Реинтеграция военных: о разделении украинцев на "правильных" и "неправильных"
Є окремий тип надто чутливих людей, які читають емоційні пости військових і починають затягувати платівку: не розділяйте суспільство, не працюйте на москву тощо.
Йдеться про пости про необхідність закривати збори, про труднощі служби, про те, з чим стикаються сімʼї військових...
Насправді, це перший маркер. Маркер того, що проблема реінтеграції військових у цивільне життя – вже тут.
Я все розумію. Розумію, що багатьом важко. Хтось покинув дім і мусить за копійки виживати. Хтось покинув дім і зрозумів, що життя в Європі не таке солодке, як показують в тревелблогах.
Хтось, хто дійсно докладає мега зусиль для допомоги армії, вигорає.
Але ігнор переживань військових – це шлях до проблем адаптації сотень тисяч людей після війни. А тисяч поранених, які вже не придатні до служби, вже і зараз!
Несприйняття переживань та наших рефлексій – це сепарування нас від суспільства. Я розумію, коли в рф про це не говорять, але не розумію, чому в Україні ми не працюємо над цієї проблемою вже зараз.
Ви не уявляєте, що проходять десятки тисяч сімей, як ламаються долі.
Тому, що ж треба робити:
- Вже і терміново напрацьовувати систему реінтеграції військових. Треба цілі програми. Дієві, а не на папері та в рамках десятків робочих груп. Тестування їх та імплементація в кожну сферу життя.
- Треба готувати цивільних до прийняття військових назад в соціум. Вчити спілкуватися, поводитися, сприймати військових.
- Треба працювати з нашими волонтерами, які тягнуть на собі купу проєктів по допомозі війську. Вони вигорають. Треба саме їх вчити жити. Як я кажу, якийсь war/life balance. Вони нам потрібні. Вони основа громадянського суспільства. А вони себе випалюють з середини.
Читайте також: Воюємо, крадемо чи гуляємо?
І ще. Дуже часто соцмережі – це якийсь елемент рефлексії назовні. Позаяк інститут військових психологів наразі є утопією.
Тема роботи над менталкою доволі табуйована, особливо в контексті "мужик не плаче". Та й впринципі, по своєму досвіду скажу, що цивільному психологу ти не викладеш усе, що проходиш, бачиш, знаєш.
Тому, знову ж таки: дописи у соцмережах – це наш канал рефлексування. Можливість літерами викласти переживання. Й інколи до цього треба ставитися з розумінням, а не ділити на "правильних" і "неправильних".
Будь-яке суспільство ділиться. І це нормально. Це про демократію та свободу думок та поглядів. А не про примітивний наратив поділу людей.
Дякую.
Андрій Ткачук
