Валерій Семиволос, вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область, Товариство "Малого Кола"
До мене інколи, аби поскаржитись на нелегку фермерську долю, заходить мій сусіда Льоня.
І що мене щиро дивує, нарікає він не стільки на хабарництво районних та сільських чинодралів; не на наше недолуге, грабіжницьке податкове законодавство; не на свавілля правоохоронців; не на відсутність селянсько-фермерських кредитних банків (згадує при цьому і досвід Польщі, де навіть у комуністичних керівників вистачало глузду не закривати такі банківські установи); а головно на дурість поселян-сусідів та на їхню патологічну заздрість до чужого статку.
Тричі Льоню, тобто його господарство, намагалися підпалити, безліч разів тихцем зурочили трактори, труїли собак і бичків, крали качок та гусей. І при цьому, сусіди часто-густо напружують фермера проханнями чи то город зорати, чи то дрова привезти та попиляти, чи то щось підвезти, чи то просто самограю запозичити - і відмов ні в чому, ніхто не отримував.
І от Льоня вирішив розширитися. Затісно йому стало у своєму обійсті. Придивився фермер поблизу напівзруйновану, покинуту оселю і домовився у сільраді її викупити. Оформив майже всі документи. Залишилось лише переказати гроші на сільрадівський рахунок, коли сусіди, прознавши про наміри Льоні, стали горою на шляху його розвитку.
Головним мотивом поселян стало елементарне жлобство: "Зажерся Льоня, усе йому мало. А от зась йому!". І на всі сущі владні інстанції вивергнулась лавина колективних та індивідуальних скарг та компрометуючих листів. Кінцево, Льоня свого таки домігся. Правда, лише через півроку і при цьому зарікшись більше благодіяти.
У мене ж вся ця історія викликала сумні роздуми про ментальні риси постсовкового пересічного українця.
Кажуть, заздрість таке ж сильне почуття, як материнська любов або сексуальні потяги. В 1918 році філософ Микола Бердяєв оприлюднив заяву: "Соціалізм це ідеологія заздрості". Дідусь Лєнін довго розмірковував і перевіряв сказане до 1922 року, а потім прийняв рішення: не повинно бути в країні інших розумних людей, окрім нього, і доля Бердяєва була вирішена.
Втім, на початку минулого сторіччя великий філософ не міг знати, що соціалізм мусить розділитися на три напрямні: комунізм, фашизм та соціал-демократизм. Скандинавські і німецькі соціал-демократи в післявоєнну добу почали жити нікому не заздрячи, при цьому нікого не перерізали, не придушили, досягнувши якості життя, яке з нашим і порівнювати не варто. Зрозуміло, що це в нас викликає заздрість.
Отже, за Бердяєвим, ми соціалісти. Питання: які, якщо заздримо соціал-демократам? Певно, що не соціал-демократи, бо їм заздримо. Якщо вірити Бердяєву, ми, так би мовити в душі, або комуністи, або фашисти, хоча багато хто вважає, що різниця поміж першими і другими настільки незначна, що наші соціалізми перебувають в процесі об'єднання в один загальний.
І все ж таки чи можна довіряти Бердяєву? Відомий американський письменник Стейнбек пропонував такий тест для особистої політичної перевірки. Якщо вам здалося, що ви не расист і є зразком інтернаціоналіста - не поспішайте пишатися цим, ретельно перевірте себе. Уявіть, що ваша донька покохала чорношкірого, привела його до вас і сказала: "Ось, тату, мій суджений". В цю мить ви про себе точнісінько все дізнаєтесь по лінії інтернаціоналізму.
Що стосується прихильності до соціалізму, як до ідеології заздрості, можна запропонувати наступний тест. Якщо вам здалося, що ви нікому не заздрите, тобто не поділяєте соціалістичних ідеалів, - не поспішайте засмучуватися.
Уявіть собі ситуацію, коли ви поїхали у відрядження за рахунок приймаючої сторони зі своїм товаришем, який обіймає однакову з вами посаду. При розселенні в готелі ви отримуєте чудовий одномісний номер із двох прекрасних кімнат з усіма вигодами. Але не варто радіти до того, як ви ознайомитесь із облаштуванням колеги.
Ви заглядаєте до нього і бачите не зрівнянні із вашим номером апартаменти з джакузі, басейном, трьома санвузлами і зимовим садом. Почуття, які ви переживете в цей момент точнісінько свідчитимуть про вашу прихильність ідеалам соціалізму.
