Догвілль: Переживання близьким планом

У своєму земному існуванні людина приречена на страждання – ця думка в різних тлумаченнях наявна майже в усіх релігіях світу, слугуючи їм за підмурівок. Християнство навчає, що на справедливість та відплату слід чекати лише після смерти, з покорою приймаючи всі незгоди й нещастя.

До останнього часу найсуперечливіший режисер сучасности Ларс фон Трир виступав "прибічником" і "популяризатором" цієї життєвої ідеології. Його герої (героїні) протягом фільму невимовно страждали, а у фіналі замість традиційного happy end’у приймали мученицьку смерть як у метафоричному/символічному, так і в цілком реальному сенсі.

В останній роботі данського режисера, що її з часу прем’єри одні визнали безсумнівним шедевром, а інші, таких, на щастя, меншість – черговою провокацією та й мало не політичним памфлетом, – пріоритети радикально зміщено.

У "Доґвіллі" фон Трир звернувся до теми помсти, що він її розуміє як людське покарання – неповноцінний, але єдиний варіант доступної нам справедливости, таким чином свідомо реалізуючи біблійну заповідь "око за око...". Він послідовно досліджує природу "добра" та його іпостасей: краси, любови, благодаті, доводячи неможливість їхнього існування на землі. За Триром: "краса буде розчавлена та зганьблена, доброта – використана та понівечена, а ґрація, витонченість, милосердя стануть запорукою майбутніх страждань для їхнього носія/володаря".

Люди не можуть довго існувати у стані "благодаті", а спрямована на них доброта та піклування нічого крім озлоблености викликати не здатні. Будь-який Дар зобов’язує, як мінімум, до вдячности, а бути постійно "ощасливленим" – обтяжлива праця. Трир береться ще до однієї теми – теми влади. Він майстерно наочно доводить стару істину, що "влада розбещує": добропорядні спочатку жителі Доґвілля відчули свою необмежену владу над новоприбулою і починають використовувати не лише її працю, а і її тіло.

Після "Тієї, що танцює в темряві" Ларс фон Трир обіцяв зняти порнографійний фільм, і у певному сенсі дотримав слова. Але в його випадку, незважаючи на акти зґвалтування, що перманентно повторюються, порнографія як така в своєму "класичному" розумінні в стрічці майже відсутня, її роль перебирає на себе відвертість емоційних стосунків між героями, найінтимніші переживання, які показані "близьким планом".

Режисера постійно звинувачують у спекуляціях на почуттях, і це цілком доречне зауваження. Колишній ідеолог Догми геніально "грається" з почуттями глядача, майже не залишаючи йому вільного простору для особистого тлумачення, змушуючи глядача "слухняно" слідувати запланованим маршрутом: від розчулення, через співчуття та щемку жалість, до ненависти, що виливається у всеохопну радість у фіналі стрічки, коли всі "злодії" справедливо покарані, а добро ніби взяло гору. Однак Трир не знімає казок та однозначних історій, він претендує на притчі, де зібрано всю мудрість світу.

Це його звернення до "вічних тем" – не єдине, в чому відразу обвинуватили Трира. Йому закидали й відверте використання брехтівської спадщини, й безпосередні запозичення з його ж таки "Трикопійчаної опери", а відома пісня піратки Дженні, за словами самого фон Трира, виконала роль своєрідного каталізатора – первинного імпульсу, наштовхнувши його на ідею, що лягла в основу сюжету стрічки. Важко також не помітити генетичного зв’язку стилістики нового фільму скандального данця з популярним за 1960-х жанром "театральних телепостанов", а майже повна відсутність декорацій, що вона викликала "культурний шок" у перших глядачів, відсилає до фільмів Джармена, з їхнім мінімалізмом, і навіть до Шекспіра, в театрі якого замість декорацій були таблички з пояснювальними надписами.

Тобто з "генеалогією" у Трира все гаразд, одначе, як не дивно, ця складна система знаків і кодів, що призводить до багаторівневого "допуску" розуміння, в результаті здатна тішити лише обраних, – виконує другорядну та підлеглу роль.

Ларс фон Трир у черговий раз знущається з західної інтелектуальної цивілізації, примушуючи "найпросунутіших" каннських кінокритиків три години поспіль передивлятися напрочуд стереотипну й банальну за сюжетом мелодраму, задовольняючи при цьому їхню "розумову булімію" цілою колекцією сенсів й асоціацій, щоб вони, врешті-решт, були здатні хоч щось відчути.

Задля цієї гри на емоційному полі режисер проводить публіку повз лабіринт символів і підтекстів, починаючи з промовистих назв, і закінчуючи формальними прийомами, щоб "нагодовані" інтелектуально вони змогли вивільнити свою ірраціональну чутливість.

А щодо політичних уподобань режисера – то це здається, швидше, певною PR-акцією у процесі просування фільму в прокаті. Численні звинувачення в антиамериканських настроях данський режисер заслужив справедливо і цілком свідомо. І хоча загальновідомо, що він ніколи не бував у США, Трир активно підтримує свій імідж розвінчувача "американської мрії". Його "Доґвілль", у початкових титрах якого особливо уважні помітили незрозумілу спочатку літеру U, замислювався як перша частина трилогії, присвяченої Сполученим Штатам.

Декларована "некінематографічність" трирівської стрічки, використання ним театральної умовности, де головний наголос зроблено саме на акторах, деінде проривається кадрами, сповненими справжньої вітальної сили кіна. Кадр із Ґрейс, що переховується у заповненому яблуками кузові вантажівки під брезентом, – обов’язково ввійде до історії кінематографа й образотворчого мистецтва в цілому, бо він володіє однією надзвичайною якістю – Красою.

Останні кадри фільму, коли до простору абсолютної умовности вторгається "реальність" (фотографії мешканців Богом забутих американських містечок часів Великої депресії) – деякі ладні вважати "прямою критикою" американського суспільства. Ця думка видається доволі абсурдною, бо показ цих світлин – лише одна з геніальних знахідок Трира-режисера, котрий цими кадрами "заземлює" свою абстрактну історію, надаючи їй іншого, локальнішого масштабу.

Але в будь-якому разі останній на сьогодні фільм Ларса фон Трира – це найцікавіша та найзначущіша подія, що сталася з кінематографом за останнє десятиріччя.

ДОҐВІЛЛЬ/DOGVILLE (177’, Данія, Швеція, Франція, Норвегія, Нідерланди, Фінляндія, Німеччина, Італія, Японія, США, 2003), сценарист і режисер: Ларс фон Трир, оператор.: Ентоні Дод Ментл, використана музика: Антоніо Вівальді та пісня "Молоді американці" (Young Americans) Девіда Боуї, актори: Нiколь Кідман, Гаррієт Андерссон, Лорен Беколл, Жан-Марк Барр, Пол Беттані, Блер Браун, Джеймс Каан, Патрішіа Кларксон, Джеремі Дейвіс, Бен Ґаззара, Філіп Бейкер Голл, Удо Кір, Стеллан Скарсґорд, Хлое Севіньї, текст читає Джон Герт.