Ігор Дебенко, для УП
Підставою для написання матеріалу стало засідання в Івано-Франківську Polit Cluby Віталія Портнікова на тему "Чи може сучасна політична еліта Західної України впливати на формування громадянського суспільства?".
Тема – поза всяким сумнівом актуальна, цікава і що головне – доцільна. Вона є необхідною й для самої західноукраїнської еліти, яка переживає своєрідний і водночас надзвичайно важкий період сутнісного переродження, переосмислення ключових смислів та власної затребуваності в процесах становлення громадянського суспільства в Україні.
Це підтвердила і сама дискусія, у ході якої пролунало чимало цікавих думок, й яка, як це традиційно буває, залишила більше запитань, аніж відповідей. Якщо ж є питання, тоді неодмінно знайдеться місце і для роздумів. Власне, ними й хотілося б поділитися.
Значення Галичини в процесах національного державотворення, боротьби за українську державу переоцінити дійсно складно. Чого лише вартує порівняння Галіції із таким собі "Українським п’ємонтом!" Галичина пронесла крізь століття не тільки ідею самостійної, незалежної України, але й стала берегинею традиційних українських цінностей, національної автентики.
Відповідно, роль та історична місія тутешньої еліти також була особливою.
Власне, Галичина, мабуть, ніколи б не стала «п’ємонтом», якщо б її еліта не продемонструвала здатність не лише ретранслювати ці цінності, але й генерувати нові ідеї, продукувати якісно нові смисли...
Значення, що йшли в ногу з часом, відповідали численним викликам, які в різні історичні періоди поставали перед Україною в цілому та Галичиною зокрема. Саме звідси неодноразово спалахував вогонь, що кидав у жахіття численних супротивників нашої самостійности. Саме тут викристалізовувалася Україна.
Чи є важливою для України позиція західноукраїнської еліти сьогодні? Що ця еліта взагалі собою представляє? Чи може і чи впливає вона на всеукраїнські процеси, на становлення громадянського суспільства? А якщо так, то що саме вона здатна запропонувати Україні?
Однозначної відповіді на ці запитання дати неможливо. Більше того, вони лежать у дещо різних площинах.
Еліту коротко можна визначити як невід'ємну частину соціуму, вибраних, найкращих представників суспільства, які вирізняються своїм авторитетом, моральністю, інтелектом (науковці, мислителі, письменники, знані громадські діячі).
Це прошарок спільноти, що відчуває відповідальність за її долю і має можливості на неї впливати. В цьому контексті політична еліта цілком об’єктивно може бути складовою частиною еліти, репрезентувати її в політичному вимірі. Однак, вона в жодному разі не може підміняти собою еліту.
В розвинутих державах еліта є джерелом креативу, пошуку і творення нових смислів, вирізняється вмінням відчувати час, реагувати на виклики, задавати орієнтири, у напрямку досягнення яких і слід рухатися. Одним словом, еліта є свого роду генератором ідей, моральним авторитетом, який демонструє взірець усьому суспільству.
У свою чергу політична еліта є скоріше губкою, яка всмоктує ці смисли, покликана їх репрезентувати і втілювати. Її перебування при владі залежить не лише від уміння загравати із масами, але й від здатності адекватно реагувати на смисли, які продукує власне еліта.
Специфіка посттоталітарного перехідного українського суспільства полягає у його значній заполітизованості. До цього додається й значна маргіналізація українського суспільства, консервування старих радянських постулатів, відновлення сакральних, власне українських ціннісних орієнтацій, пошук нових сутнісних орієнтирів, складні питання історичного минулого.
В силу різного роду об’єктивно-суб’єктивних чинників в нашій країні спостерігається як певна відособленість політичної еліти від власне еліти, яка все ще знаходиться в процесі становлення та так званого "творчого пошуку", так і значна підміна еліти політичною кон’юктурою.
В українських реаліях еліта перестала бути елітою, переступивши поріг парламенту (звісно, є й поодинокі винятки). Представники еліти, потрапивши в ешалони влади, або опускаються на політичний маргінес, втрачаючи власне єство, або прагнуть зберегти обличчя й врешті-решт стають чужими на святі всезагального дерибану й політичної проституції.
Ті ж представники еліти, які не бажають занурюватися в політичне багно взагалі, змушені самотньо волати з надією на те, що до них таки хтось дослухається. Це ж якщо й відбувається, то лише в залежності від політичної кон’юктури та вигідності окремих постулатів тим чи іншим акторам.
