Неконституційна країна з Леонідом Кучмою без Віктора Ющенка.
Національні особливості українського політичного режиму
Середа, 25 квітня 2001, 13:09
Неконституційна країна з Леонідом Кучмою без Віктора Ющенка.
Національні особливості українського політичного режиму
Останні події в Україні більш чітко прояснили специфіку політичного режиму в країні. Якщо раніше мало місце протистояння ідеологічного характеру між комуністами і тими, хто проти них, а конфліктні ситуації виникали ситуативно, то сьогодні в українській політичній еліті лінія конфлікту пролягла між олігархічною та неолігархічною її частиною.
Останнім часом політична система України складається з трьох важливих сегментів: олігархічного (фінансово-політичні угрупування, клани і т.д.), громадсько-політичного (системні партії, парламент як інституція, громадські організації) і адміністративного владного. Під час президентських виборів 1999 р. було досягнуто абсолютного консенсуса в олігархічній складовій (після арешту Павла Лазаренка) і відносний консенсус між олігархічною і владною складовою навколо ідеї переобрання Леоніда Кучми на другий термін. Спроба громадсько-політичних структур якось протистояти цьому союзу закінчилася безуспішно. В країні сталася подія, що не має нічого спільного з реалізацією важливого механізму демократії, який називається виборами.
Квітневий 2000 р. всеукраїнський референдум - друга знакова подія у визначенні еволюції статусу реальних і формальних політичних акторів. Певне дистанціювання Леоніда Кучми від олігархічних структур і, відповідно, посилення ролі адміністративних і правоохоронних органів влади поміняли їх місцями за ступенем впливу на ухвалення рішень. Узгоджена робота всієї системи влади дала фантастичні результати. Референдум відбувся до офіційно призначеного терміну.
Використовуючи процедуру попереднього голосування, 52,4% громадян країни підтримали президента. Після цього "нова" адміністративно-правоохоронна партія влади продовжує співробітничати з олігархічними структурами. Активна діяльність уряду Ющенка, загибель Гонгадзе і "касетний скандал" фактично розділили адміністративний ресурс надвоє. Одна його частина і далі функціонувала разом з олігархічною складовою, інша почала працювати з громадсько-політичною.
На жаль, президент України все частіше ставав союзником олігархічної, а не політичної складової режиму. Характерний приклад такого союзу президента з олігархічними структурами і протиставлення ним прем'єр-міністра місцевій виконавчій владі - історія приватизації Запорізького алюмінієвого комбінату. Прем'єр, відстоюючи місцеві інтереси, вважав за необхідне продати комбінат компанії, що пропонувала 101 млн. дол., а олігархічні групи за підтримки президента лобіювали інтереси компанії, що пропонувала 69 млн. В результаті - перемога президента разом з олігархами призвела до того, що в Україні переміг своєрідний принцип національної політичної арифметики: виявилося, що 69 млн. дол. набагато більше, ніж 101 млн.
Фактично Україна сьогодні живе в країні з політичним режимом, який не визначений в нинішній Конституції. І уряд є головним заложником невідповідності реальної і конституційної систем управління.
Зараз важливо повернути уряду його конституційний статус. Кабмін повинен мати більше повноважень в кадровій політиці. Сьогодні прем'єр є тільки формальним радником у кадрових призначеннях. Остаточне рішення з цих питань ухвалює адміністрація президента і сам президент. І якщо на призначення членів уряду прем'єр хоч якось впливає, то до призначення голів обласних адміністрацій він практично непричетний. Хоч, згідно з Конституцією, це єдина з урядом система виконавчої влади. Верховна Рада тричі ухвалювала закон "Про Кабінет міністрів", який регулює ці питання, але президент так його і не підписав.
Я абсолютно упевнений, що, якщо навіть до уряду додати ще декількох Ющенок, все одно наступить критичний момент, коли вони нічого не зможуть зробити. Сьогодні можна мати правила гри на внутрішньому ринку, можна частково вивести з тіні економіку, витягнути з кримінальної сфери енергетичний ринок. Але все буде упиратися в податкову адміністрацію, в голів обласних адміністрацій, які просто не хочуть працювати за правилами, розробленими урядом.
Дії уряду, встановлені ним єдині демократичні правила, мають бути підтримані всією системою виконавчої влади. Але тієї системи, яка визначена Конституцією, в реальності не існує. Самодостатніми структурами з невиправдано розширеними повноваженнями стали Державна податкова адміністрація, Рада національної безпеки і оборони, адміністрація президента.
