Весільна фотографія. Кому і на чий спомин?
Четвер, 18 жовтня 2001, 16:32
Всі застигли в неприродних позах і натужно посміхаються. Вона - у білій розкішній сукні. Він - в чорному елегантному костюмі. "Увага, знімаю!.." Що таке весільна фотографія - бізнес, документ або мистецтво.
Документ. Всі весільні знімки абсолютно однотипні. Їх дійсно важко витримати у великій кількості. Обов'язкові, як фото в паспорті. Регламентовані, майже як в'язничні "портрети". Ось анфас: молодята дивляться в камеру. Ось в профіль: молодята цілуються. Але так влаштована людина – вона нізащо не відмовиться від трьох найважливіших звертань до світу: криком оповіщає, що народилася, написом на могильній плиті - що померла, а коли одружується, то обов'язково всім показує фотографії з весілля.
Весілля - найтеатральніший момент у житті, тому люди не втрачають можливості спробувати свої здібності як постановники-аматори. Грати у "біле і чорне" не дуже важко. Антураж давно продуманий професіоналами. Залишається тільки вставити особу у стандартне обрамлення - або як у фотоательє першої половини минулого століття заглянути у світі через дірку у декорації.
Бізнес. Ця урочиста подія одночасно ще є і непоганим бізнесом. Існує ціла індустрія весільної зйомки. Складаються детальні інструкції, як отримати кращий результат за менші гроші. Численним нареченим щосили нав'язують ідею, що чим вдалішою вийде весільна фотографія, тим краще буде їх подружнє життя. І багато хто у це вірить.
Таблоїди і модні журнали полюють за репортажами зі знаменитих весіль. Але часто фотографії з позуючими зірками такі ж статичні, як і фотографії будь-якого іншого весілля. Несанкціоновані кадри зустрічаються дуже рідко. І все ж весільні фотографії Кетрін Зета-Джонс (Catherine Zeta-Jones) і Майкла Дугласа (Michael Duglas) продавалися за величезні суми. Вже саме зображення упакованих у розкішні вбрання знаменитостей котується нарівні із заборонними кадрами з приватного пляжу.
Мистецтво. В історії фотографії весільна тема вважається класичною як вбрання нареченої у колекції модельєра. Фотографів захоплює зазделегідь задана інтрига: контраст білого і чорного, стійкості і крихкості, свята і прихованої тривоги. Коли умови сформульовані, кожний з майстрів знаходить свій "пуант".
Барон де Мейер (Baron de Meyer) на початку 1920-х на замовлення модного журналу Vogue двічі фотографує одну і ту ж сукню - і при цьому примудряється зробити абсолютно різні знімки. На одному - втілення цнотливості 15-річної фотомоделі Натіки Наст (Natica Nast), на іншому - щаслива володарка сукні, блискуча актриса Мері Пікфорд (Mary Pickford).
Майстер ексцентричної постановочної фотографії Ірвін Пен (Irving Penn) в 1947 році вміщує наречену у мінімалістичну студійну обстановку. Жениха немає, але контраст потрібен; тоді заповзятливий Пен просто кидає до ніг моделі згорнений чорний електричний шнур.
У найбільшого знавця весільної естетики француза Робера Дуано (Robert Doisneau) десятки фотографій на цю тему. На одній з робіт - багатолюдний весільний кортеж знятий зверху - так краще видна довжелезна фата нареченої. На іншому знімку пара застигнута зненацька раптовою самотністю: на пустинній присмерковій вулиці - беззахисні фігурки, біле і чорне. А відомі циніки Пьер і Жіль (Pierre & Gilles) пародіюють сам жанр глянсової весільної фотографії: їх персонажі, з порожніми очима і однаковими усмішками, нудні до неподобства.
Француженці Сарі Мун (Sarah Moon) для роботи "Hochzeit" ("Весілля") навіть не потрібно було фотографувати своїх персонажів на повний зріст. Вибравши великий план (обличчя нареченої яскраво освітлене, обличчя нареченого - у тіні), вона зловила найвиразніший момент - кульмінацію шлюбних веселощів.