В цьому контексті певний вплив на всеукраїнські процеси галицька еліта поза всяким сумнівом таки здійснює. Втім, очевидним є те, що цей вплив недостатній. Можна навіть сказати, що він є мінімальним, фрагментарним і несистемним.
Хоча, запит на неї в суспільстві існує. Більше того, в умовах чинної влади він лише зростає. Сьогодні стало очевидним, що разом із перемогою біло-голубих, поразки зазнала не тільки бандерівська Галичина, а й вся Україна загалом.
Розчарування у зв’язку із невиправданням сподівань, нездатністю покращити життя, провести реальні реформи призвели як до зростання протестної активності, вибух якої є лише питанням часу й загрожує країні або повторенням неконтрольованих африканських сценаріїв, або копіюванням білоруського варіанту, так і до прагнення отримати відповідь на питання що робити далі, куди йти, на кого орієнтуватися.
В суспільстві визрів запит на нову, змістовну альтернативу, навколо якої на якісно новій основі могла б відбутися консолідація. І в цьому контексті, в процесі пошуку нового шляху позиція Галичини є цілком доречною.
Однак, незважаючи на наявність певного запиту, як не парадоксально, сьогодні на західноукраїнську еліту немає еквівалентного попиту. Особливо це стосується медійного попиту.
Справа в тому, що абсолютній більшості вітчизняних медіа, контроль над якими зберігають лояльні до влади олігархи, як чисто технологічно, так і з точки зору рейтинговості, набагато доцільніше й надалі паразитувати на міфах ОУН-УПА, екстраполювати в маси образ западенців якщо не з головою москаля на вилах, то з рушницею на плечах й портретом Бандери в руках.
Так набагато легше маніпулювати масами, зводити все до банального протистояння “свій-чужий”, продовжувати нічого не робити й надалі знущатися над власним народом, дивлячись на нього лише як на джерело визиску та власного збагачення.
І що характерно, така дихотомія цілком влаштовує абсолютну більшість сучасної політичної еліти. Вона відповідає стереотипам та затиснутій рамками совєтського минулого свідомості значної частини правлячого режиму. Дискурс навколо такого протиставлення задовольняє й більшість так званих національно-демократичних сил.
Цілком об’єктивно свою нішу в цьому протистоянні займає й політична еліта Галичини. Різниця лише в тому, що одна її частина апелює до громади, спекулюючи національним з метою отримання електоральних дивідендів й перемоги на виборах, інша – у зв’язку із твердістю власних переконань.
Власне, красномовним прикладом цієї гри є будь-яка виборча кампанія, коли боротьба ведеться не стосовно пошуку шляхів виходу із кризи, обговорення моделей економічного розвитку, а навколо мови, питань історичного минулого, зовнішньополітичних орієнтацій.
А що ж галицька еліта? На жаль, із своєю місією суспільного просвітителя, пробудителя мас вона на даний час не справляється. Не справляється не з власної вини. Галицька еліта переживає важкий і складний період переосмислення ключових смислів та постулатів.
Після Помаранчевї революції перемога здавалось була в руках. Однак, те розчарування, яке охопило еліту після краху “любих друзів” та приходу до нової реваншистської влади, не відобразитися на ній просто не могло. Цим і можна пояснити ту кризу, яка охопила галицьку еліту після 2010 року й подолати яку повною мірою вона не здатна й досі. Це вилилося в кризу креативності, нездатність адекватно реагувати на виклики часу.
Відображенням цього стало сліпе й безальтернативне подальше послуговування відверто застарілою риторикою, сутностями, які не відповідали реаліям та суспільним настроям. Фактично ця еліта, окрім вже всім остогидлих штампів, запропонувати суспільству нічого так і не змогла.
Інша частина так званої галицької еліти обрала якісно інший шлях. І хоча в його основі було покладено нову, а якщо відверто, дещо призабуту ідею відродження сильної Галицької держави, це скоріше був шлях втечі, аніж свідчення готовності до боротьби. Втеча ж – властивість слабких.
І лише нещодавно в середовищі еліти почали зароджуватися ідеї, які дають надію на існування ще одного шляху. Це шлях переосмислення значення національних цінностей, усвідомлення необхідності їх одночасного захисту, важливості збереження національної пам'яті поряд із пошуком та поєднанням цінностей, які здатні об'єднати українське суспільство на новій основі.
Цей шлях тернистий. Однак, це шлях боротьби. Реалії ж складаються так, що саме він має шанси об¢єднати Україну.
Такого роду ж дискусії є підставою для стриманого, однак таки оптимізму.
Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ
