Василь Капкан, ініціатор заснування української громади у Литві (1988 р.), Вільнюс, Литва, для УП
Як бачимо, Росія прагне повернутися в лоно своєї матері - Русі-України. Адже вона - її дитя. Хоч і велике, але нерозумне.
Бо взяло одежу матері - назву краю. І спробувало натягнути на свій копил - а не тримається. Суть не та.
Русь - релігійно, культурно, етнічно - була, є й буде із центром у Києві. Тому вже час правдивим історикам нашого краю, як слід ще раз вивчивши й зваживши, відновити справжню назву своєї держави - Русь.
Назва Україна теж є можливою. Як це робив Михайло Грушевський. Таку назву - Русь-Україна - можна спочатку використовувати на рівні суспільних запитів, а дещо пізніше - і державних.
Бо Русь це та Істина, та ідея, яка становить суть нашої землі, через віки, від початку до цих днів. Тоді й відбудеться віднайдення нами, українцями-русичами, своєї справжності. І на малих, особистісних, і на вищих, державницьких рівнях нашого існування.
Те нерозумне дитя спробувало перетягнути ще й серце матері - її релігію. Пробує й до нині. І знову не виходить.
Суть бо серця Русі була, є й буде церква хоч і грецького, візантійського обряду, але традиції - київській. До усвідомлення цієї суті ми поволі наближаємося.
Бо задаймо собі запитання: а хто, за походженням, з давніх часів складав і до тепер складає основну частину кліру в московській церкві? Чи може московська церква існувати нині самостійно? - Ні, бо вона безпорадно гніздиться в іншому державному утворі, захопивши в ньому на якомога більший час найстаріші святині - Києво-Печерську та Почаївську Лаври, запроваджуючи свою діяльність на більшій території чужої держави.
То ж чи може Росія, як історичний суб'єкт, існувати самодостатньо?
Як бачимо з подій, свідками яких стаємо останніми часами, - ні. Чуже навколишнє середовище, сусідство з економічно переважаючими державами змушує Росію збільшувати свою потужність, за рахунок власних природних і людських ресурсів. Або ж різними шляхами вдаватися до заволодіння ресурсів, створених іншими державами, - у сферах геополітичного впливу, економічних надбань, розвинутих сусідських стосунків. Щоби задіяти їх на свій лад.
Адже всі ці чинники вкрай необхідні, щоб зберегтися в сучасному світі. Без них немає підстави для майбутнього. Тому і йде такий стрімкий рух Росії назад, у Русь-Україну.
Як бачимо, пройти шлях державницького вдосконалення Росії не вдається.
Навпаки, відбувається в певній мірі відступ, повернення до минулих форм існування. Регрес у всіх сферах державницького й суспільного існування.
Парадоксально: колись вийшовши з Русі, ця держава так і не знайшла себе. І тепер, через тисячу років, нею оволодіває нестримне прагнення до своєї матері - Русі-України, до її території, релігії, культури, до її людей. Прямо-таки вічна любов.
Але це радше печать. Приходить час, і колись вкрадене треба повертати назад. Бо красти, як відомо, гріх, а красти долі в поколінь - це печать навіки.
Чи може бути щасливою Росія? Вочевидь, що так - коли дійсно знайде себе, свою суть. Московія - велика держава, уже зі своїми традиціями, своїми перспективами й своєю системою влади. Вона має цей шлях шукати сама.
Досить знову й знову тулитися до Матері-Русі, досить бути дитям, нехай і великим.
Час цій країні будувати себе самій. Щоб не скотитися в бездержав'я, де панує хаос, різнобій, безлад. Щоб не опинитися на рівні деяких африканських племен, які тільки-но тепер починають шукати свою державницьку ідентичність.
* * *
Висловлені тут думки не є претензією на абсолютну істину. Це лише дрібка роздумів. Рефлексії, як кажуть наші молодші брати, "на злобу дня".
Василь Капкан, Вільнюс, спеціально для УП