Документ. Всі весільні знімки абсолютно однотипні. Їх дійсно важко витримати у великій кількості. Обов'язкові, як фото в паспорті. Регламентовані, майже як в'язничні "портрети". Ось анфас: молодята дивляться в камеру. Ось в профіль: молодята цілуються. Але так влаштована людина – вона нізащо не відмовиться від трьох найважливіших звертань до світу: криком оповіщає, що народилася, написом на могильній плиті - що померла, а коли одружується, то обов'язково всім показує фотографії з весілля.
Весілля - найтеатральніший момент у житті, тому люди не втрачають можливості спробувати свої здібності як постановники-аматори. Грати у "біле і чорне" не дуже важко. Антураж давно продуманий професіоналами. Залишається тільки вставити особу у стандартне обрамлення - або як у фотоательє першої половини минулого століття заглянути у світі через дірку у декорації.
Бізнес. Ця урочиста подія одночасно ще є і непоганим бізнесом. Існує ціла індустрія весільної зйомки. Складаються детальні інструкції, як отримати кращий результат за менші гроші. Численним нареченим щосили нав'язують ідею, що чим вдалішою вийде весільна фотографія, тим краще буде їх подружнє життя. І багато хто у це вірить.
Таблоїди і модні журнали полюють за репортажами зі знаменитих весіль. Але часто фотографії з позуючими зірками такі ж статичні, як і фотографії будь-якого іншого весілля. Несанкціоновані кадри зустрічаються дуже рідко. І все ж весільні фотографії Кетрін Зета-Джонс (Catherine Zeta-Jones) і Майкла Дугласа (Michael Duglas) продавалися за величезні суми. Вже саме зображення упакованих у розкішні вбрання знаменитостей котується нарівні із заборонними кадрами з приватного пляжу.
Мистецтво. В історії фотографії весільна тема вважається класичною як вбрання нареченої у колекції модельєра. Фотографів захоплює зазделегідь задана інтрига: контраст білого і чорного, стійкості і крихкості, свята і прихованої тривоги. Коли умови сформульовані, кожний з майстрів знаходить свій "пуант".
Барон де Мейер (Baron de Meyer) на початку 1920-х на замовлення модного журналу Vogue двічі фотографує одну і ту ж сукню - і при цьому примудряється зробити абсолютно різні знімки. На одному - втілення цнотливості 15-річної фотомоделі Натіки Наст (Natica Nast), на іншому - щаслива володарка сукні, блискуча актриса Мері Пікфорд (Mary Pickford).
Майстер ексцентричної постановочної фотографії Ірвін Пен (Irving Penn) в 1947 році вміщує наречену у мінімалістичну студійну обстановку. Жениха немає, але контраст потрібен; тоді заповзятливий Пен просто кидає до ніг моделі згорнений чорний електричний шнур.
У найбільшого знавця весільної естетики француза Робера Дуано (Robert Doisneau) десятки фотографій на цю тему. На одній з робіт - багатолюдний весільний кортеж знятий зверху - так краще видна довжелезна фата нареченої. На іншому знімку пара застигнута зненацька раптовою самотністю: на пустинній присмерковій вулиці - беззахисні фігурки, біле і чорне. А відомі циніки Пьер і Жіль (Pierre & Gilles) пародіюють сам жанр глянсової весільної фотографії: їх персонажі, з порожніми очима і однаковими усмішками, нудні до неподобства.
Француженці Сарі Мун (Sarah Moon) для роботи "Hochzeit" ("Весілля") навіть не потрібно було фотографувати своїх персонажів на повний зріст. Вибравши великий план (обличчя нареченої яскраво освітлене, обличчя нареченого - у тіні), вона зловила найвиразніший момент - кульмінацію шлюбних веселощів.
