Почему Украина не имеет права повторять советскую модель "неизвестного солдата"
Нещодавно архітектурне бюро пана Сергія Дербіна, головного архітектора Національного військового меморіального кладовища, опублікувало ескіз меморіалу "незнаним захисникам України".
Незважаючи на те, що допис про меморіал не містить інформації про плановану локацію, є всі підстави вважати, що саме на головному військовому кладовищі і планується розміщення такого меморіалу. Плани планами, однак проблема не в пам’ятнику, проблема у словах та тому що вони значать. Чи маємо право ми, в реаліях цієї війни, знову звертатися до терміну, який є спадкоємцем радянської традиції знеособлення?
Термін "невідомий солдат" має давнє походження. У Першу світову війну держави Заходу втратили сотні тисяч своїх громадян, яких не було можливості ідентифікувати. Спочатку Британія, потім Франція та інші країни встановлювали символічні пам’ятники – своєрідні обеліски загальному горю. Зрозуміло, що в ті часи не було аналізу-ДНК, цифрових реєстрів чи певних баз даних. Тому такі меморіали встановлювались в тому числі як елемент пам’яті про всіх загиблих.
Совєти перейняли цю форму, але надали їй інший сенс. Замість болю і жалоби – культ "героїчного народу". Замість імен – вічний вогонь і гасла. Воїн ставав "елементом перемоги", не особистістю. Меморіали перетворювались на обов’язкові ритуальні споруди, позбавлені конкретного обличчя. Це була не шана, а механізм заміщення втрати абстрактною славою. Крім того, низька цінність людського життя у тактиці ведення бойових дій радянських генералів, призводила до кратно більших втрат, неприпустимих з ідеологічних міркувань. Обсяг таких втрат якраз і можна було приховати за цим простим явищем – "невідомий солдат".
Сьогодні цей підхід для нас є абсолютно неприйнятним. При чому як в творах окремих митців, так і на державному рівні в форматі будь якої політики.
Україна воює за інше. Кожна громада знає своїх загиблих і зниклих безвісті. У військових частинах ведеться облік особового складу, є журнали бойових дій та книги пам’яті. Держава активно працює на тим, щоб ДНК-зразки були зібрані вже на етапі мобілізації військовозобов'язаних. А кожен ветеран назавжди пам’ятатиме імена та прізвища своїх побратимів та посестер, навіть якщо вони ще не повернулись додому "на щиті".
Так, є тимчасово невпізнані. Є зниклі безвісти. Але ми маємо бути свідомі того, що кожне тіло, яке повертається - це не "незнаний" чи "невідомий". Вони мають друзів, рідних, співслужбовців. Їх шукають. Вони у списках. Кожне ім’я чекає на встановлення — не через ритуал, а через зусилля, відповідальність, і, мабуть, державну волю.
Використання терміну "незнаний захисник" у сьогоднішніх умовах — це не просто застаріла лексика. Це приниження гідності загиблих. Це — втрата сенсу того, за що вони загинули. Це — знецінення болю родини, яка втратила людину з іменем, прізвищем, життєвою історією. У публічному просторі, де ведеться боротьба за пам’ять і правду, така лінгвістична абстракція є формою забуття, замаскованою під шану.
Читайте також колонку полеглої бойової медикині Ірини Цибух: Як звати невідомого солдата?
Якщо потрібен приклад – подивіться на той самий досвід пам’ятування у США після війни у В’єтнамі.
На Стіні Меморіалу ветеранів війни у В’єтнамі у Вашингтоні викарбувано понад 58 тисяч імен. Без пафосу. Без граніту ідеології.
Кожне прізвище підтвердженого загиблого позначено діамантом. Кожен, хто зник безвісті чи в полоні – позначені хрестом. Якщо воїн повернувся додому на щиті – поверх хреста вибивали діамант.
При цьому не важливо коли це сталось, адже і по сьогодні у складі Держдепартаменту США працює DPPA – Defense POW/MIA Accounting Agency. Попри можливі технологічні обмеження тих часів, з моменту завершення війни у В’єтнамі американська держава продовжує збирати інформацію про кожного й кожну, хто не повернувся. Бо "невідомість" – це не постійний стан, а тимчасова невизначеність, яку держава і суспільство зобов’язані подолати.
Сьогодні на меморіальних кладовищах, у музеях, на будь-яких інших формах пам’ятування мають звучати точні визначення. "Тимчасово невпізнаний". "Зниклий безвісти". Це мова відповідальності. Бо як назвемо – так і пам’ятатимемо.
На жаль, можна констатувати, що, станом на зараз, в Україні відсутня цілісна інформаційна політика щодо використання понять "тимчасово невпізнаний" чи "зниклий безвісти". Натомість періодично бачимо у публічному просторі радянські кальки — "невідомий", "незнаний". Не хотілося б наводити аналогію з позицією страуса, та все ж уникання проблеми, мовчання – породжують байдужість. А ми цього не можемо допустити. Занадто висока ціна вже сплачена за існування нашої країна та нашої нації.
Замість епілогу.
Точний, людяний і відповідальний підхід до пам’ятування – це не лише про слова на меморіалі чи довкола нього. Він має стати основою нової парадигми ставлення до втрати: до кожного загиблого, кожного зниклого безвісти, кожної родини, яка чекає відповіді. Це – фундамент для формування ідеологічно нової політики поваги та подяки. Політики, яка не абстрагується від болю, а визнає його і приймає відповідальність. Політики, де родина не прохач, а співучасник національної пам’яті. Де втрати – не статистика, а обличчя, ім’я і цілий всесвіт.
Разом з тим, наш народ ніколи в житті не сприйме рішення, що було прийнято кимось одноосібно. Ми занадто волелюбні. Тому комунікація і напрацювання об’єднаної позиції – це не примха, а обов’язок кожного, хто так чи інакше ставитиме в кінці підпис.
Меморіал "незнаним захисникам" – це не просто невдалий термін. Це повернення до практик, з яких ми мали б остаточно вийти. Україна – це країна, яка пам’ятає не загально, а поіменно. І якщо ми хочемо зберегти цю пам’ять для майбутніх поколінь, то маємо говорити правду: ми можемо поки що не знати всіх імен наших катів. Але імена наших загиблих ми збережемо навічно.
Костянтин Татаркін, ветеран, радник IREX з питань ветеранів