Боишься ли ты темноты?

У дитинстві я дивилась серіал "Чи боїшся ти темряви?". Тоді я зрозуміла, що, по суті, ми боїмось не самої темряви, а того, що вона може ховати. 

Моя темрява вдома може ховати хіба що кота, на якого я щосили намагаюсь не наступити, коли повертаюсь у квартиру. Темрява надворі більш підступна, там може бути лід чи калюжа. Але я не боюсь калюж. 

Монстри, з якими нам довелось зіткнутися, не ховаються у темряві. Вони реальні й живуть у сусідній державі. 

Тож темрява, спричинена цими монстрами, не лякає, вона – спонукає.

Спонукає частіше дзвонити близьким. Саме телефонувати, а не писати. Адже на тому кінці дроту теж може не бути електрики, і чекати відповіді доведеться до наступного включення. 

Спонукає частіше бачитись із друзями. Адже відключення чергуються, і у них буває світло тоді, коли немає у мене, тож ми можемо ходити від хати до хати, як той вертеп.

Спонукає думати наперед. Якщо не зняти готівку – можна лишитись голодною, бо на рідній Оболоні все темне і максимум, що можна – купити шаурму, яку готують при свічках. Така собі воєнна романтика. 

Спонукає робити запаси. Бо ніколи не знаєш, коли наступного разу вполюєш собі трохи їжі. 

Проте навіть завчасність працює не з усім. Як би наперед я не записалась до косметолога чи не викликала сантехніка ремонтувати пралку, саме наявність чи відсутність світла вирішує, чи відбудеться ця зустріч.

Темрява спонукає конвертувати лють у донати щойно світло з'являється.

Коли я просила у Всесвіту work-life balance я мала на увазі не те, що працювати я зможу лише з офісу, бо тут є генератор, а вдома буквально ніщо не заважатиме моєму сну – ні тобі робота, ні навіть Тік-Ток, Інстаграм чи просто мобільна мережа.

Без цього всього тримати себе вкупі допомагають недочитані книжки, які, певно, вже й не сподівались бути дочитаними, стратегічні запаси солодкого, гірлянди на батарейках та новокуплена підписка на Нетфлікс із завантаженими різдвяними мелодрамами.

Коли вони закінчуються – єдине, що я чую – звук генератора, що працює десь у сусідів. Досить набридливе дзижчання, яке б дратувало мене раніше, зараз видається приємним. Хтось у теплі й зі світлом. 

Коли світло в оселі з'являється – я перемикаюсь на його швидкість і бігаю по квартирі, намагаючись встигнути все: зарядити телефон та павербанк, нагріти бойлер, закип'ятити чайник. 

Якщо я все це зробила, а світло досі є – я гублюсь і не знаю, що далі. Бо кожну секунду з ним треба проводити з користю. Не можу ж я просто далі дивитися серіал чи писати текст, адже це можна робити і без світла. 

Я питаю себе, чи боюсь я темряви? І відповідь – ні. 

Екзюпері казав, що "найголовнішого очима не побачиш", але тільки тепер я зрозуміла. Можна йти вулицею, яка підсвічується лише ліхтариками телефонів інших перехожих, і читати в цих промінчиках: "ми не здамося", "нас не зламати", "кого вони намагались залякати?"

Бо кожен з нас – пункт незламності.

Аліна Полякова