Новая политика Запада в Украине. Возможно ли?

Понедельник, 30 ноября 2020, 11:00

Зараз уже всім нашим західним союзникам зрозуміло, що Україна збилася зі шляху.

Уже багато хто наголошує на фразі: системна некомпетентність. І ще поки вголос не говорять, але, мабуть, думають: командна корупція.

Україна стрімко відкочується до рівня 2013 року.

Це перший фактор, який змушуватиме колективний Захід переосмислювати співпрацю з Україною.

Другий — це майбутня адміністрація Байдена. Змінюватиметься зовнішня політика США. У тому числі і стосовно Росії. А значить, і стосовно нас.

Особливо з огляду на те, що тут Андрій Деркач і Ко намагалися за наказом Росії підіграти Трампу. У США працюють інституції, але особистого у цьому світі ще ніхто не відміняв.

Захід, безумовно, підтримуватиме Україну і надалі, як частину Європи. Бо без України Росія завжди буде "недоімперією". А значить — меншою загрозою для світу.

Але у цій підтримці методи та підходи можуть бути змінені.

Власне, про помилки у співпраці Заходу і України (з боку наших партнерів) йшлося у цікавій лекції посла Канади в Україні у 2014–2019 роках Романа Ващука.

Роман Ващук слушно зауважує, що "Україна — дуже складна країна, яка ледве сама себе розуміє".

Я згоден із цим твердженням. Тому потрібно позначити основні українські ментальні риси, які не корелюють із загальноєвропейськими. І тому роблять нас слабкими:

1. Недієвість законів.

З часів Цицерона та Марка Аврелія європейське право діє за принципом "закон суворий, але закон" та "Нехай впаде світ та торжествує закон". Натомість українське правило у цій грі: "Закон як дишло, як повернеш — так вийшло".

Отже особиста, корпоративна чи політична доцільність вища за букву закону. Саме тому в нас така система правосуддя.

Читайте також: Американська дипломатка: Проросійські сили та олігархи блокують євроінтеграціїю України

Три виміри допомоги Україні: чого чекають у Києві від Америки Байдена

2. Ментальний парадокс.

Такий ресурс, як репутація необхідний у повсякденному житті. Український хоч і не сягає рівня європейського — та все ж високий.

Тим більше, як стверджують у Світовому дослідженні цінностей 2020 в Україні, соціальний капітал та взаємна довіра людей в Україні після Майдану значно виросла.

Але у політиці ми цього не помічаємо. На місцевих виборах перемогу здобули кандидати, про яких люди говорили: "сам краде, але і людям дає".

У США неможливо уявити ситуацію, щоб виборників перекупили. І ті, кого делегували від штату проголосувати за Байдена — проголосували за Трампа (кілька історичних виключень лише підтверджують правило).

В Україні (за умови наявності такої системи) ніхто б не поспішав вітати переможця. Бо, як говорить пан Коломойський: "Бабло перемагає зло".

Нація, яка формувалася у бездержавності — владі не довіряє, але владу і вибачає за відсутність елементарної політичної охайності. Саме тому випадок із Конституційним судом українців роздратував, але не здивував.

3. Відсутній інститут незалежних експертів.

Як лікувати, годувати і виховувати дітей, у нас знають усі. Як правильно грати у футбол — знають кілька мільйонів перед телевізорами — а не одинадцять хлопців на полі.

Я донедавна вважав, що доктор Комаровський — перший визнаний експерт. Хоч б і в галузі педіатрії. Поки теща знайомого не сказала стосовно недоцільності годування онуків манкою: "Ваш Комаровський там хай як хоче, але я краще знаю".

Як після цього не обрати класного хлопця із сусіднього кварталу? 

4. Українське суспільство, яке проходить стадію формування, вірить у чудо.

І вірить обіцянкам. Як і скрізь у світі. Але у нас — повально.

Наша влада — дзеркало суспільства. Наївніша частина влади впевнена, що не має репутаційних втрат на Заході. А постійне невиконання домовленостей — ніяк на репутації не відіграється.

Тому можна поміняти посла у США — і транш від МВФ буде. Розуміння, що інституції працюють, не зважаючи на людей і їхні особисті зв'язки  — у нашій ментальності відсутнє. 

Найрозумніші ж, усвідомлюючи, що посмішки на їхню адресу — це лише дипломатичний вишкіл, все ж впевнені, що колективний Захід нас не здасть Росії.

І думатиме щось на зразок того, що приписують Франкліну Рузвельту стосовно нікарагуанського диктатора Сомоси: "Це, звичайно, сучий син, але це наш сучий син".

І про оце відчуття нинішньої влади — мабуть найважливіше, про що треба знати союзникам. Нещирість аж до кривляння. Намагання маніпулювати навіть там, де це недоречно і дуже помітно.

Протилежні за змістом меседжі для внутрішнього і зовнішнього вжитку — це той набір, яким оперуватиме і далі нинішня команда.

Тому що крім ментальності народу існує й корпоративна ментальність (мовою оригіналу): "без лоха и жизнь плоха". Саме тому Зеленський повторює: "Я не лох". Це частина корпоративної етики.