Ще одна проблема - каста недоторканих силових міністрів. У той же час ступінь дилетантизму в керівництві МВС, Служби безпеки України і Генеральній прокуратурі, яку ми мали можливість спостерігати останні півроку, просто лякає.
Це дуже складна проблема. Для її вирішення треба ставити питання про внесення змін до Конституції, щоб форма узгодження кандидатур з парламентом, яка сьогодні існує щодо генпрокурора і прем'єр-міністра, поширювалася на главу СБУ, міністра внутрішніх справ і міністра оборони. Варто також встановити звітність силовиків перед парламентом. Дуже вже відповідальна роль цих структур у забезпеченні законності і безпеки життя людей.
Останнім часом у зв'язку з відомими скандальними подіями, коли українські правоохоронні органи показали, що вони не можуть або не хочуть виконувати свої професійні обов'язки, суспільство, яке і раніше не довіряло владі, продемонструвало готовність впливати на ситуацію. Таким чином, нинішнє політичне протистояння в країні набуло характеру політичної кризи, який за певних обставин може перерости у суспільно-політичну кризу.
Уряд: між суспільством і олігархами
Отримавши на першому етапі широку підтримку своїх дій (соціологічні опити показували, що від 42 до 46% українців підтримували рух "Україна без Кучми"), опозиція допустила декілька тактичних і стратегічних помилок.
Перша помилка опозиції: її лідери не змогли домовитися про те, що сьогодні висунення власного кандидата в президенти не є тактично виправданим, враховуючи відсутність в опозиціонерів єдиної авторитетної у загальнонаціональному масштабі фігури. Це внесло певне протиріччя в середу опозиції.
Друга проблема пов'язана з відмовою Юлії Тімошенко вести переговори з президентом в той час, коли більшість опозиції вважала, що такі переговори необхідні.
Третя проблема полягає в тому, що ідея проведення референдуму про недовіру президенту спочатку приречена на невдачу, тому що в неї немає правової основи і опозиція не має реальної можливості успішно закінчити дану процедуру.
У зв'язку з цим діяльність опозиції, "касетний скандал" і справа Гонгадзе перестали бути головною лінією протистояння влади і суспільства. Сьогодні політичний конфлікт насамперед пов'язаний з урядом.
У зв'язку з цим особливий інтерес представляє оцінка суспільством діяльності уряду за минулий рік. Прихильниками кабінету Ющенка вважають себе 35% громадян країни, 15% - його противниками, а 27% - байдужі до нього (інші не визначилися). Відповідно, серед киян - 52% прихильників, противників - 10%, байдужих - 29%. Зростання економіки у 2000 р. 31% українців назвали досягненням саме уряду Ющенка, 14% наполягали на тому, що основний внесок в успіх належить попереднім урядам, а 55% не змогли дати відповіді. Серед киян 45% вважають успіхи в економіці досягненням уряду Ющенка, а 11% - попередніх урядів.
Населення України, подібно до жителей столиці, оцінюють авторитет особисто прем'єр-міністра вище за авторитет самого кабінету міністрів, а роботу Ющенка - вище за роботу очолюваної ним команди. Наприклад, прихильниками уряду назвали себе 52% киян, а самого Ющенка - 63%. Але в населення всієї країни ці показники в середньому на 10-12% менше, ніж серед жителів столиці. Діяльність Ющенка у курівництва уряду позитивно оцінюють 43%. Негативно - вдвічі менше, 22%. Жителі столиці відповідно 63% - позитивно і 15% - негативно.
Якщо розглянути питання з точки зору позитивної або негативної оцінок діяльності уряду прибічниками різних політичних сил, орієнтуючись на результати соціологічних опитувань, то можна стверджувати, що, ініціюючи вотум недовіри уряду і виступаючи за відставку Віктора Ющенка, лідери таких партій, як "ЯБЛУКО", СДПУ(о), "Трудова Україна", "Демократичний союз", не відображають настрою своїх рядових членів і прибічників своїх партій.
Не менш цікавим є регіональний зріз підтримки уряду. Підтримка уряду Ющенка найбільша на заході країни, де майже три чверті опитаних висловлюються за позитивну оцінку його діяльності Верховною Радою. Вона поступово зменшується в напрямку на схід і південь, де тільки кожний третій опитаний підтримує уряд. Але на сході і півдні зростає не частка противників уряду, а частка тих, хто не має певної думки - таких тут половина.
Як свідчать результати загальнонаціонального опитування, в Україні уперше за роки незалежністі з'явився уряд, який має дуже високий рівень громадської підтримки. Не менш важливим є те, що кількість тих, що позитивно оцінюють діяльність уряду, значно перевищує кількість тих, хто ставиться до нього негативно. Велика частина тих, хто не визначився, дає підстави говорити про недостатню інформованість громадян з приводу діяльності уряду взагалі і його конкретних соціально-економічних ініціатив і проектів.
Загалом можна стверджувати, що громадська думка визначила своє ставлення до уряду як позитивне і вважає, що відповідне рішення має ухвалити і Верховна Рада.
Якщо позиція суспільства зрозуміла, то олігархічні структури дуже своєрідно оцінили негативні сторони діяльності Віктора Ющенка. Після загальних фраз про падіння рівня добробуту людей за останній рік були названі реальні причини конфлікту з урядом Ющенка. Вони стосувалися слабого кадрового представництва фінансово-політичних груп, неможливості їх впливу на прийняття економічних і бюджетних рішень, незалежної політичної позиції прем'єра у справі Гонгадзе і "касетному скандалі". І, найголовніше, зростаючий авторитет Віктора Ющенка в суспільстві і активні розмови про його участь в президентських виборах зробили комуністів і олігархів союзниками в боротьбі проти загального конкурента.
Україна з Леонідом Кучмою і новим "виборчим" прем'єр-міністром
На фоні істотної громадської підтримки уряду депутатські групи і фракції, що є політичними репрезентантами основних фінансово-економічних груп на Україні, зібрали підписи депутатів за те, щоб незадовільно оцінити підсумки діяльності кабінету за рік і відправити його у відставку. Цю ідею підтримали також комуністи і прогресивні соціалісти. Виходячи з цього, можна говорити про збіг інтересів ідеологічно різних політичних сил, позиції яких дивним чином сходяться як в економічних, так і політичних питаннях.
У політичному значенні комуністи не зацікавлені сьогодні у відстороненні від влади Леоніда Кучми, оскільки їх абсолютно влаштовує статус офіційної, єдиної легальної, за визначенням влади, опозиції в парламенті, яка в стані лобіювати всі свої економічні і кадрові питання напередодні парламентських виборів. Вони не готові до дострокових президентських виборів, оскільки не мають сильного кандидата і розуміють, що якби такі дострокові вибори відбулися, то швидше усього переміг би Віктор Ющенко, що абсолютно не вписується в їх політичну стратегію.
Подібні позиції і в олігархічних партій. Вони не мають своїх сильних кандидатів в президенти, і співпраця з Леонідом Кучмою, незважаючи на деяке напруження у відносинах з ним, їх влаштовує.
У геополітичному значенні можна говорити про те, що і комуністи, і олігархи на сьогоднішній день - це люди, для яких євразійський вибір є більш природним, ніж європейський. У комуністів цей вибір пов'язаний з ідеологією, а у олігархів - з характером їх повсякденної діяльності. Їх спроби працювати на європейському економічному ринку, як правило, закінчувалися невдало. Проти багатьох олігархів порушили карні справи, і вони стали в принципі невиїзними на Захід.
Тому їх бізнес пов'язаний із співпрацею з російськими фінансово-політичними групами, бізнесменами з Азії або бізнесом, пов'язаною з офшорними компаніями. До речі кажучи, весь цей "братський" бізнес пристосовувався до умов пострадянської тіньової економіки і корупції.
Цікавим, з точки зору того, чого хочуть олігархічні фракції, є аналіз всіх виступів і обговорення в парламенті звіту уряду. Власне, економічної дискусії не відбулося. Була політична дискусія, де претензії до Ющенка зводилися до його кадрової політики.
Противники прем'єра були незадоволені неможливістю впливати на лобіювання конкретних економічних, в тому числі регіональних, проектів. Їх не влаштовує те, що Ющенко досить самостійний політик, який може собі дозволити висловлювання, які не вписуються в "генеральну політичну лінію". Вимовлялися загальні популістськи фрази, звучали абсурдні обвинувачення, які, на жаль, були надруковані в деяких російських виданнях, - про те, що Ющенко несе відповідальність за зменшення населення країни або за екологічні біди в Закарпатье, - але серйозної економічної розмови не відбулося. Це ще раз підтверджує, що проблема відставки українського уряду пов'язана з невдоволенням фінансово-політичних структур з приводу зменшення прибутковості їх бізнесу. Різні фінансові експерти кажуть про те, що за час перебування Ющенка на посаді прем'єра прибутковість в тіньовій сфері зменшилася з 400 до 100%.
Разом з тим наближення парламентських виборів диктує необхідність існування такого уряду, в якому прем'єр-міністр був би людиною, яка займалася б виборами і повністю спрямувала фінансовий і адміністративний ресурс на підтримку "правильних" партій, партій влади. Ці дві ключові причини послужили основою для прискорення відставки уряду.
Якщо описати можливі варіанти розвитку подій в нині популярних в Україні виразах, то можна сказати, що сценарій, який називається "Україна без Кучми", нереальний, принаймні до закінчення парламентських виборів. Сьогодні мова йде про варіанти "Україна з Кучмою і Ющенко" або "Україна з Кучмою і деяким іншим прем'єр-міністром".
Залишається можливість того, що Україна до парламентських виборів буде з Кучмою і Ющенком, за умов, якщо президент, проаналізувавши всі плюси і мінуси, піде на переговори з прем'єром та з однією з впливових політичних груп, яка не була найжорсткішим опонентом Ющенка. Наприклад, з "Трудовою Україною". В результаті може бути досягнутий певний компроміс з кадрових питань в уряді, і президент погодиться на те, щоб Ющенко залишився на посаді прем'єр-міністра.
Другий варіант пов'язаний з відставкою уряду. Президент, розуміючи, що на сьогоднішній день практично неможливо знайти кандидата на вакантну посаду, який би отримав підтримку як мінімум 226 депутатів парламенту і став легітимним прем'єром, піде шляхом дискредитації парламенту, який не може погодитися з жодною кандидатурою, і призначить виконуючого обов'язки прем'єр-міністра. Тоді країна дійсно отримає так званого "виборчого" прем'єра, головною задачею якого будуть не економічні реформи, а використання адміністративного ресурсу, державного бюджету, інформаційних можливостей для забезпечення "правильного" результату парламентських виборів 2002 р.
Вважаю, що президент, якщо він погодиться на відставку уряду, буде діяти швидше таким шляхом, оскільки він не зацікавлений отримати сильного прем'єр-міністра, якого підтримала б більшість парламентаріїв і який займав би досить самостійну позицію під час парламентських виборів. Йому необхідний союзник, який би допоміг сконструювати парламент, що гарантує йому нормальний статус президента країни і не допустив би дострокових президентських виборів або процедури імпічменту до 2004 р. Останнім часом президент вже показав, що він - найвпливовіша політична фігура, і дав згоду на жорстку критику Ющенка в ЗМІ. Примітно, що найактивнішу критичну позицію займає Перший національний канал, який є урядовим з точки зору його фінансування і схеми управління. Абсолютно ясно, що він виконує вказівки президента і його команди. Президент, навіть якщо погодиться зрештою на те, щоб Ющенко продовжував керувати урядом, зацікавлений в тому, щоб за час цієї роботи прихильники Ющенка відмовилися від ідеї висунення його кандидатом на президентських виборах.
Тому і в першому, і у другому варіанті - відсторонення Ющенка від влади, або компромісного рішення - буде продовжуватися дискредитація його особисто і його команди. Президент чудово розуміє, що президентські вибори (дострокові, або навіть 2004 р.) - це вибори, на яких Ющенко залишається найвпливовішою фігурою. Згідно з опитуваннями громадської думки, всі інші кандидати, в тому числі і нині діючий президент, - далеко позаду. Тому сьогоднішня дискусія про прем'єр-міністра - це дискусія про майбутнього главу держави.
Я переконаний, що російська схема обрання нового президента в Україні правильна лише відносно Віктора Ющенка. Не є аксіомою для української політики те, що кожний, хто займає пост прем'єра напередодні президентських виборів, стає президентом. Справедливе інше: якщо Ющенко напередодні президентських виборів буде залишатися прем'єр-міністром, то він стане главою держави. Іншому ж кандидату на його місце президентство аж ніяк не гарантовано, тому всякий новий керівник уряду - аж ніяк не "спадкоємець", а швидше "тимчасовий прем'єр для виборчої кампанії". Цього, до речі, не розуміють багато хто з кандидатів на цю посаду.
