Держава, революція і середній клас-2. Спадщина помаранчевого листопада
Читайте також: Держава, революція та середній клас
Помаранчева революція стала сигналом того, що на політичну авансцену виходять нові сили, нездатні знайти себе в цій "жовто-блакитній" подобі Веймарської республіки.
Ні помаранчеві вожді, ні їхні синьо-рожеві політичні брати-близнюки не зрозуміли сутності цього бунту. Два з лишком роки після Майдану пройшло, а "бабло" і "гламур" продовжують залишатися головним інструментарієм впливу еліт на маси (втім, не тільки в Україні).
Однак, подібно до того, як "Свобода слова" Шустера має мало спільного з правдою життя, так і гламурна політика медіа-маніпуляцій не здатна розв'язати ті гігантські протиріччя, в яких борсається Україна.
Скільки б не доводили Азаров, Пинзеник і К з таблицями в руках, що вже сьогодні життя покращилося на 25% (плюс-мінус кілька відсотків у залежності від польоту фантазії), із крана тече більш іржава вода, периферія щорічно замерзає від холоду, а боротьба з паливними (цукровими та іншими) кризами знову закінчується черговим викриттям "змови монополістів", але не зниженням цін.
Як відомо, політичні системи можна розділити за рівнем їхньої політичної інституціоналізації та долученості населення до політики. При цьому під інституціоналізацією розуміється процес, за допомогою якого соціальні організми набувають цінності та стійкості.
Традиційно країни Заходу, наприклад, відрізняються високою долученістю населення до політики і високою інституціоналізацією. Такі системи називаються громадськими.
Теперішню Україну можна віднести до так званих преторіанських систем, що відрізняються низьким рівнем політичної інституціоналізації і високою політичною активністю населення.
Преторіанська система перманентно нестабільна, як говорив Гібон, вона "постійно балансує між крайнощами".
Однак вона може перейти в стабільний стан у тому випадку, коли система, по-перше, зможе проводити соціальні й економічні реформи.
По-друге, буде здатною містити в собі нові соціальні групи, що народжуються в процесі модернізації.
В Україні таких активних груп дві – великі капітали і середній клас (більша частина якого належить до "покоління Х").
Починаючи з 2000-го року, подальший хід перетворень в Україні, як у середньостроковій так і у довгостроковій перспективі, прямо залежить від того, яким чином дозволятиметься антагонізм між великим капіталом і середнім класом.
Свої-чужі ФПГ
Поява великого капіталу в Україні пов'язана з нездатністю держави впоратися з масштабною економічною кризою початку 90-тих. Якщо Центральна Європа вирішувала цю проблему шляхом передачі економічних активів транснаціональним корпораціям, Україна пішла іншим шляхом. Причому, не можна сказати, що він свідомо гірший, просто він свій.
Роздаючи власність колишнім комсомольцям і бандитам, Кучма розв'язав проблему перезапуску економічної системи. Виник невеликий, але гіперактивний прошарок великих капіталістів, що сконцентрували у своїх руках велику частину ліквідних активів.
До 2000 року олігархічні групи стали настільки сильні, що вже почали тяготитися інститутом президентства. У свою чергу Кучма, після обрання на другий термін, також почав задумуватися про реалізацію сценарію "український Путін", щоб зменшити залежність держави від олігархів.
Однак, дуже "вчасно" розгорівся касетний скандал, який переріс в акцію "Україна без Кучми", а вона, у свою чергу, змусила президента України звернутися за підтримкою до ФПГ.
Як наслідок, Кучмі не вдалося позбутися впливу олігархів. Ця проблема актуальна і зараз, після помаранчевої революції.
Але було б неправильним вбачати у великому капіталі лише небезпеку. В успішних країнах великі корпорації є конями, що тягнуть за собою віз економіки. Наприклад, у США дохід корпорацій складає більше двох третин ВВП.
Але в Україні відсутній "візник" (держава), роль якого полягає у підпорядкуванні приватних інтересів олігархічних груп суспільним. Тому українські ФПГ виявилися в ролі Лебедя, Рака і Щуки, які тягнуть візок у різні боки.
Помаранчева революція – невдалий бунт середнього класу
З кінця 90-тих до початку 2000-них на авансцену української політики виходить середній клас, становлення якого відбувалося паралельно з відновленням економіки. Не будучи вмонтованим у сформовану систему, і володіючи визначеною економічною незалежністю, середній клас почав тиснути на феодально-олігархічну систему.
З цієї точки зору помаранчева квазі-революція була першою серйозною спробою середнього класу змінити правила гри й інкорпоруватися в систему. Це невдоволення було успішно використане Віктором Ющенком у 2002 і 2004 роках, що й зіграло вирішальну роль в його політичних перемогах.
Однак революція виявилася бунтом, оскільки не відбулося швидкої і фундаментальної зміни системи.