Можливо, надалі і не варто ідеологізувати почуття заздрості, але, розмірковуючи про витоки більшовицького заколоту 1917 року, слід звернути увагу на це сильне людське почуття. Особливо нестримно воно володіло в передреволюційні роки міським пролетаріатом - учорашніми селянами, які не встигли засвоїти нові цінності і отримати гідну освіту.
Бо навіть в найсприятливіший 1913 рік багато-хто з робітників відверто дивувалися, чому вони напружуються до сьомого поту, а господар підприємства сидить собі на місці, ніц не працює і лише ганяє кісточки на рахівниці.
Складніше було із селянством. Воно вміло гарно працювати, і йому бажалось мати землю, котру так щедро обіцяв Лєнін, навчений не стільки Марксом, скільки Парвусом. І ще селяни прагнули, аби на тій землі їм ніхто не заважав вільно працювати.
І прагнення ці були настільки гострими та потужними, що аби їх зламати більшовики і пішли в 1932-33 роках на тотальне голодоморне знищення українського селянина. А в мізках та душах тих, хто вижив, місця залишилось лише для страху та заздрості. І цю масову ідеологію страху та заздрості нинішнє українство й отримали в спадок від поколінь манкуртизованих "совєцьких чєловєков".
Тому, не дивлячись на оптимістичну натуру, автор все ж таки висловлює щирі сумніви в перспективність фермерських господарств в умовах нинішнього системного українського Совдепа.
Багато обставин тому, зокрема, відсутність фактичної приватної власності на сільськогосподарські угіддя без можливості їх продажу (як можливий варіант довічна оренда із можливістю закладу прав на оренду), жорстке щодо дрібного та середнього сільського підприємця податкове законодавство, відсутність кредитних сільських банків, мінімальні державні дотації в розвиток сільської інфраструктури, підтримку культурних, медичних та освітніх закладів.
Але перед усе заздрість колишніх колгоспних аграріїв та сусідів не дозволять в найближчому майбутньому нашим гречкосіям працювати так, як працювали їх предки. Вилучити або хоча б пом'якшити заздрісні рефлекси - завдання не одного покоління.
Бо подолати те, що накоїли комуністи, знищивши і репресувавши, за різними оцінками тільки в Україні від 20 до 40 мільйонів люду, буде не просто. До речі, їхні науково-практичні розробки були чудовим робом перевірені на різних континентах.
Дуже цікавий кампучійський комунізм з тотальною ліквідацією релігії, грошей та розстрілом половини населення. А якого феноменального ефекту досягли ефіопські ленінці! Миттєвий і дикий голодомор відразу ж після старту! Без проміжних етапів!
Здавалось би, прикладів багато, але загальнопланетарний розум ще не зміг досягти бажаних змін. Тому земна цивілізація повинна ще раз жахнутися. І Україна з її масовими соціалістичними настроями в поєднанні з одночасним свавіллям політично-олігархічних кланів ,схоже, стає полігоном для нового експерименту.
Загальносвітовий полігон для оздоровлення людської психіки. Жити в такому режимі почесно. Спитайте, у людей, котрі мешкають поблизу Чорнобильської зони, як вони себе почувають. Так, дихати дуже важко. Але треба терпіти в ім'я оздоровлення тих, хто ще в стані оздоровлюватися.
То, хай живе український соціалізм?!
Певно, що ні. Тим паче, що автор, вище розмірковуючи про ідеологію заздрості та страху, трохи лукавив. Так українці хворі на цей синдром, але їх природа зумовлена все ж таки не тільки роздратованістю на чужі статки, а ще й, в значній мірі, принизливим почуттям того, що хтось, навіть за наших дикунських умов, таки здатен мати власний бізнес, вести власне фермерське господарство, а ти ні.
Бо тобі не вистачає, ні, навіть не розуму чи наснаги, а, в першу чергу, сміливості та відваги в умовах української свавільної законодавчої, судової, правоохоронної, чиновницько-корупційної дійсності вести власну прибуткову справу.
Тому в уявлені пересічного поселянина, його сусіда-фермер не стільки добрий господар, скільки воїн, козак, котрий має сміливість перечити будь-якому начальству, провадити свою лінію всупереч зашкарублій постсовковій системі. А воїнам-героям у нас теж завжди заздрили, хоча і сакралізували, починаючи обожнювати, якщо звичайно не забували, вже значно після смерті...
Так от, аби планку заздрісних настроїв українського суспільства значно знизити треба усього лише впровадити такі правила гри, аби пересічному громадянину не потрібно було б виявляти дива героїзму.
А це потребує радикальних конституційно-законодавчих системних змін, які б дали ще один постмайдановий поштовх для становлення в Україні громадянського суспільства.