Національні особливості українського політичного режиму
Останні події в Україні більш чітко прояснили специфіку політичного режиму в країні. Якщо раніше мало місце протистояння ідеологічного характеру між комуністами і тими, хто проти них, а конфліктні ситуації виникали ситуативно, то сьогодні в українській політичній еліті лінія конфлікту пролягла між олігархічною та неолігархічною її частиною.
Останнім часом політична система України складається з трьох важливих сегментів: олігархічного (фінансово-політичні угрупування, клани і т.д.), громадсько-політичного (системні партії, парламент як інституція, громадські організації) і адміністративного владного. Під час президентських виборів 1999 р. було досягнуто абсолютного консенсуса в олігархічній складовій (після арешту Павла Лазаренка) і відносний консенсус між олігархічною і владною складовою навколо ідеї переобрання Леоніда Кучми на другий термін. Спроба громадсько-політичних структур якось протистояти цьому союзу закінчилася безуспішно. В країні сталася подія, що не має нічого спільного з реалізацією важливого механізму демократії, який називається виборами.
Квітневий 2000 р. всеукраїнський референдум - друга знакова подія у визначенні еволюції статусу реальних і формальних політичних акторів. Певне дистанціювання Леоніда Кучми від олігархічних структур і, відповідно, посилення ролі адміністративних і правоохоронних органів влади поміняли їх місцями за ступенем впливу на ухвалення рішень. Узгоджена робота всієї системи влади дала фантастичні результати. Референдум відбувся до офіційно призначеного терміну.
Використовуючи процедуру попереднього голосування, 52,4% громадян країни підтримали президента. Після цього "нова" адміністративно-правоохоронна партія влади продовжує співробітничати з олігархічними структурами. Активна діяльність уряду Ющенка, загибель Гонгадзе і "касетний скандал" фактично розділили адміністративний ресурс надвоє. Одна його частина і далі функціонувала разом з олігархічною складовою, інша почала працювати з громадсько-політичною.
На жаль, президент України все частіше ставав союзником олігархічної, а не політичної складової режиму. Характерний приклад такого союзу президента з олігархічними структурами і протиставлення ним прем'єр-міністра місцевій виконавчій владі - історія приватизації Запорізького алюмінієвого комбінату. Прем'єр, відстоюючи місцеві інтереси, вважав за необхідне продати комбінат компанії, що пропонувала 101 млн. дол., а олігархічні групи за підтримки президента лобіювали інтереси компанії, що пропонувала 69 млн. В результаті - перемога президента разом з олігархами призвела до того, що в Україні переміг своєрідний принцип національної політичної арифметики: виявилося, що 69 млн. дол. набагато більше, ніж 101 млн.
Фактично Україна сьогодні живе в країні з політичним режимом, який не визначений в нинішній Конституції. І уряд є головним заложником невідповідності реальної і конституційної систем управління.
Зараз важливо повернути уряду його конституційний статус. Кабмін повинен мати більше повноважень в кадровій політиці. Сьогодні прем'єр є тільки формальним радником у кадрових призначеннях. Остаточне рішення з цих питань ухвалює адміністрація президента і сам президент. І якщо на призначення членів уряду прем'єр хоч якось впливає, то до призначення голів обласних адміністрацій він практично непричетний. Хоч, згідно з Конституцією, це єдина з урядом система виконавчої влади. Верховна Рада тричі ухвалювала закон "Про Кабінет міністрів", який регулює ці питання, але президент так його і не підписав.
Я абсолютно упевнений, що, якщо навіть до уряду додати ще декількох Ющенок, все одно наступить критичний момент, коли вони нічого не зможуть зробити. Сьогодні можна мати правила гри на внутрішньому ринку, можна частково вивести з тіні економіку, витягнути з кримінальної сфери енергетичний ринок. Але все буде упиратися в податкову адміністрацію, в голів обласних адміністрацій, які просто не хочуть працювати за правилами, розробленими урядом.
Дії уряду, встановлені ним єдині демократичні правила, мають бути підтримані всією системою виконавчої влади. Але тієї системи, яка визначена Конституцією, в реальності не існує. Самодостатніми структурами з невиправдано розширеними повноваженнями стали Державна податкова адміністрація, Рада національної безпеки і оборони, адміністрація президента.
Ще одна проблема - каста недоторканих силових міністрів. У той же час ступінь дилетантизму в керівництві МВС, Служби безпеки України і Генеральній прокуратурі, яку ми мали можливість спостерігати останні півроку, просто лякає.
Це дуже складна проблема. Для її вирішення треба ставити питання про внесення змін до Конституції, щоб форма узгодження кандидатур з парламентом, яка сьогодні існує щодо генпрокурора і прем'єр-міністра, поширювалася на главу СБУ, міністра внутрішніх справ і міністра оборони. Варто також встановити звітність силовиків перед парламентом. Дуже вже відповідальна роль цих структур у забезпеченні законності і безпеки життя людей.
Останнім часом у зв'язку з відомими скандальними подіями, коли українські правоохоронні органи показали, що вони не можуть або не хочуть виконувати свої професійні обов'язки, суспільство, яке і раніше не довіряло владі, продемонструвало готовність впливати на ситуацію. Таким чином, нинішнє політичне протистояння в країні набуло характеру політичної кризи, який за певних обставин може перерости у суспільно-політичну кризу.
Уряд: між суспільством і олігархами
Отримавши на першому етапі широку підтримку своїх дій (соціологічні опити показували, що від 42 до 46% українців підтримували рух "Україна без Кучми"), опозиція допустила декілька тактичних і стратегічних помилок.
Перша помилка опозиції: її лідери не змогли домовитися про те, що сьогодні висунення власного кандидата в президенти не є тактично виправданим, враховуючи відсутність в опозиціонерів єдиної авторитетної у загальнонаціональному масштабі фігури. Це внесло певне протиріччя в середу опозиції.
Друга проблема пов'язана з відмовою Юлії Тімошенко вести переговори з президентом в той час, коли більшість опозиції вважала, що такі переговори необхідні.
Третя проблема полягає в тому, що ідея проведення референдуму про недовіру президенту спочатку приречена на невдачу, тому що в неї немає правової основи і опозиція не має реальної можливості успішно закінчити дану процедуру.
У зв'язку з цим діяльність опозиції, "касетний скандал" і справа Гонгадзе перестали бути головною лінією протистояння влади і суспільства. Сьогодні політичний конфлікт насамперед пов'язаний з урядом.
У зв'язку з цим особливий інтерес представляє оцінка суспільством діяльності уряду за минулий рік. Прихильниками кабінету Ющенка вважають себе 35% громадян країни, 15% - його противниками, а 27% - байдужі до нього (інші не визначилися). Відповідно, серед киян - 52% прихильників, противників - 10%, байдужих - 29%. Зростання економіки у 2000 р. 31% українців назвали досягненням саме уряду Ющенка, 14% наполягали на тому, що основний внесок в успіх належить попереднім урядам, а 55% не змогли дати відповіді. Серед киян 45% вважають успіхи в економіці досягненням уряду Ющенка, а 11% - попередніх урядів.
Населення України, подібно до жителей столиці, оцінюють авторитет особисто прем'єр-міністра вище за авторитет самого кабінету міністрів, а роботу Ющенка - вище за роботу очолюваної ним команди. Наприклад, прихильниками уряду назвали себе 52% киян, а самого Ющенка - 63%. Але в населення всієї країни ці показники в середньому на 10-12% менше, ніж серед жителів столиці. Діяльність Ющенка у курівництва уряду позитивно оцінюють 43%. Негативно - вдвічі менше, 22%. Жителі столиці відповідно 63% - позитивно і 15% - негативно.
Якщо розглянути питання з точки зору позитивної або негативної оцінок діяльності уряду прибічниками різних політичних сил, орієнтуючись на результати соціологічних опитувань, то можна стверджувати, що, ініціюючи вотум недовіри уряду і виступаючи за відставку Віктора Ющенка, лідери таких партій, як "ЯБЛУКО", СДПУ(о), "Трудова Україна", "Демократичний союз", не відображають настрою своїх рядових членів і прибічників своїх партій.
Не менш цікавим є регіональний зріз підтримки уряду. Підтримка уряду Ющенка найбільша на заході країни, де майже три чверті опитаних висловлюються за позитивну оцінку його діяльності Верховною Радою. Вона поступово зменшується в напрямку на схід і південь, де тільки кожний третій опитаний підтримує уряд. Але на сході і півдні зростає не частка противників уряду, а частка тих, хто не має певної думки - таких тут половина.