Навпаки, в результаті помаранчевої революції виграв крупний капітал, що за допомогою політреформ фактично нейтралізував інститут президентства, як останній форпост на шляху встановлення контролю над ресурсами.
Усі значущі владні висоти контролюються тією або іншою великою ФПГ. По суті, склався олігархічний тетраумвірат – 3+1. Трійка це – Коломойський, Пінчук, ІСД і бізнес-група регіоналів, які після призначення Януковича прем'єром, розгорнули активну політико-економічну експансію.
У політичній сфері: донецькі йдуть шляхом поглинання центристських і лівоцентристських партій. Задача максимум – прагнення змоделювати таку ситуацію, відповідно до якої на політичному полі залишиться Партія регіонів і БЮТ.
Така "єдність і боротьба протилежностей" буде найкращою гарантією консервації сформованої ситуації. Адже важливо не те, хто буде прем'єром – Янукович, Тимошенко, Балога або хтось інший, а те, хто буде смикати ниточки за кулісами.
Це великий капітал, що й у БЮТ, і в ПРУ й у СПУ.
В економічній сфері Партія регіонів використовує таку ж тактику системного витіснення конкурентів з ліквідних сегментів економіки, саджаючи "своїх" контролювати державні монополії, повертаючи ТПР і ВЕЗи...
Утім, такої ж тактики дотримувалися "помаранчеві" ФПГ у 2005 році, з тією різницею, що їхній бліцкриг не вдався через невміння поділитися навіть один із одним, що призвело до вересневої кризи 2005 року.
У будь-якому випадку, Україна, на відміну від Росії, пішла принципово іншим шляхом. Якщо РФ розвивається як держава-корпорація, то в Україні корпорації підім'яла під себе держава.
Влада в Україні, говорячи словами Самюеля Хантингтона, стає фрагментованою: вона виступає в багатьох формах і в малій кількості.
Складається своєрідна "феодальна система" ієрархій, у якій та або інша ФПГ одержує під свій контроль частину владних повноважень на місцевому або центральному рівні.
При цьому часто-густо виникають ситуації, коли одна корпорація контролює місцевий орган (наприклад, суд у Дніпропетровську), у той час як інша контролює той самий орган на центральному рівні. У результаті виникає конфлікт ієрархій і загальний параліч органів влади.
Але країна потребує стабілізації політичних і економічних процесів. Модернізація системи, як було сказано вище, передбачає інкорпорацію в неї нових соціальних груп. Інакше відбуватиметься їхня подальша мобілізація, і революційна ситуація може призвести до справжньої революції.
Альтернатива – маргіналізація середнього класу і подальше скочування України в прокрустове ложе латиноамериканських демократій.
На жаль, якби Партія регіонів стратегічно грала на погашення революційної ситуації, на стабілізацію, вона почала б кроки, спрямовані на інституціоналізацію середнього класу, за допомогою розширення його належності до органів влади, самоврядування, полегшення ведення підприємницької діяльності і так далі.
Однак замість кроку назустріч середньому класові, спостерігаємо зворотне. Фіскальний тиск підсилюється на тлі преференцій, які одержує великий капітал. А войовнича монополізація влади Партією регіонів підштовхує середній клас до радикальних політичних дій.
Навіть на такому банальному прикладі, як заборона установки котлів автономного обігріву, бачимо бажання уряду обмежити прагнення соціально й економічно активної частини населення звільнитися від тиску державних і корпоративних монополій.
Звідси – початок переформатування партійного поля у постпомаранчевому таборі. Виник запит на більш радикальні й активні політичні сили.
Розігрується класична схема політичної мобілізації, що передбачає відхід з політичної сцени помірних лідерів (Ющенко) і заміну їх на радикальних революціонерів і агресивних контрреволюціонерів.
Ідеологічними і тактичними цілями останніх буде розширення меж політичної активності, залучення нових мас населення в активну політику.
Але чи на Охріма свита?
Зараз стратегія і тактика помаранчевих радикалів мало чим відрізняється від майданної риторики 2004 року. Сторона, що опонує, відповідає тією ж прихильністю традиціям – старим політичним гаслам.
Невже симпатизуючи і тим, й іншим, не відчувають, що починається черговий запальний акт нескінченної п'єси-розведення під назвою "Українська політика".
Адже для помаранчево-синьо-малинових пінно-еліт ця гра - ще один маркетинговий хід, втілення життєвого кредо "розводь і пануй". Тоді як для щиро віруючих у своїх "вождів", усе, що відбуває, вважається реальною війною за ідеали.
Але коли полуда спаде з очей, неодмінно виникне питання – а що ми увесь час робили з цими "мудаками"? І найгірше, якщо питання це виникне на згарищі.
Важко в цій ситуації не згадати Маркса, який говорив, що "втеча від ілюзій у нашій ситуації є вимогою відмовитись від такої ситуації, яка породжує ілюзії".
Юрій Романенко, директор Центру прикладної політики "Стратагема" для УП
