресію в континентальній Україні.

Як на мене, то Кримська катастрофа 2014 року не може бути розв'язана, якщо виходити з цих двох ортодоксальних позицій. У "поверненого Криму" буде зовсім інший статус, ніж був в Україні до 18 березня 2014 року чи є в Російській Федерації з 18 березня 2014 року.

Звичайно, навряд чи можна відійти від принципу українського суверенітету – врегулювання можна буде вважати завершеним, коли Крим повернеться під суверенітет держави Україна.

Але здійснення суверенітету може відбуватися в різний спосіб. І цю форму здійснення українського суверенітету у Криму й шукатимуть майбутні перемовники.

Хто братиме реальну участь у цьому процесі? Звісно Україна, післяпутинська Росія, ЄС, США та Туреччина, можливо інші країни чорноморського басейну.

Однак, дуже важливо, щоб у процесі нормалізації ситуації у Криму брав участь і народ киримли.

Але в якій формі? Знову як представники Меджлісу чи Курултаю? На якомусь етапі ці інституції були і є дуже ефективними. Однак, як на мене, саме тепер і для народу киримли, і для України, і для ЄС, США та Туреччини є унікальна нагода зробити ще один крок вперед у розбудову національних прав киримли – закласти основи державницьких інституцій народу киримли.

В майбутньому ці зародки справжньої кримської (киримли) автономії у Криму можуть стати тим інструментом, який можна ефективно використати при поверненні Криму у вже нове правове поле.

А як щодо в більшості російського населення Криму?

Змушений повторити – повернення до російської автономії Республіки Крим не має ніякого сенсу, бо не розв'яже конфлікту і далі залишить у Криму міну сповільненої дії. Хоча, звісно, демократичні інструменти мають по максимуму забезпечити російському населенню і російськомовним громадам їхні права.

Отож:

Висновок перший: у разі врегулювання конфлікту у Криму, статус Криму буде іншим, ніж він був до 18 березня 2014 року.

Висновок другий: уже сьогодні слід починати формувати основи майбутнього статусу Криму.

Висновок третій: майбутній статус Криму може відкрити вікно можливостей майже для всіх учасників переговорного процесу – навіть для ортодоксально-української сторони, яка має усвідомити, що новий статус Криму більше відповідатиме українським інтересам, ніж імітація здійснення українського суверенітету в Криму, яку ми мали впродовж 23 попередніх років.

Висновок четвертий: майбутній статус Криму відкриває вікно можливостей для здійснення державницьких прав народу киримли – у рамках українського суверенітету, звісно.

Висновок п'ятий: майбутній статус Криму може дати шанс Російській Федерації врешті вийти з цього клінчу.

Висновок шостий: майбутній статус Криму відкриває вікно можливостей для всієї Чорноморської спільноти держав, які теж можна залучати для врегулювання цього конфлікту, зокрема і особливо для Туреччини.

Тому вже сьогодні Україна повинна готуватися до відновлення свого суверенітету в Криму. Навіть, якщо реально відновлення цього суверенітету відбудеться через 50 чи 150 років.

А тому:

По-перше, потрібно окреслити як політичну пропозицію новий статус Криму.

По-друге, розпочати консультації з цього питання з ймовірними учасниками майбутнього мирного врегулювання – крім Росії Путіна, звісно. Що не означає, що не з росіянами у ширшому сенсі слова.

По-третє, потрібно терміново розпочати на території не окупованої України створювати державницький центр народу киримли чи киримли автономії в Україні – назвіть його урядом в екзилі. Можливо, ближче до Криму створити автономний район киримли. Основою цього уряду в екзині може стати Меджліс.

Ну й, уже зовсім конкретно:

– Потрібно закріпити кілька місць у Верховній Раді за представниками автономії киримли в Україні, яких вони можуть обирати по загальнонаціональному виборчому округу, щоб вони не заглядали в очі черговим нашим політичним лідерам з тим, щоб їх включили у список тієї чи іншої політичної партії;

– Потрібно сприяти репатріації решти народу киримли з місць вигнання на територію України, що врегулювати відповідним законом;

– Ні в якому випадку не стимулювати процес полишення Криму тими киримли, які в ньому залишилися;

– Перевести суспільну активність киримли в Криму в культурницьке русло – з поверненням мови, традицій, релігійної практики;

– Максимально розвивати родинні цінності киримли;

– Протистояти асиміляційним процесам – в тому числі і з боку волзьких татар як путінського "троянськог коня" у національному русі киримли;

– Прийняти закон про легалізацію земельних ділянок та будівель киримли – навіть якщо вони отримуватимуть документ про цю віртуальну легалізацію заднім числом і на території України;

– Знайти спосіб трансляції радіо та телебачення мовою киримли на територію Криму;

– Створювати національні військові формування киримли – хоча б для несення прикордонної служби з окупованим Кримом.

Перелік заходів можна продовжувати.

Мені здається, що проблиски розуміння, що йти потрібно цим шляхом, здається, є.

В належний час, який рано чи пізно наступить, потрібно бути готовим – мати реальні пропозиції і реальні інституції та інструменти, які й оживлять новий Крим.

Тарас Возняк, спеціально для УП