Як свідчать результати загальнонаціонального опитування, в Україні уперше за роки незалежністі з'явився уряд, який має дуже високий рівень громадської підтримки. Не менш важливим є те, що кількість тих, що позитивно оцінюють діяльність уряду, значно перевищує кількість тих, хто ставиться до нього негативно. Велика частина тих, хто не визначився, дає підстави говорити про недостатню інформованість громадян з приводу діяльності уряду взагалі і його конкретних соціально-економічних ініціатив і проектів.
Загалом можна стверджувати, що громадська думка визначила своє ставлення до уряду як позитивне і вважає, що відповідне рішення має ухвалити і Верховна Рада.
Якщо позиція суспільства зрозуміла, то олігархічні структури дуже своєрідно оцінили негативні сторони діяльності Віктора Ющенка. Після загальних фраз про падіння рівня добробуту людей за останній рік були названі реальні причини конфлікту з урядом Ющенка. Вони стосувалися слабого кадрового представництва фінансово-політичних груп, неможливості їх впливу на прийняття економічних і бюджетних рішень, незалежної політичної позиції прем'єра у справі Гонгадзе і "касетному скандалі". І, найголовніше, зростаючий авторитет Віктора Ющенка в суспільстві і активні розмови про його участь в президентських виборах зробили комуністів і олігархів союзниками в боротьбі проти загального конкурента.
Україна з Леонідом Кучмою і новим "виборчим" прем'єр-міністром
На фоні істотної громадської підтримки уряду депутатські групи і фракції, що є політичними репрезентантами основних фінансово-економічних груп на Україні, зібрали підписи депутатів за те, щоб незадовільно оцінити підсумки діяльності кабінету за рік і відправити його у відставку. Цю ідею підтримали також комуністи і прогресивні соціалісти. Виходячи з цього, можна говорити про збіг інтересів ідеологічно різних політичних сил, позиції яких дивним чином сходяться як в економічних, так і політичних питаннях.
У політичному значенні комуністи не зацікавлені сьогодні у відстороненні від влади Леоніда Кучми, оскільки їх абсолютно влаштовує статус офіційної, єдиної легальної, за визначенням влади, опозиції в парламенті, яка в стані лобіювати всі свої економічні і кадрові питання напередодні парламентських виборів. Вони не готові до дострокових президентських виборів, оскільки не мають сильного кандидата і розуміють, що якби такі дострокові вибори відбулися, то швидше усього переміг би Віктор Ющенко, що абсолютно не вписується в їх політичну стратегію.
Подібні позиції і в олігархічних партій. Вони не мають своїх сильних кандидатів в президенти, і співпраця з Леонідом Кучмою, незважаючи на деяке напруження у відносинах з ним, їх влаштовує.
У геополітичному значенні можна говорити про те, що і комуністи, і олігархи на сьогоднішній день - це люди, для яких євразійський вибір є більш природним, ніж європейський. У комуністів цей вибір пов'язаний з ідеологією, а у олігархів - з характером їх повсякденної діяльності. Їх спроби працювати на європейському економічному ринку, як правило, закінчувалися невдало. Проти багатьох олігархів порушили карні справи, і вони стали в принципі невиїзними на Захід.
Тому їх бізнес пов'язаний із співпрацею з російськими фінансово-політичними групами, бізнесменами з Азії або бізнесом, пов'язаною з офшорними компаніями. До речі кажучи, весь цей "братський" бізнес пристосовувався до умов пострадянської тіньової економіки і корупції.
Цікавим, з точки зору того, чого хочуть олігархічні фракції, є аналіз всіх виступів і обговорення в парламенті звіту уряду. Власне, економічної дискусії не відбулося. Була політична дискусія, де претензії до Ющенка зводилися до його кадрової політики.
Противники прем'єра були незадоволені неможливістю впливати на лобіювання конкретних економічних, в тому числі регіональних, проектів. Їх не влаштовує те, що Ющенко досить самостійний політик, який може собі дозволити висловлювання, які не вписуються в "генеральну політичну лінію". Вимовлялися загальні популістськи фрази, звучали абсурдні обвинувачення, які, на жаль, були надруковані в деяких російських виданнях, - про те, що Ющенко несе відповідальність за зменшення населення країни або за екологічні біди в Закарпатье, - але серйозної економічної розмови не відбулося. Це ще раз підтверджує, що проблема відставки українського уряду пов'язана з невдоволенням фінансово-політичних структур з приводу зменшення прибутковості їх бізнесу. Різні фінансові експерти кажуть про те, що за час перебування Ющенка на посаді прем'єра прибутковість в тіньовій сфері зменшилася з 400 до 100%.
