Балканський візит президента

Тепер, після повернення Леоніда Кучми з Югославії, можна з певністю означити головну мету візиту: зміцнення власного іміджу. Коли міністр закордонних справ Анатолій Зленко заявив про "надзвичайну важливість" поїздки, єдиною перевіркою цього може бути питання - які власне конкретні результати? Два головних формальних результати поїздки зформулював Воїслав Коштуніца (як передає Інтерфакс-Україна) - це дві угоди, про науково-технічне співробітництво і про захист інвестицій.

Навряд чи можна погодитись, що обидва наслідки візиту є вирішальними для співробітництва двох країн. Коли йдеться про наукове співробітництво, то слід зазначити, що обидві слав’янські держави є перш за все позичальниками нових західні технології. Теза про взаємні інвестиції також викликає питання - хто і що буде інвестувати, адже і Югославія, і Україна не страждають від надмірних грошей, а на світових фінансових ринках виступають швидше позичальниками.

Водночас питання участі українських фірм у реконструкції югославської промисловості і інфраструктури під час візиту, як відомо, вирішені не були. Конкретні кроки по відновленню судноплавства на югославському відтинку Дунаю також не могли бути вирішені на основі двосторонніх переговорів - тут потрібна участь, і, перш за все, фінансова, багатих сусідів на кшталт Євросоюзу. А саме ці дві проблеми становлять найбільший потенційний інтерес України у регіоні. На вирішення цих проблем Україну підштовхують реальні життєві потреби - згадати хоча б величезні збитки українського Дунайського пароплавства.

Чи були розв’язані якісь архіважливі питання під час розмов президента України з керівником адміністрації ООН у регіоні Бернаром Кушнером? Про це нічого не відомо. Про що говорили президенти Польщі і України? Теж не зовсім зрозуміло, і тим більше незрозуміло, чому вони мали зустрітися саме у Югославії.

Пан Кучма, знов таки, зробив ввічливу заяву на користь територіальної цілосності Югославії (що автоматично передбачає залишення Косово у складі цієї країни) - жест без якого показуватися у Сербії було б не зовсім тактовно, але який викливає питання у багатьох поборників прав людини на Заході. Водночас Олександр Кузьмук озвучив те, що не проти були б почути від українців у НАТО - він заявив, що жодних відхилень у здоров’ї, пов’язаних із застосуванням у регіоні збідненого урану, у українських солдатів не знайдено. Це, звичайно, непрямо підтверджує версію НАТО про нешкідливість для здоров’я уранових частин бронебійних снарядів, але викликає багато запитань у самій Сербії та в країнах Євросоюзу.

Втім, у розмові з керівником ООНівської адміністрації в Косово Бернаром Кушнеромі президентами Польщі та України була обговорена проблема вживання збідненого урану. Також, за повідомленнями агентств, Леонід Кучма заявив, що використання збідненого урану у зброї має бути заборонене, як раніше заборонили вживання наземних мін. Це, знов таки, щось, що не зовсім хотіли би чути в НАТО, але з цікавістю вислухають у Європі та, очевидно, в Росії.

Тут не зовсім зрозуміло, чому під час того самого візиту з проміжком у кілька годин українцям треба було зробити заяви, які приємно було чути або сербським націоналістам, або Північно-Атлантичному Альянсу, або Євросоюзу. Де власне за всім цим елементарно зрозуміла позиція України? Це не можна назвати багатовекторністю, це швидше скидається на незграбність. Київ з власної волі робить заяви з питань, більша частина з яких його безпосередньо не стосується. Знов-таки це скидається на югославську авантюру України часів косовської війни -спочатку Київ зробив заявку на роль миротворця, а потім нічого не зміг реально зробити для розв’язання конфлікту.

Президент також казав про надання гуманітарної допомоги Югославії. Це викликає багато питань. Зовсім недавно Україна сама просила надати їй гуманітарну допомогу у західних країн - після руйнівної бурі, яка перервала електропостачання до тисяч українських населених пунктів. Україна також є постійним адресатом гуманітарної допомоги амирканського уряду. Крім того, Київ є активним позичальником у МВФ та інших міжнародних фінансових інституцій. Тепер скажіть, за які кошти Україна буде допомагати Югославії? Чи нема сенсу ту гуманітарну допомогу надати власним громадянам? Можливо на етапі, коли Україна є бідною країною, було б доцільніше зосередитися на вирішенні питань, які мають життєве значення для її громадян?

Окрема тема – час візиту. Якщо це різдвяний візит у прифронтову зону, то чому через кілька днів після Різдва? Якщо підчас Різдва неможливо було залишити Україну, чи мати надію на зустріч з православним керівництвом Югославії, то чому ми маємо вірити, що підлеглі двох православних президентів займалися під час свят саме підготовкою візиту?

Кожен візит президента, навіть робочий – це подія надзвичайно високого рівня. Така поїздка має бути відповідно підготовленою і мати конкретні результати. Тоді він себе виправдовує. Якщо, як сказав пан Зленко і передали інформагенції, візит Кучми був поштовхом до майбутнього співробітництва, то чи не було б доцільніше зробити поштовхом щоденну кропітку і ефективну роботу МЗС?

От і виходить, що візит на Балкани Леоніда Кучими був холостим пострілом. Президент чесно відвідав центр європейських протиріч. Нічого не вирішив, нікого не переконав, ніяких серйозних наслідків для України не здобув. Зробив кілька заяв для преси і показався перед телекамерами. Можливо з подібним результатом доцільніше було відправити в Югославію високопоставленого кадрового дипломата з МЗС - і дешевше би вийшло для державної скарбниці, і, очевидно, професійніше.

А так візит виглядає як чисто рекламна акція, авторами якої є, очевидно, не дипломати і військові, а майстри піарівських комбінацій. Наш президент не вміє керувати винищувачем, чи грати на саксофоні. Очевидно саме тому напередодні вірішальних кроків у справі Георгія Гонгадзе пан Кучма постав у ролі міжнародного діяча, який докладає зусиль для досягнення миру на Балканах, допомагає Югославії, пропонує заборону нового виду зброї і нагороджує українських військових у Косово.

Важлива зовнішньополітична поїздка стала просто складавою піарівського набору, що створює вигідний президенту фон (решта складових - демонстрації трудящих, атаки на віце-прем’єра Тимошенко і чітко відміряна "об'єктивність" давно лояльних мас-медіа) напередодні парламентських слухань про результати слідства щодо зникнення Георгія Гонгадзе. Доцільність візиту лежить не стільки у площині національних інтересів, скільки у площині потреб внутрішньополітичної боротьби.

Балканська подорож президента, можливо, і є ефектним ходом, розрахованим на невибагливого глядача УТ-1, але при ближчому розгляді виглядає бутафорією. Найнеприємніше, що внаслідок цього страждає імідж України, яка в очах світу виглядає країною, керівництво якої, для досягнення швидкого внутрішньополітичного ефекту неефективно використовує політику зовнішню. Соромно.