Неда Солтани: "Ошибка журналистов разрушила мне жизнь"
У червні 2009 р. в Тегерані під час демонстрації було вбито молоду жінку – Неду Ага Солтан. Вона стала обличчям іранського руху протесту. От тільки спершу за неї прийняли іншу жінку – університетську викладачку Неду Солтані. Як це вплинуло на її життя – розповідає вона сама.
21 червня 2009 року я прийшла на роботу, зайшла в електронну скриньку і побачила 67 запитів про "дружбу" в Facebook. За наступні кілька годин їх прийшло ще 300.
Тоді я не знала, що мої фото та ім’я облетіли весь світ.
В той день студенти університету, в якому я викладала, проводили акції протесту, і я, як член адміністрації, мусила затриматись на роботі. Я все ще працювала, коли на мою пошту прийшов лист від якогось незнайомця.
З нього я довідалася, що минулого дня в Тегерані було вбито дівчину на ім’я Неда Солтані (так звали мене!). Оскільки про неї практично ні в кого не було інформації, автор імейла намагався знайти її сторінку на Facebook, перебираючи всіх Нед Солтані у соцмережі.
Коли я повернулась додому, то побачила, що протягом дня мені постійно дзвонили – студенти, колеги, родичі, друзі. Усі казали: "Ми бачили тебе на CNN, на Fox News, на іранських каналах".
 |
| Фото зі сторінки Неди Солтані у Facebook стало символом протестного руху |
Виявилось, що журналісти використали фото з моєї сторінки в Facebook у репортажах про смерть Неди Ага-Солтан.
 |
Я додала до друзів усіх, хто надіслав мені запити на Facebook – серед них було кілька міжнародних журналістів і блоґерів, і пояснила, що трапилась помилка: застрелили іншу людину.
Частина блоґерів опублікували уточнену інформацію, але журналісти продовжували використовувати моє фото.
Я отримала багато листів ненависті. Казали, що я агент Ісламської республіки Ірану, який зламав сторінку Неди в Facebook і прагне вкрасти її обличчя, яке стало символом опозиції й руху опору.
Звісно, родина Ага-Солтан опублікувала справжні фото дівчини. Але це сталося лише через дві доби – можна ж бо уявити, в якому стані вони перебували.
А на той час моє обличчя вже нерозривно асоціювалося з жертвою зокрема і опозиційним рухом в цілому. ЗМІ публікували його поруч із відео останніх хвилин справжньої Неди.
Смішно було подумати, що довкола звичайного фото з соцмережі закрутиться така історія.
Але крім того, мені було страшно – бачити своє обличчя поруч із відео смерті іншої людини. Люди в усьому світі виходили з моїм портретом на демонстрації, клали до нього квіти, ставили свічки, – я ніби спостерігала за власним похороном.
 |
Звісно, я відчувала, що могла би бути на її місці. Я могла померти так само, як ця нещасна невинна дівчина.
Іранський режим дратувало, що через смерть Ага-Солтан до нього прикуто увагу всього світу. Через три дні до мене прийшли агенти зі служби безпеки. Вони шукали способу відмежуватись від смерті дівчини. Це можна було зробити лише з моєю допомогою.
Справу хотіли подати так, ніби ніякої смерті не було, ніби її інсценізували вороги Ірану, і що фото було надане Євросоюзом, а не взяте з мого акаунту. Вони звинувачували Європейський Союз, Великобританію і, звісно, США.
Я відмовилася з ними співпрацювати.
Коли вони зрозуміли, що я не буду грати під їхню дудку, почався тиск. Пам’ятаю, як один агент сказав: "Одна-єдина людина для нас нічого не значить, коли йдеться про національну безпеку нашої ісламської батьківщини".
Моє становище дуже ускладнилося. Чимало колег і друзів вирішили, що стосунки зі мною можуть їм нашкодити. Серед них був і мій хлопець – він просто зник.
Інші друзі радили мені зібратися і подумати, що робити. Вони казали: "Тобі потрібен план Б". Але я їх не слухала, бо була дуже налякана і розгублена. Я просто не могла повірити, що звичайнісіньке фото може зруйнувати людині життя.
Потім до мого дому знову прийшли агенти і забрали мене, не дозволивши взяти нічого з собою.
Мене звинуватили у державній зраді. Сказали написати зізнання, що я працюю на ЦРУ. Я прекрасно розуміла, що в Ірані за таке дають смертний вирок.
Це був якийсь сюрреалізм. Я почувалася ніби в романі Кафки.
Усе це трапилось впродовж якихось дванадцяти днів. Менше ніж за два тижні я перетворилась зі звичайної людини, викладача англійської літератури, на вигнанця.
Виїзд з країни влаштували мої друзі. З їх допомогою я підкупила офіцера безпеки в аеропорту і залишила Іран. Це коштувало мені 11 тисяч євро.
Спершу я полетіла до Туреччини, і саме там мені запропонували ідею просити політичного притулку. Потім я опинилася в Греції і, врешті-решт, у Німеччині. Німецький уряд послав мене в табір для біженців, де я отримала їжу й дах над головою, а потім задовольнив моє прохання про притулок.
 |
Бути біженцем – це бути листком на вітрі. Ти висиш у повітрі, ні з чим не пов’язаний. Тебе вирвали з коренем із ґрунту і не дають повернутись назад.
Я дуже зла на західні ЗМІ. Вони продовжували ставити моє фото навіть тоді, коли дізналися, що на ньому зображена не жертва вбивства. І цим свідомо наражали мене на смертельну небезпеку.
Моє життя вже ніколи не буде таким, як до того. Я досі перебуваю в депресії. Мені досі сняться кошмари.
Одначе я вирішила боротися за нове, краще життя – я заслуговую на нього, як кожна жива істота. І вірю у те, що з часом усе налагодиться.