Братья-лейбористы и пепел Маркса
Політичні династії. Влада в крові. Кров у владі. Боротьба та спадковість між кревними родичами - можливо, не ідеальна ситуація з точки зору певної політичної філософії.
Впливові родини - це так по-середньовічному, каже дехто. Лідерами держави чи взагалі лідерами мають ставати ті, кому не допомагає татусь чи дідусь, чи ж то матуся й бабуся, вважає багато прихильників ліберально-прогресивної філософії.
Тим не менш, попри поступ демократії, актори на політичній сцені світу й надалі часто споріднені одне з одним. Два президенти США - Джордж Буш-старший і молодший; президент і держсекретар США - Білл і Гілларі Клінтон, яка трохи також не сіла в крісло чоловіка.
У тих-таки США виникла одна з найпотужніших політичних династій - два брати, президент Джон і генпрокурор Роберт Кеннеді, та їхній брат-сенатор Тед, який помер відносно недавно, пішли в політику по стопах багатьох своїх предків і надихнули на це нащадків.
Не від того, аби посадити родичів на ще теплий від власної персони трон, і країни, що декларують владу робочих і селян. Комуністична монархія Північної Кореї вже вступила в свою третю стадію: як припускають, після Кім Ір Сена та Кім Чен Іра щастя й сонце вдячному народу нестиме внук великого вождя Кім Чен Ун. Кубою править брат Фіделя, Рауль Кастро.
Нещодавні вибори лідера опозиційної лейбористської партії у Британії, можливо, зацікавили б лише політичних коментаторів, якби не один незвичний акспект. За посаду лідера партії - а в Сполученому Королівстві саме лідер партії-переможця стає прем'єр-міністром - боролися Девід Мілібенд і його молодший брат, а тепер старший товариш, Ед.
Девіда Мілібенда знають в Україні як колишнього міністра закордонних справ останнього лейбористського уряду. Він бував і в Україні, де різко висловився на адресу Росії на тлі війни в Грузії 2008 року, хоча попри свою продемократичну риторику вже тоді якось непевно заговорив про перспективи членства України й Грузії в НАТО.
Ед Мілібенд був міністром з питань енергетики та змін клімату. Енергетика українців цікавить, зміни клімату - попри їхні руйнівні наслідки - поки що не так. Тому цього меншого брата й знають трохи менше. І не лише в Україні.
Коли молодший брат заявив, що братиме участь у боротьбі за лідерство над партією лейбористів - а отже, й претендуватиме на керівництво країною, якщо лейбористи виграють наступні вибори, - коментатори пирхнули.
Обидва брати сказали, як вони люблять і шанують одне одного, але обидва вирішили не поступатися своїм шансом на найвищий політичний офіс. Перемога Едварда з невеликим відривом за допомогою підтримки профспілок учергове довела, що робити прогнози в політиці - невдячна справа.
Невідомо, кого з двох синів підтримав би Ральф Мілібенд, їхній батько. Народжений в родині єврейських іммігрантів із Польщі з іменем Адольф (навряд чи когось здивувало, що він змінив його в Британії), Ральф Мілібенд - можливо, найцікавіша постать з усієї родини.
Він відомий не лише посмертно, як батько двох амбітних депутатів, а й сам по собі. Марксист (Ральф навіть похований за кілька метрів від Карла Маркса на Хайґейтському цвинтарі в північному Лондоні), Ральф Мілібенд був надзвичайно впливовою фігурою в цілому поколінні ідеалістичних студентів 50-х та 60-х років.
Він завжди критично ставився до лейбористської партії. Лейбористкою, проте, й досі є його дружина Маріон Козак, яка так само походить із польсько-єврейського роду. Для Ральфа, лейбористи були недосить лівими: їхня підтримка робочого класу для нього здавалася недосить революційною.
Він не дожив до днів, коли юний, усміхнений Тоні Блер разом із юним, куди менш усміхненим Ґордоном Брауном проголосили "Новий Лейборизм", зробивши партію практично центристською, прихильною до великого бізнесу та фінансових установ.
Ед Мілібенд, новий лідер лейбористів, відомий як "червоний Ед" за свою прихильність до традиційних соціалістичних цінностей лейбористів. Часописи не змогли опертися спокусі надрукувати його фото на перших шпальтах на червоному тлі.
Сам він добре усвідомлює, що імідж представника старих, неефективних лівих, та ще й міцно пов'язаного із профспілками, заважатиме його подальшій кар'єрі.
Ед Мілібенд, брат свого брата і син свого батька, поки що загадково посміхається з газетних ілюстрацій та з телеекранів, даючи тільки найбільш загальні відповіді на гострі питання.
Проте в той час, як Еду потрібно знайти спільну мову з великим капіталом і відмитися від червоної фарби, з якою його вперто асоціюють, мимоволі закрадається думка: чи не здіймається хмарка пилу над двома могилами на Хайґейтському цвинтарі, де перевертаються кості самого Маркса та вірного продовжувача його справи, чи обоє радіють десь у марксистському раю такій молодій зміні?