Разом з тим наближення парламентських виборів диктує необхідність існування такого уряду, в якому прем'єр-міністр був би людиною, яка займалася б виборами і повністю спрямувала фінансовий і адміністративний ресурс на підтримку "правильних" партій, партій влади. Ці дві ключові причини послужили основою для прискорення відставки уряду.
Якщо описати можливі варіанти розвитку подій в нині популярних в Україні виразах, то можна сказати, що сценарій, який називається "Україна без Кучми", нереальний, принаймні до закінчення парламентських виборів. Сьогодні мова йде про варіанти "Україна з Кучмою і Ющенко" або "Україна з Кучмою і деяким іншим прем'єр-міністром".
Залишається можливість того, що Україна до парламентських виборів буде з Кучмою і Ющенком, за умов, якщо президент, проаналізувавши всі плюси і мінуси, піде на переговори з прем'єром та з однією з впливових політичних груп, яка не була найжорсткішим опонентом Ющенка. Наприклад, з "Трудовою Україною". В результаті може бути досягнутий певний компроміс з кадрових питань в уряді, і президент погодиться на те, щоб Ющенко залишився на посаді прем'єр-міністра.
Другий варіант пов'язаний з відставкою уряду. Президент, розуміючи, що на сьогоднішній день практично неможливо знайти кандидата на вакантну посаду, який би отримав підтримку як мінімум 226 депутатів парламенту і став легітимним прем'єром, піде шляхом дискредитації парламенту, який не може погодитися з жодною кандидатурою, і призначить виконуючого обов'язки прем'єр-міністра. Тоді країна дійсно отримає так званого "виборчого" прем'єра, головною задачею якого будуть не економічні реформи, а використання адміністративного ресурсу, державного бюджету, інформаційних можливостей для забезпечення "правильного" результату парламентських виборів 2002 р.
Вважаю, що президент, якщо він погодиться на відставку уряду, буде діяти швидше таким шляхом, оскільки він не зацікавлений отримати сильного прем'єр-міністра, якого підтримала б більшість парламентаріїв і який займав би досить самостійну позицію під час парламентських виборів. Йому необхідний союзник, який би допоміг сконструювати парламент, що гарантує йому нормальний статус президента країни і не допустив би дострокових президентських виборів або процедури імпічменту до 2004 р. Останнім часом президент вже показав, що він - найвпливовіша політична фігура, і дав згоду на жорстку критику Ющенка в ЗМІ. Примітно, що найактивнішу критичну позицію займає Перший національний канал, який є урядовим з точки зору його фінансування і схеми управління. Абсолютно ясно, що він виконує вказівки президента і його команди. Президент, навіть якщо погодиться зрештою на те, щоб Ющенко продовжував керувати урядом, зацікавлений в тому, щоб за час цієї роботи прихильники Ющенка відмовилися від ідеї висунення його кандидатом на президентських виборах.
Тому і в першому, і у другому варіанті - відсторонення Ющенка від влади, або компромісного рішення - буде продовжуватися дискредитація його особисто і його команди. Президент чудово розуміє, що президентські вибори (дострокові, або навіть 2004 р.) - це вибори, на яких Ющенко залишається найвпливовішою фігурою. Згідно з опитуваннями громадської думки, всі інші кандидати, в тому числі і нині діючий президент, - далеко позаду. Тому сьогоднішня дискусія про прем'єр-міністра - це дискусія про майбутнього главу держави.
Я переконаний, що російська схема обрання нового президента в Україні правильна лише відносно Віктора Ющенка. Не є аксіомою для української політики те, що кожний, хто займає пост прем'єра напередодні президентських виборів, стає президентом. Справедливе інше: якщо Ющенко напередодні президентських виборів буде залишатися прем'єр-міністром, то він стане главою держави. Іншому ж кандидату на його місце президентство аж ніяк не гарантовано, тому всякий новий керівник уряду - аж ніяк не "спадкоємець", а швидше "тимчасовий прем'єр для виборчої кампанії". Цього, до речі, не розуміють багато хто з кандидатів на цю посаду.