І це необхідно знати партнерам. Щоб знаходити дієві методи для комунікацій.

Якраз через нашу ментальність такі слабкі наші інституції. Антикорупційних інституцій чи не найбільше у світі. І їхня ефективність — дивовижно мала.

Саме тому ми б наче і не проти, щоб утримався Ситник і НАБУ. Але затримання (чи вдала провокація) у справі "Бурісми" виглядають як підігрування ворогам України.

І доволі часто здається, що іноді інституції грають за Україну, а іноді відпасовують не в ту сторону.

Іншою великою проблемою є втрата комунікації між різними частинами суспільства. І це призводить до його фрагментації.

Це відбувається через відсутність інституту / мережі експертів. І майданчиків, де вони могли би комунікувати одне з одним та з суспільством.

Більшість телеканалів не мають власної політики, а виконують замовлення власників. Переважно це або олігархи, або агенти впливу Кремля.

Відповідно експерти замінюються на ряжених "експертів", які вкидають меседжі, не підкріплені фактами. Епоха постправди в Україні може слугувати яскравою ілюстрацією для всього світу.

Соцмережі фрагментовані і теж розділені. Причому там "Зе!команда" ще й досі має відчутну перевагу.

Тому маємо ситуації, коли, наприклад, аудиторії "Сватів" і Української правди не перетинаються. Причому аудиторія "Сватів" — у рази більша. 

Саме власники телеканалів формують порядок денний. А потім через мережі додатковими каналам розганяються зради і перемоги.

Так вийшло, що у мене часто запитують: хто буде наступним президентом? І поки що моя відповідь — той, про кого олігархи домовляться. У найгіршому варіанті — між собою і з Росією.

Саме зараз олігархічними телеканалами вкупі з промосковськими силами формується нова електоральна ніша.

Прихильників возз'єднання з Росією в Україні — меншість. Навіть більшість електорату ОПЗЖ — за незалежну Україну — хоч і дружню до Росії.

Тому формується міф про зовнішнє управління країною. Причому — управління Заходом. Старе правило московських грабіжників. При шухері кричати: "Тримай злодія".

Нещодавнє пікетування Посольства США — не останній захід цього проєкту. І ця ніша буде створена, якщо не буде проєкту на противагу.

А апологетів цього міфотворення Андрія Деркача та Костянтина Кулика (читай — Ігоря Коломойського) ми бачимо бадьорими і впевненими у собі.

На щастя, з публікації Крістіни Квін, тимчасової повіреної у справах США в Україні видно, що Сполучені Штати добре розуміються на проблемі.

Важливо знати, що корупція в Україні — дуже персоніфікована. Вона має конкретні прізвища.

Але дуже часто — під виглядом антикорупційних заходів — ми маємо випадки політичного кілерства. І це стосується не лише Порошенка. Іноді стежиш за журналістським розслідуванням і думаєш: це справді так, чи це замовлення? 

Знову ж, це лягає у ментальну карму: коли знищена репутація усіх політиків першого ешелону, ми вибачаємо більш симпатичному. Репутація — не ресурс. 

А без цього західні припарки не діють. Бо яку б машину ми не робили — виходить "Запорожець".

І ми, з нашою ментальністю максималістів хочемо усього і одразу. На 105 %. Але "запорожець" так швидко, як "Мерседес" не їде.

У мене немає абсолютного бачення, як виправити ситуацію. І що порадити союзникам.

Хіба що — поглиблювати діалог із громадянським суспільством. Щоправда, часто від імені усього громадського сектору говорять представники 10-15 київських контор, які міцно засіли на гранти.

До того ж, уже сформовано міф про "соросят-грантоїдів".

Звичайно, професіоналізм київських аналітиків — незаперечний. Але ж потрібні дієві громадські організації і в обласних центрах. І в глибшій провінції. А поки що грантова ніша — дуже централізована.

Ось де можлива допомога союзників — то це в тиску на владу, щодо суспільного діалогу. З експертним середовищем. Дійсним, а не з пулу блогерів Михайла Подоляка. 

Передусім цей діалог має бути про зміни до виборчого кодексу в частині зменшення виборчої квоти з 25 % до 10–15 %.

Місцеві вибори показали, що на великих масивах виборців це не працює. Фактично, для партій ці списки будуть закритими. І консервація еліт продовжиться.

А найбільше — потрібен суспільний діалог до змін в Конституцію. З переходом до парламентської моделі правління.

Хоча, з огляду на нинішню ситуацію — в Україні побільшало тих, хто хоче хунти.

Багатьом це здається простим виходом з наших хитань. Яким скоро вже виповниться 30 років.

Віктор Бобиренко, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

У Украины нет другого выбора – только победить

Почему Украине нужна модернизация, а не восстановление

Цифровизация Украины: до, во время и после полномасштабной войны

Как не проиграть Украину или Как коррупция уничтожает наше энергетическое будущее

Как будущие пенсионеры помогут восстановить Украину после войны

Как упрощение для семенной отрасли позволит экономить 50 миллионов ежегодно